“Ти – Чудова дитина” (Закінчення)

Приємно, коли тебе люблять

Що б там не казали, є принаймні одна річ, яку діти обожнюють робити: дарувати приємність батькам. Заради однієї похвали вони підуть на все. То чому б не скористатися цим шляхом? Чому б не наголошувати на їхній добрій поведінці, на всьому тому, що вони чинять правильно, доречно, відповідно? Чи обумовлюватиме це їхні дії? Певна річ, що так, але принаймні таке обумовлення буде позитивним! До того ж усе так зване виховання ґрунтується саме на цьому. Можна звичайно мріяти про таку виховну модель, яка справді допомагала б дитині бути собою й проявляти всі свої риси й здібності, однак така схема ще й досі належить до сфери утопій. На разі виховання передусім означає зміцнення тих поведінкових реакцій, які дорослі визнають бажаними. А отже, ліпше прищеплювати такі правила поведінки приємним чином, даруючи дитині почуття щастя й задоволення, ніж використовувати методи, які позбавляють її будь-якої поваги до себе.

Коли слід “промовчати”

Чи доводилося тобі десять тисяч разів повторювати дитині, щоб, наприклад, не залишала ранець посеред коридору, і нічого не досягати (нульовий ефект: той проклятий ранець постійно валяється під ногами)? Гадаю з кожним траплялося щось подібне. Коли йдеться про такі ситуації – не надто важливі й передусім не “небезпечні”, – можна вдатися до іншої тактики. Якщо накази, повторювання й крик не допомагають, мусите дійти до такого висновку: діти однаковою мірою обожнюють, щоб їх цінували, і бояться байдужого ставлення до себе. Байдужість батьків нестерпна для дитини. Вона радше погодиться отримати запотиличника за вередування, аби тільки звернути на себе увагу.

А отже: якщо після того, як ти кілька разів повториш дитині, щоб поклала ранець на місце, він далі лежатиме посеред коридору, почни поводитися так, наче його немає. Ти бачив ранець? Ні. Ти не помічаєш, що він лежить у коридорі. Це називається “безумовна байдужість”. Проте будь уважний! Одного разу дитина, можливо, помилившись, покладе ранець на місце. Тоді слід втрутитися! Засип дитину похвалами. Вона не просто поклала звичайний ранець на місце. Вона здобула Еверест, урятувала світ від неминучої загибелі, отримала Нобелівську премію! Не бійся, що переборщиш із похвалами. Дитина ніколи не вважатиме, що їх було забагато. Навпаки, запам’ятає їх і постарається знову зробити тобі приємність. Наступного разу ранець непомітно опиниться на місці, бо дитина хотітиме ще раз отримати похвалу, і так відбуватиметься доти, доки це не перетвориться в неї на звичку, а тоді вже зайвим буде цілий отой театр, бо звичка – велика сила.

Підсумовуючи, можна сказати, що зміцнення позитивних поведінкових реакцій – це швидший і ефективніший шлях, аніж спроби виправлення негативної поведінки.

Почуття власної гідності

Роздуми про те, що ми говоримо дітям, якими словами називаємо їх, змусили нас глибше замислитися над проблемою впевненості в собі. Звичайно, впевненість у собі – це передусім те, “як хтось сприймає самого себе”, тобто що про себе думає й що “каже” собі про себе. Як ми переконалися, те, що дитина “говорить” собі, великою мірою залежить від того, що вона про себе почула, а те, як сприймає себе, залежить від того, як колись сприймали її. Розглядаючи питання в такому контексті, цілком упевнено можна сказати, що виховання в ранньому дитинстві має вирішальний вплив на подальший розвиток людини.

  • Під час процесу інтеріоризації, який відбувається на підсвідомому рівні й проходить автоматично, те, що колись було сказано дитині про неї, стане тим, що вона сама скаже про себе, стане низкою її глибоких переконань на тему того, “ким вона є”, і власних можливостей, що є основою впевненості в собі або – навпаки – її відсутності.
  • Говорячи про впевненість у собі або про її відсутність, слід хоча б згадати про “внутрішній голос”: маю на увазі той майже безперервний діалог, під час якого оцінюємо, висловлюємо зауваження, словом – “думаємо”. Якщо зупинимося, щоб прислухатися до цього внутрішнього діалогу, який відбувається в кожному з нас, то прийдемо до висновку, що він також (а може, й передусім) складається з багатьох думок про нас, про наші дії, майбутні можливості, здібності тощо.
  • Саме на якості цього діалогу ґрунтується почуття впевненості в собі або її відсутності. А отже, цей діалог – такий важливий для нашого життя – насправді складається з “уривків” чиїхось давніх голосів – голосів найважливіших постатей із нашого дитинства разом з “їхніми” оцінками, “їхніми” судженнями та “їхніми” зразками реакцій на конкретну ситуацію.