Наближатися й віддалятися

Джованні разом з мамою прогулюється пляжем. Хлопцеві дуже цікаво. Він підходить до кожної дитини, яку вони зустрічають, і пробує бавитися з нею або, принаймні, – взяти її іграшки… У більшості випадків усе йде добре: хлопчики та дівчатка охоче заражаються його ентузіазмом. Завдяки цьому Джованні вже здобув чимало друзів! Його знають майже всі! Однак іноді стосунки не складаються…

Джованні підходить до трохи старшого за себе (йому два з половиною роки) хлопця й одразу хапає та починає розглядати якусь його іграшку… Той хлопець вириває її в нього з рук: “Це моє! Бався своїми іграшками!” З грізною міною він збирає свої іграшки. Стає схожим на злого пса, що гарчить! Виникає бажання його задушити, але те, що він такий, певна річ, не лише його провина: діти завжди вчаться, переймаючи щось від інших…

Джованні, нічого не зрозумівши, незворушно й безтурботно знову простягає руки до його іграшок… Другий хлопець ще раз повторює те, що вже сказав, підвищує голос і навіть про всяк випадок хапає жменю піску. “Іди геть, ти замалий!” Проте Джованні у своїй благословенній невинності залишається цілком спокійним, він явно не розуміє, що відбувається.

Мама бере його за руку. “Ходи, Джованні, цей хлопчик хоче бавитися сам. Пошукаємо когось іншого… Поглянь, он там бавиться дівчинка…” І Джованні чимдуж біжить до нової “цілі”.

Дітей, які можуть “гаркнути”, не бракує, а сцени, схожі на вищеописану, можна побачити на пляжі чи не щодня. Але у випадку Джованні не слід наголошувати на негативному аспекті ситуації. Не треба ослаблювати його товариськості, яка є справжнім благословенням. Джованні зовсім не переживає через те, що сталося, і це добре. Не треба також читати йому нотацій про те, чиєю власністю є іграшки (що, однак, певною мірою спричинило агресивну реакцію іншого хлопця), а також лякати тим, що йому могли засипати очі піском (у той момент це був лише один з можливих варіантів розвитку подій). Достатньо повідомлення, переданого за допомогою мови тіла: “В-і-д-д-а-л-и-т-и-с-я”.

Деколи важче повідомити “н-а-б-л-и-з-и-т-и-с-я”, особливо коли дитина несмілива й не надто ініціативна. Батьки бачать, що через це вона часто буває самотньою та має мало друзів, але їхнє спонукання не дає жодних результатів. Справді, щоб удалося подолати несміливість під час перших контактів, недостатньо заохочення чи поради: “Чому ти не йдеш?..”, “Чому ти не робиш?..” Такі слова викликають у дитини почуття ще більшої безпорадності й безсилля. Дитина не йде, бо не має відчуття, що зможе зробити це, і… не знає, що робити! Їй було б легше піти “з” мамою… І чим раніше ти почнеш супроводжувати дитину, тим ліпше: немає нічого дивного в тому, що малюк іде знайомитися з іншими дітьми разом з мамою. Коли дитина стає старшою, це вже виглядає недоречно…

Несміливість треба перемогти вчасно. Поки дитина мала, можеш допомагати їй безпосередньо, разом із нею вдаючись до певних дій і підтримуючи їх; натомість у старшому віці це може призвести до протилежних результатів, адже товариші насміхатимуться з неї, внаслідок чого вона почуватиметься ще гірше. У такій ситуації слід використовувати інші методи.

Лючія з мамою гуляє по пляжі. Для малої це дуже важливий момент, бо мама рідко має змогу проводити з нею час. Мама зауважує, що донька, контактуючи з іншими дітьми, поводиться дуже напружено. Можливо, Лючія просто не звикла до цього, бо ще не ходить до садочка, а впродовж дня бабуся, якій дошкуляє біль у нозі, просто не має сили вивести дівчинку на подвір’я, щоб та побавилася… Отож мама, скориставшись нагодою, вирішує, що треба діяти. Вона сама мусить проявити ініціативу, бо якщо дозволити вирішувати дівчинці, то вона, мабуть, проведе цілий день, учепившись за мамині коліна й не відходячи від неї ні на крок.

“Ходімо, Лючіе, прогуляємося…” Дівчинка дивиться на маму без ентузіазму. Рушають у напрямку моря. Мама показує донечці дітей, піщані замки, воду, але Лючія передусім зосереджена на тому, щоб з надмірною силою триматися за мамину руку, немовби боячись відпустити її, і байдужа до всього іншого – до всіх спокус і заохочень…

“Давай поплаваємо…” Вони разом заходять у воду. Зупиняються там, де обидві, тримаючись за руки, можуть зустрічати хвилі й відчувати, як вони підіймають їх. Тим часом мама зауважила жінку з малим хлопчиком, і вже поволі рухається в їхній бік, немовби випадково переміщаючись за течією. “Поглянь… он хлопчик твого віку”. У відповідь Лючія відвертає голову, ховає обличчя за спиною матері й ще міцніше притуляється до неї…

Мама зупиняється, не роблячи нічого особливого. Коли ж дівчинка ослаблює обійми й повертає голову, вони вже перебувають поряд з хлопчиком. Мама Лючїї всміхається до іншої мами, а хлопчик – до Лючїї. Ще одне зближення, однак без додаткових спроб і змушування що-небудь робити…

Після кількох сцен із серії “ховаю личко” Лючія заспокоюється, а невдовзі цікавість перемагає, і дівчинка починає відкриватися: якщо мама не втікає, то вона теж може подивитися на хлопчика… Мама Лючїї запитує малого: “Скільки тобі років?” Він бурмоче щось незрозуміле, а ручками робить якісь дивні рухи, намагаючись показати кілька пальців. “А тобі?” – шепоче мама на вухо Лючїї, яка теж починає виконувати руками подібні акробатичні трюки. Здається, діти – однолітки. Хлопчик талапає руками по воді, мама, все ще тримаючи Лючію за руку, підходить ближче… Вона теж починає плескати долонями по воді. Раз, другий – і перша крига скресає: вже за мить усі четверо разом бавляться на рушнику, розстеленому на березі.

Дуже часто несміливість дітей у контактах з іншими сприймають як щось, що, по суті, є проблемою, яку спричиняє брак досвіду спілкування. “Інший” означає для них незнайомий, новий досвід, з яким дитина ще не навчилася давати собі раду.

Відкритість дитини залежить від тієї менш або більш заспокійливої й підбадьорливої інформації, яку вона загалом отримала про зовнішній світ.

Інші діти – це просто один з елементів світу, тому не варто сподіватися, що малюк, вихований під звучання слів “уважай на”, раптом почне вільно поводитися там, де немає жодних небезпек; зрештою, самі батьки хотіли б, щоб він був ініціативнішим.

Не все становить загрозу

Упевненість у собі також ґрунтується на переконанні, що вміємо поводитися й давати собі раду в різних ситуаціях. Напевне, це означає вірити у власні можливості, а також надіятися, що якось порадимо собі в найрізноманітніших обставинах! Той, хто почувається зануреним у світ, сповнений загроз і небезпек, які раптово з’являються зусібіч, не може бути дуже впевненим у собі!

Дитина вже має почуття власного безсилля. І воно цілком реалістичне. Однак наразі є хтось, хто все робить за неї.

Має минути чимало часу, перш ніж дитина, підрісши й досягнувши певної зрілості, усвідомить, що “може” діяти самостійно й ефективно та що не мусить у всьому залежати від дорослих.

Однак почуватися безсилим у світі, сповненому загроз, – це вже занадто!

Постійний страх є щонайменше одним з почуттів, яких можна зазнати в такій ситуації. Тому треба увесь час підбадьорювати дітей, адже вони змушені жити, відчуваючи цілком природне безсилля, й витримувати такий стан, що доволі нелегко, хоча уникнути неможливо. Не посилюймо в них почуття постійної загрози – цього можна уникнути, хоча, без сумніву, діти зазнають його (вони ж такі вразливі!). Проте вони не можуть розвинути цього почуття самостійно, бо у своїй невинності навіть не знають, що загрози існують, а це, очевидно, конче потрібно їм для виживання й для того, щоб у їхніх душах не запанував страх.

Почуття безсилля дитина зазнає безпосереднім чином, на рівні моторики (“Хочу це взяти й не можу…”), а от поняття “загрози” вимагає значної кількості набагато складніших оцінок, пов’язаних із передбаченням, пам’яттю й досвідом, тобто з функціями, які розвиваються з часом. Окрім того, почуття загрози пов’язане з почуттям власних можливостей: яструб становить загрозу для білки, але не загрожує слонові. Дорослішаючи, дитина розвиватиме свої можливості, а отже, зменшуватиметься кількість несприятливих ситуацій.

Поки дитина мала, вона не знає, що таке почуття небезпеки, бо народжується без нього. Його їй прищеплюють пізніше. Тому не треба надто сильно пробуджувати в дитині це почуття, щоб не викликати надмірного страху. Мати передає дитині свій страх. А в цьому, без сумніву, немає нічого доброго.

Тут також ідеться про зміну тактики: треба давати конкретні й точні вказівки, зокрема й за допомогою тіла, формулюючи їх тоді, коли виникає справжня загроза. Натомість ніколи не слід остерігати дитину перед гіпотетичними небезпеками загалом.