Нотації – ні до чого

Усі, хто дає поради батькам, твердять одне і те ж: «Найбільше родині потрібен діалог». Сказати легко, але виконати – практично неможливо, оскільки в усіх бестселерах для батьків неминуче описують замкнені уста та заткані вуха.

Проблему можна сформулювати однією фразою: батьки дуже багато говорять дітям, але мало хто з них вміє говорити з дітьми.

Дуже часто батьки погано починають. Перша помилка, якої вони допускаються, – розмовляють з дітьми їхньою ж мовою. Насправді ж треба говорити літературною мовою. Сказати «собака» не складніше, ніж «гав-гав». Так, спочатку дитина скаже «гав-гав», але батьки зобов’язані додати: «Так, правильно, собака». Зазвичай не тільки батьки починають говорити дитячою мовою. Дідусі та бабусі також піддаються цій спокусі. Це стосується і родичів, й усіх, кого лише зустрінеш на вулиці. Дитина, котра росте, говорячи «гав-гав», «ням-ням» тощо, навряд чи навчиться серйозно сприймати слова батьків. А більшість із них роками спілкуються зі своїми чадами так, ніби вони – розумово відсталі. Коли ж діти стануть підлітками, вони будуть неприємно здивовані, що всі ворота спілкування для них зачинені.

Батьки повинні трактувати дітей як товаришів та союзників у створенні родинного щастя.

Дайте дітям свободу висловлювання. Коли вони розповідатимуть вам про якусь свою життєву пригоду, знайдіть хвильку часу, аби уважно вислухати їх. Це найкращий спосіб продемонструвати, що оповідь дитини і те, як вона її розповідає – дійсно цікаві вам.

Слухати вашу дитину – означає зрозуміти її логіку. Лише так ви зможете допомогти і довести її до іншої точки зору, котра відкриє для неї незнані досі вигоди.

Таким чином, батько й матір сіють зернини міркувань. Вони не наказують і не читають нотацій: дітей ніби ведуть за руку, аби ті самі зрозуміли, у чому полягає проблема та як її можна вирішити.

З іншого боку, трапляються моменти, коли краще прямо сказати: «Маю одну проблему, і мене цікавить ваша думка. Коли я накриваю на стіл, а ви просите мене допомогти з уроками, то не може бути нічого доброго, якщо братися за дві справи одночасно. Як ви гадаєте, як нам краще зробити?»

Корисну інформацію неможливо отримати, якщо форми спілкування – це спроби виправити, моралізувати, засуджувати, критикувати, докоряти, погрожувати, читати нотації тощо.

Деякі батьки пробують усе вирішити за допомогою сарказму, іронії або, ще гірше, крику. У цьому випадку діти просто думають, що родичі втрачають контроль над собою і тому виглядають смішно та жалюгідно.

Спілкуватися з дітьми – це спробувати спільно віднайти певні ідеї щодо того, як можна вирішити проблему чи покращити стосунки. Так діти творчо підходитимуть до створення родинної гармонії і відчуватимуть, що беруть участь у всьому, адже обговорення – це процес, за допомогою якого намагаються віднайти найоптимальніше вирішення певних проблем.

Якщо батьки з легкістю сприймають ідеї дитини, разом їх розглядають, аналізують можливі вирішення, постійно ставлячи запитання на зразок: «Так що ж може статися?», «А як ти почуватимешся потім?», «А він це як сприйме?», – дитина відчує дух товариства та співпраці, який допоможе їй у майбутньому справлятися із неприємностями.

Ставити навідні запитання – один із найкращих способів допомогти зібратися із думками, навчити думати та бути врівноваженим. Нерозумно домагатися, аби у дитини були лише «правильні» ідеї. Сказавши їй, що вона «неправа», а ми «праві», змусимо її говорити неправду. Це і значить – говорити дитині, а не з дитиною.

Дехто вважає, що це означає поступитися дитині, відмовитися керувати нею та спрямовувати її. Насправді ж усе навпаки: якщо ми не зможемо сісти за стіл переговорів з дітьми, обговорити з ними поточні проблеми, якщо не дамо їм можливості висловити свою позицію та не будемо слухати їх, то вони поводитимуться так, як вважають за потрібне, і батьки не зможуть вплинути на їхню поведінку.