Живе Срібло

У глибинах великого, зачарованого моря, риби в якому розмовляли, а водорості шепотіли, жило собі одне з найщасливіших створінь у світі. То був строкатий дельфін, такий спритний і швидкий, що батьки назвали його Живим Сріблом.

Найбільше Живе Срібло любив проводити час, стрибаючи разом з мамою й татом через хвилі десь далеко від дому.

Одного дня, коли дельфін робив собі на хвилях різноманітні сальто й переверти, – проте, далеко від мами й тата, – він зустрів цілу зграю риб. То був клас скумбрій, одягнутих у блискучі куртки. Учні чемно плили собі за своїм учителем. Учитель озвався до дельфіна:

– Учимося тепер рахувати, але це – справжня головоломка! От, наприклад, чи можливо порахувати хвилі, адже вони жодної миті не можуть устояти на місці. Те саме з морськими зірками, котрі ховаються в піску, не кажучи вже про крабів, від рахування яких паморочиться голова.

– Це правда, – енергійно відповів Живе Срібло. – Але ж ви можете порахувати плями на моєму хвості!

Маленький дельфін почав повільно плавати серед риб, які, зосередившись, узялися рахувати його плями. Нарешті дійшли до вражаючого числа 333.

Учитель і учні щиро подякували Живому Сріблу:

– Ти був дуже ввічливий. Ніколи про тебе не забудемо.

Коли Живе Срібло приплив додому, то розповів своїм батькам про зустріч з рибами. Тоді мама сказала йому, що й він невдовзі піде до школи, де вчитиметься рахувати, а також багатьох інших корисних речей.

Серце маленького дельфіна тривожно затріпотіло. Він не мав жодного наміру йти до якоїсь школи, на багато годин щодня розлучатися з мамою й татом, бути весь час серед інших дітей, усюди з ними плавати, слухати якихось пояснень та ще й чемно поводитися. Ця перспектива не лише тривожила його, а навіть жахала.

Велетенська каракатиця

Розгніваний Живе Срібло сховався у своєму кутку. “Ні, ні, в жодному разі не піду до школи”, – подумав. Йому подобалося жити на волі, безтурботно перестрибувати через хвилі, одним словом, цілий день розважатися й робити переверти.

Розгнівавшись на цілий світ, дельфін поплив у напрямку морських глибин, а коли вже опинився на самому дні, не вагаючись заплив у якусь печеру.

Відтак до нього швидко підпливла велетенська каракатиця. Вода навколо Живого Срібла стала чорною, як чорнило. А за мить він опинився в смертельних обіймах десяти величезних щупалець. Безвладний переможений дельфін розпачливо борсався.

Навколо не було нікого, але, на щастя, його страшні крики почув косяк блискучих рибок.

Скумбрії разом зі своїм учителем одразу ж припливли йому на допомогу. Вони вивчали каракатиць якраз місяць тому.

Їхній учитель поправив на носі окуляри й сказав:

– Маємо справу зі звичайним глибинним молюском, якому притаманна агресивна, хижа поведінка й незначні розумові здібності. Найважливіше – добре зорієнтуватися в ситуації!

І на знак учителя маленькі рибки одностайно й дуже енергійно почали махати у воді своїми хвостиками й плавниками, від чого хмара чорного чорнила відразу ж зникла.

Живе Срібло тільки тоді побачив, як каракатиця ув’язнила його у своїх щупальцях. Учитель наказав дельфінові:

– А тепер обертаємося, вислизаємо й утікаємо.

Маленький дельфін блискавично все зрозумів.

Обернувся навколо своєї вісі, як веретено, і вислизнув, наче мило, із жахливих обіймів каракатиці, щупальці якої настільки сильно стиснулися, що вона вже сама не могла з них розплутатися й ледь не задушила саму себе.

Школа може подобатися

Живе Срібло що було сили в плавниках мчав додому, а його серце гупало, як молот. Він знову був вільний і щасливий.

Про все відразу ж розповів своїй матері: про каракатицю, про рибок-школярів і свою перемогу. Мама слухала його з гордістю й увагою.

– Знаєш, ходити до школи може бути навіть приємно, – нарешті сказав Живе Срібло. – Адже там можна познайомитися з друзями.

Мати з радістю погладила його по хвості.

– Так, так, матимеш у школі багатьох друзів, але передусім навчишся там того, що придасться тобі в житті!

Того вечора перед тим, як заснути, маленький дельфін вслухався в шум водоростей, а хвилі тим часом лоскотали його вухо, тихо дзюркочучи й співаючи:

– Чудово. Ох як чудово. Як чудово.

* * *

Учитися – це важливо

Попередній пост

Троє друзів

На лісовій галявині в маленькій, гарно облаштованій норі жили собі троє великих друзів: горобчик, сіра ... Читати далі

Наступний пост

Непридатний камінь

На одній з доріг лежав колись ні до чого непридатний камінь. То був гарний камінь ... Читати далі