Емоційне загальмування

Уже було сказано, що незграбність може бути викликана надто швидким ростом. Однак ймовірно також, що те, як людина рухається, є видимим відображенням того, що діється всередині неї, в емотивній і психологічній площині.

Незліченними (і дуже цікавими) є дослідження, присвячені поставі й рухові як безпосередньому способові виразу внутрішнього світу. Ці знаки тіла, до речі, не надто важко навчитися розшифровувати. Наприклад, Александер Ловен у книжці “Мова тіла” подає детальне тлумачення психологічного значення структури тіла на основі навичок, пов’язаних із поставою.

Проте ця відома й дуже цінна книжка дозволяє зрозуміти мову тіла дорослої людини. Діти ж невпинно й неймовірно швидко ростуть, а їхні навички ще не закріпилися… Усе може блискавично змінитися! Та все ж вкажемо на декілька основних елементів.

  • На початку я згадувала, що незграбність часто поєднується з несміливістю. Певною мірою це наслідок несміливості: некомфортно почуваючись у власному тілі, дитина проявляє стурбованість і невпевненість, також спілкуючись з іншими дітьми, які з притаманним для їхнього віку “тактом” нерідко жорстоко насміхаються з товариша саме через його незграбність, чим значно погіршують ситуацію.
  • Деколи, можна б навіть сказати, що найчастіше, незграбність і несміливість не випливають одна з одної, а є двома сторонами однієї медалі. Одна – це фізичний, а друга – психічний прояв ситуації загальмування.

Про яке загальмування йде мова? Ідеться про загальмування у сфері почуттів і емоцій, неможливість виражати їх через страх (або внаслідок усвідомлення?), що вони не будуть прийняті, словом, через побоювання перед утратою любові батьків або представників того суспільного середовища, в якому живуть діти.

Є багато почуттів, які зазвичай доволі важко помітити в суспільному середовищі. Наприклад, гнів.

Хто хотів би, щоб дитина верещала, била кулаками по столі, тупотіла ногами й копалася? Правду кажучи, небагато людей або й ніхто. Зазвичай таку поведінку припиняють проханням або погрозою. І, як правило, дитина перестає так реагувати або більше вже так не поводиться. Однак вона лише перестає проявляти гнів, але й далі відчуває його.

Ми не можемо свідомо контролювати почуття: відчуваємо їх або не відчуваємо. Свідомо можемо контролювати лише їхній вияв: можемо вирішити, що виразимо або не виразимо конкретне почуття, можемо вирішити, як і коли це зробимо.

І якщо для дорослого рішення не проявляти певних емоцій або виразити їх у відповідніший момент, стриматися, почекати ліпшої нагоди чи знайти доречнішу форму їх вияву не становить проблеми, то для дитини це надто важко. Просто вона ще не володіє відповідними знаряддями, вони розвинуться в неї значно пізніше. Дитина може лише вирішити, чи проявити почуття, чи стримати.

Придушення почуттів зумовлює легкі, але поширені, судоми м’язів, які, своєю чергою, позбавляють дитину плавності рухів, спричиняючи неприємний брак координації, що проявляється як звичайна незграбність.

А ви зауважували, що несміливі й незграбні діти – це, зазвичай, “чемні діти”? Не кажу стовідсотково “чемні”, однак, без сумніву, несмілива дитина не підвищить голосу, не влаштує привселюдно сцену, не зреагує у відповідь на твої слова копняками! Несмілива дитина, як правило, також є поступливою, слухняною дитиною, яка не вміє зреагувати навіть тоді, коли треба. Це дитина, яка боїться!

Страх утратити любов у цьому випадку завжди відіграє вирішальну роль, бо такі діти дуже сильно залежать від думки інших осіб. Вони готові на все, щоб здобути його, навіть на придушення своїх почуттів, яких, як їм відомо, дорослі не схвалять і які становитимуть загрозу для нормальних контактів. Вони стають скорченими від судом і нескоординованих рухів маріонетками. Відомо, що діти не можуть помітити зв’язку між першим і другим, але що тут дивного, якщо навіть дорослі на бачать його!

“Покажи, що можеш!”

Вершиною іронії долі є те, що тій самій дитині, якій забороняють проявляти гнів удома, пізніше кажуть, що вона мусить навчитися реагувати, коли йдеться про контакти з товаришами й друзями! Так немовби дитина, наче за помахом чарівної палички, вдома, в затишній обстановці, може бути чемною й слухняною (і стриманою), а на подвір’ї – вільною й агресивною; а ще – слухняним учнем у класі, в присутності вчительки, й сміливим лідером групи однолітків на перерві. І що ще?

Отож, якщо твоя дитина несмілива, немає сенсу вмовляти її бути вільнішою й відважнішою поза домом. Насамперед слід замислитися, якою мірою ви готові спокійно сприймати дитину, якщо вона виражатиме свої емоції вдома. Я не хочу, звісно, сказати, що діти мусять верещати і влаштовувати сцени або що методом терапії є виховання малих бандитів без гальм і контролю!

Однак діти, без сумніву, гніваються, як і всі інші люди, або навіть трохи більше, оскільки зазнають тисяч різних обмежень, не лише зовнішніх, а й власних: є сотні дій, які вони хотіли б учинити, але не можуть, бо обмежені своїми фізичними можливостями. Не можуть навіть упіймати м’яча чи втримати ложку і сприймають це як велике приниження. Тож хіба вони роблять щось погане, якщо час від часу проявляють свій гнів? Чому ми боїмося цієї їхньої природної поведінки?

Дитина виражає себе безпосередньо, спонтанно й негайно.

Це притаманно її натурі. Вона ще матиме час, щоб – підростаючи – навчитися, як проявляти почуття, як вибирати для цього найвідповідніший момент і найліпший спосіб. Не треба боятися, що якщо не заборонимо дитині влаштовувати сцени в трирічному віці, то вона ніколи не навчиться контролювати себе! Без сумніву, навчиться, але всьому свій час.

Все ж батьки й суспільство дуже бояться вибухів гніву дитини. Не так через шкоду, яких могли б завдати – оскільки вони зазвичай бувають незначними, як через побоювання, що якщо дозволити їй проявляти свою лють, то вона “буде невихованою”. Вважають, що навчити дитину не проявляти свою злість – це одне із завдань виховання! Добре вихована дитина має бути слухняною, тихою, не заважати й, безперечно, не підвищувати голос. Гадаю, що у зв’язку з цим виникає чимало непорозумінь. З часом дитина так чи так навчиться виважено виражати свій гнів, вибирати відповідний момент і слова, щоб якнайліпше його проявити.

Злість – одне з багатьох людських почуттів, яке виконує конкретну функцію і є корисним. У міру дорослішання й розвитку дитини зростає також її уміння панувати над емоціями. Дитина навчиться контролювати лють так само, як навчилася тримати в руках ложку. Безперечно, маленька дитина, проявляючи злість, ще не має жодного досвіду й виражає її безпосередньо, просто й деколи в невідповідній для цього ситуації, точнісінько так само, як незграбно рухається. Коли ж дитина підросте, способи вияву гніву (а також її рухи) стануть вишуканішими, відповіднішими, ефективнішими й ліпше спрямованими, одним словом – зрілішими.

Але це можливе – кажучи в переносному значенні – лише “за світла дня”, тобто тоді, коли дитина завжди виражає свої почуття, бачить, що її розуміють, і має змогу емоційно розвиватися. Якщо ж вона стримує почуття, придушує їх, то вони зникають, консервуються десь у підсвідомості такими, якими є, а саме – інфантильними, й тому не можуть “дозріти”.

Це призводить до того, що емоції починають проявлятися по-іншому, немовби знаходять замінний спосіб вираження. Дитина, наприклад, може почати гризти нігті або вдаватиметься до інших опосередкованих видів поведінки: прихованих деструктивних дій чи подібних поведінкових реакцій. Якщо згодом трапиться таке, що дитина, уже в старшому віці, опинившись у ситуації, у якій її злість проявиться на повну силу, таки “вибухне”, то це почуття матиме той самий вигляд, у якому його було колись поховано й законсервовано в підсвідомості: буде інфантильним.

А це викличе чималу стурбованість, оскільки дитина “інфантильна” від природи, а “інфантильність” дорослого вказує на те, що щось негаразд. Стурбованість утвердить її в переконанні, що слід стримуватися й не проявляти гнів, і, таким чином, проблему ніколи не буде вирішено!

Отож, коротко підсумуймо: для нормального, здорового емоційного розвитку дитини конче потрібно, щоб вона виражала свої почуття, в тому числі й негативні. Замість говорити “толерувати”, ліпше було б сказати “сприймати”, хоча це слово надто часто плутають з такими поняттями, як “висловлення згоди” або “відмова”. Я ж не маю на увазі ані схвалення, ані поступок дитині, ані терпимості; мені йдеться про розуміння, тобто про своєрідне нейтральне прийняття до відома того, що дитина цієї миті переживає саме таке конкретне почуття, і на цьому кінець, крапка. Без осуду чи – що ще гірше – покарання дитини й без інформування, що вона не повинна чогось такого переживати й що так не можна.

Спонтанність і впевненість у собі

Малоймовірно, що несміливу або незграбну дитину вважатимуть дуже впевненою в собі.

Майже в усіх несміливість і незграбність асоціюється з певним рівнем невпевненості, ніяковості й стурбованості.

Упевнена в собі дитина має бути розкованою, спонтанною, вільною від страхів… Однак ми вже переконалися, що між несміливістю, незграбністю, скованістю, пригніченістю й страхом існує певний зв’язок.

Упевненість у собі передбачає також – а може, навіть передусім – мирне сприйняття самого себе.

Але як може спокійно сприймати себе дитина, яку навчили, що вона сповнена почуттів і емоцій, з якими не можна миритися і які треба лише придушувати та приховувати? Це ж суперечить одне одному!

Упевненість у собі – це коли людина відчуває, що “може бути такою”, що “може бути” тим, хто відчуває, думає й робить.

Це ані не виключає того, що я можу вдосконалюватися, ані не передбачає, що я ідеальний, бо ми постійно розвиваємося. Проте упевненість у собі однозначно вимагає сприймати себе таким, яким ти є цієї миті, і діяти, виходячи з такого ставлення до себе.

Наміри й плани виправитися можуть бути творчими й стимулювати людину, якщо ґрунтуються саме на такому сприйнятті себе. Однак вони перетворюються на заздалегідь програну битву, якщо починаються словами: “Я не можу бути таким, сприйму себе, коли…” За таких умов і момент “коли…” ніколи не настане, і не відбудеться виправлення.

Будь-яка позитивна зміна може розпочатися лише зі сприйняття себе. Саме це має стати вихідним пунктом. Інакше всі наші намагання змінитися перетворяться на страшні, безрезультатні зусилля, на піщаний замок, який може розсипатися від найменшого подуву вітру й оголити свій слабкий фундамент: “Я не можу бути таким…”

Однак дитина не може самостійно дійти до такого сприйняття самої себе.

Особливо якщо вона перебуває серед людей, які інформують її про щось цілком протилежне! Сприйняття, схвалення з боку середовища (зазвичай батьків або особи, яка опікується дитиною впродовж дня) є конче потрібне для того, щоб дитина могла зробити цей крок і закласти міцні підвалини власного розвитку.

Попередній пост

Чи цвіркун незграбний?

Ти можеш уявити собі “незграбного” цвіркуна? Я - ні, хіба що в мультиплікаційному фільмі. Звичайно, ... Читати далі

Наступний пост

"Не можу"

Фабіо, якому майже шість років, намагається скласти модель вантажівки. Його ручки не можуть з’єднати окремі ... Читати далі