Проблема взаємин

Тетяна Шішова у своїй статті підняла надзвичайно важливу тему. Адже проблема погіршення або ж взагалі розриву взаємин між батьками та дітьми, коли перебуваючи під одним дахом люди живуть ізольованим, відокремленим життям, дуже актуальна на сьогоднішній день. Основна причина цієї проблеми – брак часу в батьків, а через це – брак уваги до власних дітей, яку батьки намагаються заповнити, відшкодувати подарунками, кишеньковими грошима, безкінечним переглядом мультфільмів або ж дозволом постійно перебувати, фактично жити в соцмережах. Про шкідливість всього зазначеного більшість знає, проте мало що може вдіяти, знову ж таки посилаючись на брак часу.

– Приділяйте більше уваги дітям ,– от що радить Тетяна Шішова, і мусимо визнати, – це по-справжньому єдиний вихід із ситуації, що склалася. Не варто довіряти порадам психологів, які пропонують 5,6,7 простих кроків для покращення стосунків з власною дитиною. Життя набагато складніше, ніж нам того б хотілося, і його не можна вмістити в 5-10-15 чи навіть 20 правил. Єдине, що може виправити такий сумний стан речей – це любов, яка передусім полягає в увазі (і повазі) до власної дитини.

Так, для цього потрібен час, якого завжди бракує, проте в часу є ще одна особливість – він спливає. І найкраще з цього приводу, напевно, висловився публіцист Олександр Ткаченко:

«Якщо ти став татом – поспіши ним бути. Бо бути татом хоча і важко, але не так вже і довго: мине лише півтора-два десятиліття, і ці унікальні стосунки з власною дитиною для тебе закінчаться назавжди. Ти як і раніше залишатимешся її татом, але от всемогутнім божеством, першим її героєм і першим коханням бути перестанеш…

Не встигнувши поколихати на руках свого немовляти, поспівати йому колискові, пошкодувати його, притиснувши до себе, коли в нього болить животик, погріти йому вночі кашку, коли він голодний – не встигнувши все це вчасно, ти не зробиш цього ніколи. Бо на ці татові справи в тебе є лише кілька років. І всі інші епохи в житті твоєї дитини виявляться такими ж стрімкими і безповоротними, і на них тобі теж будуть відпущені лічені роки. Постарайся їх не прогаяти».

Але цей допис хотілося б закінчити на позитивній ноті, тому наприкінці наведемо коротке оповідання Бруно Ферреро, яке свідчить, що діти (принаймні, доки не досягли підліткового віку) відчувають батьківську любов попри катастрофічний брак їхнього часу, і завжди готові відгукнутися на неї.

«Почекай хвильку»

«Останнім часом моє життя протікає в постійному поспіху, а слова: «Почекай хвильку, золотко», – стали фразою, яку я найчастіше повторюю.

Так кажу до сина, коли опікуюся його сестричкою. Так звертаюся до донечки, коли допомагаю її братикові.

Те саме повторюю і своєму терплячому чоловікові. Ловлю себе на тому, що цю фразу промовляю незліченну кількість разів у найрізноманітніших ситуаціях.

Кілька тижнів тому син попросив приготувати йому другий сніданок, а я, звичайно ж, відповіла: «Хвилинку, сонечко». Поспіхом закінчила робити те, чим була зайнята, і побігла робити малому канапку. Коли впоралася, син сів за стіл і почав з апетитом їсти, а я хотіла вже було повернутися до своїх справ. Однак якоїсь миті вирішила хоч трохи перевести подих і сіла біля нього.

– Дякую, що ти почекав, поки я поскладала тарілки. Ти виявив справжню терплячість.

Син притакнув і продовжував їсти.

– Знаєш, Самуелю, останнім часом я справді дуже зайнята. Завжди, перш ніж виконати твоє прохання, прошу хвильку почекати. Ти розумієш, чому маєш трохи зачекати? Правда?

Син дивився на мене зі смішним виразом обличчя.

– Так, мамо. Спочатку ти кажеш мені: «Хвилинку, Самуелю», – а потім слухаєш мене у два вуха. Якщо ти зайнята якоюсь роботою, то чуєш лише одним вухом. А я терпляче почекаю, і згодом ти вже ліпше чутимеш мене, – врочисто сказав син.

Я оніміла. Моя дитина, якій ще не виповнилося й п’яти років, зуміла надзвичайно влучно пояснити ситуацію, що склалася. Я зрозуміла, мої слова: «Почекай хвильку», – син сприймав як вияв любові. Так, немовби я говорила йому: «Почекай хвильку, щоб згодом змогла зосередити на тобі всю свою увагу» або ж «Те, що кажеш, дуже важливе для мене, тому хочу почути це двома вухами».

– Самуелю, ти цілковито маєш рацію, – відповіла йому. – Я дуже люблю тебе й мені надзвичайно подобається проводити з тобою час. І справді хочу в два вуха слухати, що говориш до мене, оскільки ти – дуже важлива людина в моєму житті, – додала й міцно пригорнула його до себе.

Того вечора, коли я розстеляла Самуелеве ліжко, він ухопив руками моє лице й почав дмухати спочатку в одне вухо, а потім – у друге. Я не розуміла, що він робить, тож попросила пояснити.

– Хочу бути впевнений, що твої вуха, мамо, чисті.

Потім притягнув мене до себе й прошепотів:

– Я хотів переконатися, що чутимеш на обидва вуха, коли казатиму, що люблю тебе більше, ніж цілий світ.

Я відчула, що мої очі наповнюються слізьми, коли відповідала йому:

– Ах, золотко моє, і я дуже сильно люблю тебе, теж більше, ніж цілий світ.

– І навіть ще трошечки більше, – додав він своїм чарівним голосочком».

Сподіваємось, що сказане тут, допоможе Вам і Вашім дітям.

З любов’ю, редакція сайту