Око матері

Пропоную простий експеримент. Поглянь навколо себе там, де ти тепер перебуваєш, шукаючи ймовірні небезпеки, які можуть загрожувати малій, скажімо, дво- або трирічній дитині. Якщо ти в кімнаті, то побачиш кути стола та стільців, крихкі порцелянові й скляні дрібнички, делікатні пристрої, торшер…

Якщо ти на вулиці, то завважиш автомобілі, бордюр…

Але навіть якщо опинишся на найпрекраснішій зеленій луці, там теж зможеш щось побачити: комах, стрімкі схили, здерту кору на стовбурі дерева…

Тепер на кілька секунд заплющ очі й постарайся «стерти» ” все щойно побачене в уяві. А коли розплющиш їх, поглянь навколо, шукаючи можливостей для безпечної забави тієї самої дитини.

Може, в кімнаті є кольорові подушки, предмети, які вдасться використати для того, щоб вигадати якусь цікаву історію…

Якщо перебуватимеш на вулиці, то, ймовірно, побачиш кольорові вітрини крамниць, лотки з фруктами…

Не кажучи вже про луку…

Простір не змінюється, змінюється твоя точка зору, спосіб його сприйняття. Завжди можемо поглянути на конкретний простір, шукаючи в ньому можливостей, а не потенційних загроз.

Зауважувати можливості

Зазвичай наші взаємини зі світом зводяться до “автоматичних” дій, і така наша поведінка виробилася внаслідок довгої особистої історії. Тож ми навіть не усвідомлюємо, що в цьому випадку йдеться про наш конкретний, визначений спосіб сприйняття, а просто вважаємо, що саме таким є зовнішній світ і крапка.

“Око матері”, на жаль, схильне сприймати простір у категоріях опікунського неспокою, тобто передусім зауважувати те, що може становити для дитини загрозу.

Наслідком цього пізніше стає вербальна експресія, а отже, повідомлення дитині, що було помічено. Негативні формулювання, схематично представлені в розділі “Наміри й результати”, є підсумком такого сприйняття: мама бачить загрози, мама інформує про загрози.

  • Мама бачить, що добре було б, якби дитина чогось “не” робила (перш ніж це зробить).
  • Мама каже дитині, чого не слід робити.

Чи це все, що вона може вчинити? Чи це всі незліченні можливості, на які надихає її ця конкретна ситуація та які можна використати для досягнення приємності? Ні, вони просто залишаються “в тіні”, не озвученими, а можливо, навіть не поміченими.

Справді, в нашій системі сприйняття закодовано таке: якщо ми зосереджуємо увагу на певних аспектах, то стаємо не здатними зауважити інших. Це вже давно підтверджено наукою.

Провівши дуже простий експеримент, можемо швидко продемонструвати це також дитині.

Подивися навколо й порахуй усі блакитні предмети, які є там, де ти перебуваєш. Готово? А тепер заплющ очі й подумки полічи предмети червоного кольору. Розплющивши очі, подивися, скільки з них ти пропустив…

Якщо перебуваєш у знайомому місці, ймовірно, зможеш назвати всі червоні предмети, бо вони вже зафіксовані у твоїй пам’яті. Та якщо спробуєш провести цей експеримент, опинившись у незнайомому місці, помітиш різницю.

Із психологічного погляду це нагадує історію про “склянку, яка наполовину наповнена або наполовину порожня”, залежно від того, хто на неї дивиться – оптиміст чи песиміст. Що стосується виховання дитини, то це означає: передати їй бачення світу, сповненого небезпек або можливостей.

На щастя, сприйняття батьків не є чимось сталим і незмінним від природи. Це просто звичка, і її, як будь-яку іншу звичку, проявивши добру волю й доклавши трохи зусиль, можна змінити…

Простір набуває правильних форм

Відомо, що простір, в якому ми живемо, з появою дитини (а особливо тоді, коли вона починає рачкувати) дуже змінюється. Усуваємо все, що б’ється, ламається, замикаємо на ключ у безпечних місцях засоби для прання й ліки, перекриваємо доступ до балкону тощо. Навіть якщо дитина має власну кімнату, все одно ціле помешкання доводиться облаштовувати зовсім по-іншому, щоб “усунути з дороги…” можливі загрози.

Певна річ, що такі заходи цілком слушні, але чи докладаємо ми стільки ж зусиль, щоб збільшити кількість позитивних збудників? Я маю на увазі не іграшки в буквальному значенні цього слова, а створення нагод, широких можливостей, якими дає змогу скористатися це місце.

Коли обдумують, як облаштувати приміщення, призначені для дітей, скажімо, садочки або кімнати, то насамперед звертають увагу на те, щоб матеріали, розміри й форми предметів дозволяли малюкам вільно рухатися, стрибати, качатися по підлозі та лазити по меблях (і навіть падати), не завдаючи шкоди собі й нічого не нищачи навколо.

Однак “нагоди”, які дає нам навколишнє середовище, це часто зовсім не предмети, що їх треба купити, чи простір, який слід відповідно перебудувати, а те, що ми просто маємо зауважити.

Поза домом

У винятковій правдивості цього твердження переконуємося, коли виходимо гуляти. Якщо в помешканні докладаємо всіх можливих зусиль, щоб воно стало відповідним місцем для дитини, то поза домом зробити цього не можемо. І тоді, як ніколи, активізується “око матері”, тобто така риса, як сприйняття світу дорослою людиною.

“Око матері”, що зауважує можливі позитивні для дитини збудники, – це справжнє благословення.

Завдання матері (я радше сказала б – батьків) полягає не тільки й не здебільшого в тому, щоб опікуватися дитиною, а передусім у тому, щоб забезпечувати їй поживу, і не лише в буквальному значенні цього слова. Проте навіть той з батьків, якому ніколи й на думку не спало б довести власну дитину до голодної смерті, може не помітити, що “умертвляє її (звичайно, в переносному значенні), не забезпечуючи позитивними збудниками”. Бо слід пам’ятати, що збудники й досвід – це “хліб”, потрібний дитині для зростання й розвитку.

Звичка зауважувати можливості приносить також чимало дуже бажаних “побічних результатів”.

Зокрема, вона так упливає на тебе, що починаєш ліпше почуватися. Адже в тому, що всюди, де б ти не був, ти весь час розглядаєшся навколо лише з однією метою, щоб зауважити всі можливі загрози, без сумніву, немає нічого приємного. Якщо часто відчуваєш страх, то зосередження уваги на позитивних можливостях може стати додатковим ідеальним ліком від цього.

Повернімося до дитини… Вказуючи на всі загрози, ми підштовхуємо її до того, що вона теж починає концентрувати на них увагу. Однак, особливо якщо дитина мала, у такий спосіб ми досягаємо цілком протилежного результату, ніж той, на який очікували: замість уникати небезпек, малюк зацікавлюється ними.

Якщо йдеться про звичайну малу дитину, все відбувається саме так. Ти кажеш, щоб вона цього не робила, вона трохи розуміє, а трохи – ні, але запам’ятовує, що на “щось” було вказано, а отже, раніше чи пізніше…

Упевненість у собі й можливості

Отож, повернімося тепер до основної теми – до впевненості в собі. Одним з головних елементів цієї цікавої суміші є впевненість у тому, що ти маєш можливості. Не йдеться винятково про віру у свої внутрішні можливості – хоча вона, безперечно, дуже важлива й трохи згодом поговоримо про неї детальніше, – а й про впевненість у тому, що “світ” дає можливості.

Це переконання не з’являється просто так, немовби за помахом чарівної палички, в певному віці, а формується в процесі здобування досвіду, а також унаслідок засвоєння переконань інших людей. І, зазвичай, переконання батьків належать до тих, які дитина переймає першими й на найглибшому рівні.

Інформація, яку донесете до дитини, постійно вказуючи на можливості, котрі дає навколишнє середовище, просто повідомить їй, що у світі є безліч нагод, достатньо лише трохи уважніше подивитися навколо.

Таке вміння дуже знадобиться дитині в житті, особливо у важкі хвилини.

Навички сприйняття

Щоб окреслити свій звичний спосіб сприйняття, можеш скористатися такими підказками.

  • Ти з дитиною гуляєш.
  • Ідете вулицею. На чому спиняється твій погляд?
  • Заходите до крамниці. На що насамперед звертаєш увагу?
  • Ідете в гості до знайомих, дитина висмикує свою руку з твоєї й кудись біжить… На що ти дивишся?
  • Ви прийшли на дитячий майданчик. Що одразу ж починаєш контролювати?

Якщо зауважиш, що ти схильний/схильна зосереджуватися на потенційних загрозах, достатньо буде “врівноважити це” зацікавленням позитивними можливостями.

Треба лише трохи потренуватися. Щоправда, взявши до уваги те, що твоя початкова схильність уже перетворилася на звичку, а отже, спрацьовує автоматично. Тож спершу, переносячи увагу з одного об’єкта на інший, муситимеш проявляти силу волі.

Можна тренуватися в будь-якій ситуації, навіть без дитини. Достатньо запитати себе:

  • “Що цікавого дитина могла б тут робити?”
  • “Чим могла б бавитися?”
  • “Що могла б відкрити для себе?”
Попередній пост

Наміри й результати

Мама з Марком йде до парку. Надворі чудовий сонячний день. Мама простує до лавки, несучи ... Читати далі

Наступний пост

Світ безпечний

Мама і Франческа неквапом ідуть на ринок. Сьогодні субота, тож вони мають достатньо часу, щоб ... Читати далі