Секрет у тому, аби розповідати

Як розповісти дітям про смерть, статевість, дружбу, гроші, смуток, тривогу, самотність, розлучення, сварки? Як пояснити їм, що ніч не настільки темна, як здається, що кошмари неминучі, що дорослі теж можуть помилятися?

Батькам не варто чекати, доки у їхніх дітей ноги виростуть до 40-го розміру, аби дочекатися від них актуальних та закономірних запитань щодо світового устрою. Оскільки багатьох родичів хвилюють успішність у школі, оцінки та якість виконаного, вони, врешті-решт, звертають увагу тільки на «світлу» сторону дітей, коли вони сплять, їдять, вчаться та працюють.

А «прихована» дитина, з її мріями, думками та стражданнями? Занадто часто про неї забувають. Мовчання – це погано, але постійні «допитування» – ще гірші: «Що ти робив у школі? Прибери кімнату, почисти зуби (не менше трьох хвилин!), доїдай овочі!», «Ну, золотце? Як минув день? Ти добре поїв?», до неминучого: «Які оцінки ти отримав сьогодні?». Результат нерідко може розчарувати. Діти терпіти не можуть, коли дорослі влазять в їхнє життя, виявляючи надмірну цікавість. Тоді вони починають зітхати з розпачем: «Годі питань! Залиш мене у спокої!».

Наміри в батьків добрі. Вони знають, що «колючки» світу колють і їхніх дітей, і що всіх колючок, що можуть поранити, уникнути неможливо. Проте як розповісти дітям про смерть, сексуальність, дружбу, гроші, смуток, тривогу, самотність, розлучення, сварки? Як пояснити їм, що ніч не настільки темна, як здається, що кошмари неминучі, що дорослі теж можуть помилятися?

Спеціалісти говорять про період від восьми до дванадцяти років, називаючи його «періодом очікування». Це особливий період. Колишні «малюки» зрозуміли заборони. Вони вже не кричать, не плачуть, не влаштовують істерик. Вони до всього пристосувалися: до пізнього повернення батька з роботи, до того, що в мами ніколи немає часу на відповіді, до жахливого для них шкільного ритму. Найбільше їхніх скарг стосується хіба того, що їм важко засинати.

Важливо не затримувати дитину в світі дитинства, доки вона не зіштовхнулася з проблемами підліткового віку, так і не дійшовши до серйозних питань.

Дітям нелегко говорити про свої проблеми: вони дуже бояться зранити цим батьків. Вони скоріше скажуть, що у них болить живіт, ніж те, що група негідників залякала їх біля школи, або що в них труднощі з товаришами.

Якщо чогось сказати не можна, якщо ти не хочеш зізнатися у тому, що тебе тривожить чи злить, ти вдаєшся до вигадок. Це ті вигадки, які Беттельхейм називає «опорою при підйомі». Тобто – коли ростеш.

Дітям потрібен хтось, хто сказав би їм, як долати перешкоди, як реагувати на загрозу, як повернутися до нормального життя, якщо все навколо в істеричному русі. Їм потрібно знати, як поводитися, коли вони зіштовхуються з помилками та несправедливістю.

Завдяки «поетичному переносу» та дотриманню дистанції казка розповідає дитині про неї саму: цей персонаж не викликає у нього занепокоєння та допомагає йому розговоритися. Вам здається, що ваша дитина сумна або пригнічена? Спробуйте розпочати казку словами: «Жив-був колись…» – таким чином ви віддаляєтеся у часі, усуваєте тривогу та допомагаєте дитині відкритися. Адже герой казки – тваринка, принц чи фея – це вона і водночас – хтось інший.

Коли дитина чує казку про те, що принцесу заховали в замку, тому що вона була сумною, вона буде спокійною: це було давно й далеко, а відстань знімає тривогу. Якщо ж ви розповісте казку про те, як дитину залякали розбишаки, то вона вам скаже: «Мамо, ця казка нагадує про мене…»

Казки, що виходять від дорослих та доходять до дітей, – це перші філософські зізнання. Завдяки їм дитина вперше отримує досвід універсальності: вона долає тісні рамки свого «я». Вона переживає разом з Попелюшкою, плаче, слухаючи про Дівчинку з сірниками.

Казки створюють нові відносини, долають замкненість, розбивають шкарлупу повсякденного, звичайного життя. Вони вчать, як важливо страждати та терпіти втрати, розуміючи, що це все – етапи на шляху до мети. Але перш за все казки – це чудовий спосіб спілкування дорослих з дітьми.

Коли дорослий та дитина разом дивляться фільм чи мультик, вони сидять поруч: вони близькі, але не дивляться одне на одного. А коли розповідають – дивляться в очі. Коли «великий» розповідає чи читає казку, одразу ж виникає атмосфера співучасті. Дитина відчуває, що надійно захищена. Між ними існує зв’язок. Фізична присутність, голос та виразна манера читача, реакції слухача та його коментарі створюють атмосферу, відмінну від тієї, перед екраном, більш жваву та живу. Той, хто розповідає, може додати розповіді емоцій, таємничості, виразності, іронії… І навіть може, ніби домовившись зі слухачем, змінити певні місця або поцікавитися, як би все могло закінчитися. Часто той, хто розповідає, важливіший за розповідь. Казки, які розповідає батько, стануть незабутніми.

КІНЕЦЬ

Попередній пост

50 подарунків вашим дітям

Обійміть одне одного в присутності ваших дітей та присягніть у вічній любові. Завжди дотримуйтеся даного ... Читати далі