Хочу бути циганом

Не люблю манежу! Не подобається мені, й усе!

«Манеж має багато переваг, – так каже мама. – Наприклад, коли я щось роблю у кухні, то можу перенести його туди. Й тоді напевне знаю, де моя дитина». Отож для мене купили манеж. Коли мене вперше туди запхали, я верещав як недорізаний. У манежі є прути. Якби не вони, то я б навіть нічого проти нього не мав. Мама й тато кажуть, що я звикну. А я не звикну й кінець! Я навіть не можу в ньому бавитися своїми забавками, бо просто викидаю їх із манежу, а потім мушу рюмсати доти, доки мені їх не подадуть. Урешті батьки здаються і виймають мене звідтам. Але тоді я закидаю усі свої забавки назад до манежу й знову заливаюся слізьми, щоб до них добратися. Ні, я і манеж – то зовсім нерозумне поєднання. Оце хвилину тому, коли я ридав ридма, аби мене звідтам витягли, тато взяв мене на руки й сказав: «Синку, ліпше звикай до того, що житимеш в одному місці. Бо ми вже не можемо витримувати твого циганського способу життя!»

Якщо ви так задоволені тим манежем, то чому самі до нього не пере­беретеся?!