Дещо про дитячу грубість

Підлітки і молодь сталі набагато грубішими. Щоб це помітити, не треба проводити наукових досліджень.

Достатньо просто вийти на вулицю і прислухатися до того, про що, і головне, як розмовляють між собою хлопці і дівчата. Років двадцять тому навіть найзапекліша дворова шпана зазвичай не лаялася при жінках. А якщо в когось за звичкою злітало з язика нецензурне слово, дружки, красуючись перед дівчиною, починали соромити свого невгамовного приятеля.

А може, в цьому немає нічого страшного?

Спробуйте подумки описати внутрішній стан людини в той момент, коли вона лається, грубить. Що скипає в її душі? Вже, напевно, не ніжність і розчулення. До них і дієслово-то «скипає» непридатне. Скипають зазвичай бурхливі емоції. В даному випадку негативні. Адже, погодьтеся, важко собі уявити, що людина при повному розумі і твердій пам’яті, на радощах грубитиме і лаятиметься. Це роблять, випліскуючи роздратування, нариваючись на скандал. (Ні, звичайно, є люди, що зовсім опустилися, які інакше як матом не виражаються, нецензурні слова служать їм для вираження будь-яких емоцій. Але емоції в них, по-перше, теж дуже грубі, а, по-друге, нестійкі і легко змінюються на прямо протилежні.)

Тобто, основне почуття, що володіє грубою людиною, це агресія, злість. Почуття дуже руйнівне для психіки. Якщо воно стає переважаючим, може розвинутися психічна хвороба.

Крім того, коли в людині вирують злість і роздратування, їй страшенно незатишно. Вона в буквальному розумінні слова не знаходить собі місця: підхоплюється, кидається з кута в кут, може чимось жбурнути, гримає дверима. Потім, коли гострота моменту спаде, вона відчуває втому, апатію, докори сумління, відгороджуючись від яких, намагається знайти виправдання своїй нестриманості і розпалюється знову.

Дітям же доводиться ще важче, оскільки психіка в них від природи менш стійка, ніж у дорослих. І захисні механізми доки слабкі.

Ніколи не забуду чотирирічного хлопчика, який, варто було йому дещо нестриматися, починав страшенно лихословити. От у кого дійсно з рота сипалися жаби! Він лаявся несамовито, люто, безглуздо, не пам’ятаючи себе. І ніяк не міг зупинитися. Це було схоже на божевілля.

Отже дотримання правил ввічливості важливе не лише з етичної точки зору, але і з медичної. Чим більше я бачу «важких» дітей і дорослих, тим більше переконуюсь, що моральність взагалі дуже корисна для здоров’я.

Чому діти лаються?

Рано чи пізно, зазвичай років у п’ять-шість, кожна дитина приносить додому «витончені» вирази, що шокують дорослих. І це недивно, адже малюк починає проводити частину часу окремо від сім’ї: у дитячому садку, у студіях, у гостях у приятелів. А там він буває схильний до різних впливів. Старший дошкільний вік – час дуже активного засвоєння моделей поведінки, прийнятих у суспільстві. В середньому діти досить швидко розуміють, які слова можна вимовляти в пристойному суспільстві, а які – ні.

Батьки часто запитують, чи треба казати синові чи дочці, які «підхопили» в саду якесь нецензурне слово, що це погано. Чи краще зробити вигляд, ніби вони не чують, з розрахунку на те, що дитина повторить раз-другий нове слово і забуде його. Я думаю, сказати варто. По-перше, немає жодної гарантії, що дитина забуде нецензурні слова. Навіть якщо вони на якийсь час випадуть з її лексикону, вона може їх згадати в самий невідповідний момент, і тоді станеться конфуз. А по-друге, звідки вона дізнається, що це нехороші слова і вимовляти їх не можна? А якщо вона дізнається це не від вас, а від сторонніх людей, як ви виглядатимете в її очах? Вона ж вирішить, що раз ви її не зупиняли, значить, вам такі слова подобаються. Адже діти не вдаються до тонкощів дорослої психології.

Звичайно, сварити малюка не слід. Так само як і пояснювати йому значення нецензурних слів. Це тільки приверне його увагу до забороненої теми. Краще спокійно сказати, що хороші діти таких слів не вимовляють, це тільки погані хулігани і безглузді малюки лаються, і їх нікуди в пристойне місце тому не беруть. Розумна дитина зазвичай розуміє все з першого-другого разу, і інцидент буває вичерпаний.

Але іноді малюк, попри все, наполегливо продовжує лаятися. Про що свідчить така поведінка?

Найчастіше це буває проявом демонстративності, коли дитині хочеться виділитися, протиставити себе оточуючим, показатися більш дорослою і незалежною, ніж вона є насправді. Такі діти рано починають наслідувати погані приклади. До них як би липне все негативне.

Упоратися з демонстративною дитиною нелегко, але цілком можливо. Принцип тут такий: з одного боку, потрібно допомагати їй нормально самоствердитися, оскільки демонстративні люди на перевірку виявляються дуже невпевненими в собі. А з другого, різко негативно реагувати на її викрутаси, зокрема, на нецензурні слова.

Дуже непогано діє, якщо дитину, яка свариться, легенько ударити по губах. І не боляче, і добре витвережує.

Але взагалі-то демонстративні діти найбільше не люблять, коли їх не помічають (чи для них здається, що їх не помічають). Значить, якщо дитина лихословитиме, її спочатку потрібно попередити, а якщо не подіє, позбавити якихось благ, пов’язаних із спілкуванням (прогулянки, поїздки, походи в гості, читання на ніч, спільні гри і тому подібне).

Діти, які звикли до ефективності своїх демонстрацій, засвоюють цей урок не відразу. Швидше за все, знадобиться декілька повторень. Головне – не йти на поступки. Пам’ятайте, ваше благородство оцінене не буде. Демонстративна дитина просто зробить висновок, що наступного разу потрібно ще трішки наполягти на своєму – і рідні вчинять за її бажанням.

Ну, а найважча артилерія – це бойкот. Якщо ви бачите, що дитина лається вам на зло, припиніть з нею розмовляти (природно, пояснивши їй причину такої своєї поведінки.)

У житті ж часто виходить навпаки. Дитина говорить погані слова, бажаючи привернути до себе увагу, а дорослі прикидаються, ніби не помічають її «перлів», і поводяться з нею, як ні в чому не бувало. Тим самим вони ще більше її розохочують.

Доцільніше чітко визначити ситуацію. Нехай дитина зрозуміє, що коли вона ввічлива, оточення це цінує і намагаються її порадувати. А то часто буває, що хороша поведінка демонстративної дитини не буває позитивно підкріплено дорослими, і тоді в неї немає жодного стимулу поводитися добре.

Коли ж вона поводиться погано, лихословить, робить на зло, дорослим слід показати, що в них пропадає всяке бажання мати з нею справу. Тобто два полюси – позитивний і негативний – мають бути в цьому випадку розставлені демонстративно-різко. Набагато різкіше, ніж з дітьми, які не відрізняються демонстративністю поведінки.

Ще складніше йде справа зі збудливими і нестриманими дітьми. Такі діти, увійшовши до нестями, вже не контролюють свої слова і вчинки. Звичайно, їх теж слід учити стримуватися, але потрібно мати на увазі, що вони часто НЕ МОЖУТЬ стриматися. Це не капризи, а хвороба. І педагогічні прийоми в даному випадку необхідно поєднувати з лікуванням у лікаря.

Грубість на рівні тону

Починати боротися з дитячою грубістю потрібно на рівні тону, не чекаючи, поки дитина почне обзиватися. А то дорослі найчастіше спохвачуються в самий останній момент, коли маленькі нахаби вже настільки розперізуються, що для них не складає зусиль назвати бабусю «старою дурепою», а батькові з матір’ю заявити: «Відв’яжіться! Набридли!» Або навіть послати їх до біса.

Але це тільки верхівка айсберга, а все основне закладається, коли ми дозволяємо дітям говорити з нами владним, вимогливим, грубим тоном. Саме на тон потрібно звертати підвищену увагу, причому з раннього дитинства. Як би дитина не була скривджена, засмучена чи схвильована, в її мові не можна допускати хамських інтонацій. Ви ж привчаєте її з ранніх років стежити за гігієною, витрачаєте на це масу сил і нервів. А психічна гігієна важлива анітрохи не менше (якщо не більше!). У нервової, збудливої дитини – а саме в таких дітей найчастіше звучать у розмови грубі, різкі інтонації – і так у душі панує хаос. А тут ще йде постійне підживлення ззовні: дитяче хамство породжує крики у відповідь, нецензурні слова, скандали. Дитина постійно «вариться» в цьому нервовому, психопатичному «бульйоні», і її психіка все більше розладнується. Справа може дійти навіть до слухових галюцинацій.

– У дитинстві я часто влаштовувала істерики, – розповіла мені одна молода жінка. – Матір з батьком не витримували і теж починали кричати. У такі хвилини панував сущий бедлам. А потім я раптом зауважила дивні речі. Вечір. Мене уклали спати, у домі повна тиша. А мені здається, ніби за дверима лаються. Слів не розібрати, але така злість відчувається, що в мене миттєво починає ломити скроні. І подітися нікуди від цих криків не можна. Уші заткну – крики з голови доносяться… Нарешті, я не витримала, розповіла мамі. Мене довго лікували. Ніби пройшло, але навіть зараз іноді повертається, особливо якщо я похвилююся.

Шизофренічкою при цьому жінка не була. Просто її і без того раниму психіку в дитинстві травмували непосильним перезбудженням.

Якщо ж син або дочка звикнуть виражати будь-які свої емоції, навіть невдоволення, без грубих, хамських інтонацій, то для них обзиватися буде потім набагато важче. Спробуйте назвати людину дурнем, зберігаючи при цьому спокійний, доброзичливий тон!

Метод боротьби

Коли заводиш розмову про боротьбу з грубістю, багатьом це здається непосильним завданням. Але потім з’ясовується, що дорослим найважче… самим зберігати спокій і не зриватися на крик.

– Де ж такі залізні нерви узяти? – виправдовуються вони.

І виявляється, що в родині взагалі прийнято розмовляти на підвищених тонах, оскільки «усі втомлюються» і з дитиною «ніякого терпіння не запасешся».

Але ж діти – це наше дзеркало. Вони копіюють манери, звички, інтонації батьків. Отже тут, як ніде, діє принцип «почни із себе». Інакше боротьба приречена на поразку.

Поставте собі за правило не виконувати дитячих прохань, висловлених грубим тоном. Попередьте про це дитину заздалегідь, а для більшої переконливості зішліться на якусь об’єктивну причину (рекомендація лікаря, вчительки, порада, вичитана в науковій книзі).

Це надасть вашим словам ваговитості, адже, як відомо, “немає пророка у своїй вітчизні”. Ну, а потім будьте тверді і зберігайте самовладання.

Припустимо, дочка владно, грубо вимагає купити їй шоколадку. Спокійно дайте відповідь:

– Я, звичайно, можу купити, але ти якимсь дивним тоном зі мною розмовляєш. Коли люди хочуть, щоб їм зробили щось хороше, вони говорять по-іншому. Отже подумай. Може, тобі спаде на думку, як потрібно попросити по-хорошому?

І в жодному разі не дозволяйте втягнути себе в суперечку!

Якщо це станеться, вам буде важко утриматися від різкості, і тоді почнеться торгівля: “Ага, тобі можна на мене кричати, а мені не можна?”

Хоча взагалі-то і тут не потрібно пасувати. Якщо вже на те пішло, скажіть, що ви як тато чи мама зобов’язані піклуватися про дитину. У тому числі, виховувати її. Краще, звичайно, виховувати тихо, спокійно. Але якщо дитина ще не доросла до розуміння спокійних слів, доводиться кричати. Обов’язок же дітей – шанувати батьків, слухатися їх, допомагати їм. І це суща дрібниця в порівнянні з правом безтурботно жити, грати, бути взутими, одягненими, нагодованими і т. п.

Автор: Тетяна Шішова

Попередній пост

Про дитячі капризи

У цій брошурі психолог Тетяна Шішова поділиться своїми думками стосовно дитячих капризів та дасть поради, як ... Читати далі

Наступний пост

Страх темряви або хто причаївся в темряві?

Майже всі маленькі діти бояться темряви. Так, чесно кажучи, і дорослим темрява нерідко вселяє побоювання. ... Читати далі