Наміри й результати

Мама з Марком йде до парку. Надворі чудовий сонячний день. Мама простує до лавки, несучи торбу з лопатками, відерками, фруктовим соком – з усім, що потрібне для такої прогулянки… Ставить Марка на землю. Хлопцеві три рочки, і він обожнює, коли його носять на руках, але мамі вже важко це робити. Вона якраз розкрила торбу й почала виймати з неї іграшки, та раптом інстинктивно обернулася. Марко прямував до єдиної в цілому парку калюжі й уже за кілька секунд чалапав би по ній, обляпуючись болотом з ніг до голови. Крик, спринтерський біг – і матері вдається впіймати Марка в польоті. Вона несе його до лавки, буркочучи: “Не можна ходити по калюжах, бо забруднишся, як порося! Будь чемним хлопчиком, бався біля мами!”

Мама знову ставить Марка на землю. Не випускаючи хлопчика з поля зору, вона намагається щось витягнути з торби. Саме цієї миті Марко випорпав з піску шматок помаранчевої жувальної гумки, обліплений брудом, і поклав його до вуст. “Ні-і-і-і… Марку, заради Бога, не їж того! То бека, хіба не бачиш, яке воно брудне? Тебе болітиме животик!”

Жінка якнайдалі кидає грізний шматочок гумки. “Поглянь, ось лопатка, бери її, а я зараз знайду твої формочки…” Та цієї хвильки було досить, щоб Марко засипав собі очі піском і почав несамовито верещати. Дідько! Треба промити дитині очі! Малий далі кричить, тож ліпше зібрати іграшки в торбу, вхопити дитину й повернутися додому, покінчивши з цим жахіттям…

  • Мама, звісно, лише хотіла вберегти Марка від численних неприємностей. І чому діти завжди знаходять те, що може їм зашкодити? Вони немовби мають якийсь радар. А був такий гарний день.
  • Дитина внаслідок того, що відбулося, зрозуміла приблизно таке: я постійно роблю щось не те, а парк – це небезпечне місце, де діються не тільки незрозумілі речі, але й такі, від яких болять очі.

Напевне, наміри наших героїв були зовсім іншими, але результатів мама й син досягли саме таких.

Зміна тактики

Чи можна уникнути таких випадків? Так, їх можна уникнути або принаймні зменшити ризик виникнення до мінімуму, якщо змінити тактику.

Замість того, щоб використовувати стратегію “ні” (“Не роби…”, “Не ходи…” тощо), щоб уберегти дитину від небезпек, слід спрямувати її увагу на приємні й нешкідливі заняття, показавши, скільки всього іншого вона “може” робити.

І хоча нам іноді важко в це повірити, але діти таки не мають спеціяльного радара, який допомагав би їм знаходити клопоти на свою голову. Вони просто відкриті для світу, наче відчинене навстіж вікно. Не мають “інструкції з обслуговування”. Частково отримують її, а частково самі творять на основі власного досвіду. Отримуючи інформацію про те, чого “не можна робити”, дитина не лише дізнається про певні неприємні обмеження, а й цілком перестає розуміти, що може робити, щоб її забава була безпечною й доброю.

У попередньому прикладі калюжа, найімовірніше, була найблискучішим об’єктом, що потрапив у поле зору Марка, шматок жувальної гумки – найближчою кольоровою річчю, яку найліпше можна було “дослідити”, взявши до рота, а потрапляння піску в очі – один з неминучих наслідків дитячої “роботи”. Отож, нічого незвичайного. Подивімося, чи могла та прогулянка відбутися інакше…

Мама з Марком йде до парку. Надворі чудовий сонячний день. Мама побачила клумбу, на якій росте багато різноманітних кольорових квітів: “Поглянь, Марку, які гарні квіточки…” Ставить хлопця на землю, і він кидається до квітів. Може на них дивитися, торкатися їх, нюхати й навіть скуштувати на смак без жодного ризику для себе.

Прилетів барвистий метелик, сів на квітку, знову здійнявся в повітря, почав пурхати туди й сюди. “Метелик… ” Марко пробує його впіймати, але, звичайно, не може: метелик легко втікає від нього й летить собі далі… Насуплене личко, але мамин голос проганяє похмурий настрій: “Дивись, яка гарна пташка… ”

За кілька метрів од них стрибає горобчик. Марко кидається до нього, птах також летить собі геть… Це для хлопця вже занадто, тож він, мабуть, ось-ось почне плакати, але хтось бере його за руку: “Чуєш, як співають пташки?” Справді… “Цвірінь, цвірінь, цвірінь”. “Вони там, на дереві…” А, то ось де сховалася пташка! Де ж інші? “Ходімо пошукаємо…” Беруться за руки. “Обійдімо цю калюжу, щоб не забризкатися болотом…”

“Яке велике дерево… ” Марко з захопленням дивиться на стовбур платана, торкається його ручками, задирає голову. Листя виблискує у світлі сонячних променів різноманіттям барв, ворушиться на вітрі… Мама бере сина на руки й підносить вище, ближче до шелесткої зелені.

Ідилія, як у рекламі? Можливо, але вона може підказати, на які деталі слід звернути увагу дитини. Що зробила мама? Покерувала дослідницькими зацікавленнями дитини. Вона використала чимало зорових, слухових та інших збудників, які не підштовхували дитину до ризикованих учинків; спрямувала дії дитини (обійшли калюжу), спокійно усе пояснивши їй; почала діяти тоді, коли виявилося, що дитина не може впіймати бажану істоту (метелика й горобця), звернувши увагу сина на інші можливості.

Мама на практиці продемонструвала синові правила поведінки в різних ситуаціях.

А діти вчаться, наслідуючи.

Повторюючи побачені зразки й схеми поведінки, діти вчаться. Абстрактні “пояснення” не надто придатні для цього, особливо коли йдеться про малечу, яка не може їх зрозуміти і якій для розвитку потрібен багатий досвід. Отже, дбати про те, щоб на дітей діяли нешкідливі збудники, які давали б їм змогу пізнавати світ, і заохочувати їх до цього – це найпрекрасніший подарунок для них і найліпший метод виховання. Та що спільного з цим має впевненість у собі?

Довіра до дослідницького інстинкту

Однією з основних складових упевненості в собі є переконання, що можна довіряти собі – власним емоціям, бажанням і прагненням. І в жодному разі людина не повинна мати сумнівів щодо того, чи, випадково, не піддасться нашіптуванням злого духа, який підштовхує до найгірших учинків!

Прагнення відкривати щось нове й пізнавати навколишній світ не лише здорове й природне, а й надзвичайно важливе для розвитку дитини. Звісно, вона ще не знає, що можна безпечно досліджувати, а до чого ліпше наближатися обережно. Довідається про це, лише здобувши досвід. Ніхто з батьків не хоче, щоб їхня дитина тричі розбила собі голову, перш ніж зрозуміє, що ліпше не стрибати зі сходів. Однак турботу можна проявляти по-різному, і то як на словах, так і на ділі.

Коли, звертаючи увагу, застерігаючи, використовуємо метод, який, по суті, ґрунтується на висловах “Не роби…”, “Не ходи…”, “Остерігайся, щоб не…”, ми фактично несвідомо не лише передаємо інформацію про ті небезпеки, які є у зовнішньому світі (що зовсім не додає впевненості в собі), а й повідомляємо дитині, що вона не може довіряти своєму інстинктові (дослідницькому), який – якимось незрозумілим чином – є “помилковим”. Дитина розуміє це саме так, бо мама гнівається, кричить на неї й карає її. Отож така інформація легко перетворюється на переконання, що то вона сама, дитина, чомусь є “погана”.

Таке ставлення до дитини призводить до того, що опікунські наміри батьків завдають більшої шкоди, ніж те, чого вони хотіли уникнути: підривають довіру дитини до самої себе.

Однак можна виконувати обов’язки опікуна й одночасно уникати вищезгаданих “небажаних наслідків”. Для цього, як я вже казала, достатньо змінити тактику й почати безпосередньо керувати нешкідливою дослідницькою роботою дитини, власною поведінкою даючи приклад, як уникати небезпек, а не застерігати від них, б’ючи на сполох. Якщо дитина це засвоїть, то спонтанно повторюватиме такий зразок поведінки. Діти чудово вміють наслідувати. Не треба керувати всіма їхніми відкриттями, повторювати одні і ті ж сцени щоразу, як ідете до того самого парку! Достатньо зробити це кілька разів, завжди в новій ситуації. У знайомих обставинах дитина згадає відомий їй зразок поведінки, адже вже знає (повернімося до попереднього прикладу), що в парку ростуть квіти й дерева, літають пташки, що калюжі слід обходити тощо.

Однак, щоб досягти цього, батьки мусять спочатку натренувати свої очі й навчитися бачити можливості, а не тільки небезпеки.

Вербальні формулювання

Перегляньмо тепер у короткому викладі низку формулювань, які можна змінити, щоб перейти від опікунської позиції, яку висловлюємо за допомогою заборон, до опікунського підходу, який проявляється у вигляді приємних і безпечних пропозицій.

  • Замість казати:

“Не йди туди…”

“Не роби…”

“Не дивися…”

  • Можна сказати:

“Ходімо туди…”

“Іди до…”

“Зробімо так…”

“Подивімося…”

“Зроби… Подивися… Послухай…”

“Іди… Поглянь… Послухай…”

Наступний пост

Око матері

Пропоную простий експеримент. Поглянь навколо себе там, де ти тепер перебуваєш, шукаючи ймовірні небезпеки, які ... Читати далі