Війна і мир

«Дорогі батьки, ви вважаєте, що добре ставитеся до мене? Ви любите мене, але зараз цього вже не достатньо, бо ви любите мене так, як люблять дитину.

Але це ані моя провина, ані ваша: часом я відкидала діалог з вами. І це трохи через мене, а трохи через вас, ви не стали для мене надто важливими особами.

Це все огидно, правда ж? Я страждаю. Було б добре, якби могла розповісти вам усе, що є в мене на серці, але…

Прошу вас лише про одне: допоможіть мені». Рита, 8 клас


«Дорогі батьки, мої стосунки з вами не зовсім зрозумілі, особливо з татом. Татку, часом ти говориш розсудливо, дискутуєш, розмовляєш. Але як щось тобі “стрілить”, то ти злишся через кожну дрібницю і поводишся зовсім не так, як спочатку.

Мамо, стосунки з тобою цілком зрозумілі, от тільки ти надто швидко “розпускаєш руки”». Лука, 5 клас


«Мій син? Я його вже не впізнаю. Чемний і слухняний у десятирічному віці, тепер він різко реагує на найменше зауваження, легко ображається і захищає свої погляди, ніби фортецю. Навіть тоді, коли немає рації. Грубіянить мені й батькові, хоча поза домом поводиться, як ангелятко. Якщо я насмілююся зробити йому зауваження через подертий одяг, то він нахабно відповідає: “Завжди і у всьому винен тільки я!”. Часом я запитую в себе: “Куди поділося те солодке дитя?”». Мама Роберта з 5 класу

Мама дзижчить над моєю головою, ніби хрущ

А от сторони, що воюють.

З одного боку, діти-підлітки (11-15 років) відчувають непереможне бажання стати «великими». А це означає бути незалежним від сім’ї; вони вже не хочуть вислуховувати зайві зауваження чи поради, з усіх сил намагаються виглядати, як дорослі, незалежні й самодостатні; хочуть самостійно віднайти свій шлях, однак відчувають, що їм потрібна допомога з боку дорослих і чудово знають, що знайдуть її лише в колі своєї родини. Підлітки перебувають у ситуації людини, якій потрібна позика, але вона за жодні скарби не хоче її просити, оскільки не має наміру брати на себе якісь зобов’язання стосовно інших осіб.

«Мама, ніби хрущ, постійно дзижчить у мене над головою, мені вже набридли її повчання: “поводься гарно”, “не сутулься”, “не сьорбай”, “Привітайся до сусідки”. Часом мені видається, що мені навіть пчихнути не можна без пояснень».

А з іншого боку батьки розриваються між двома прагненнями: вони хотіли б допомогти дітям здобути незалежність, а водночас прагнуть контролювати дітей, бо бояться, що можуть їх втратити. Батьки звикають до «беззахисності» дітей і підсвідомо в їхній незалежності бачать свою старість. Зі здивуванням та болем вони сприймають позицію своїх дітей: якщо простягають їм руку допомоги, то наштовхуються на неприйняття, якщо проявляють турботу, то діти бунтуються, заявляючи, що вони вже ніякі не діти, а до порад батьків ставляться, як до втручання в справи іноземної імперії.

«Мій син збирався на вечірку, – розповідає одна мама. – Я сказала йому: “Тоні, розважайся, але поводься пристойно”. А він подивився на мене так, ніби я його вкусила, і сухо відповів: “Я знаю, що мені робити”. Небезпечно було навіть сказати йому: “Бувай”. Він мене вважає своїм ворогом?».

Правдоподібно чотирнадцятирічний Тоні відповів би: «Моя мама страшенно мене дратує. Вона ставиться до мене, як до дитини».

Таким чином батьки підлітків опиняються перед болісною дилемою: «Як можна їм допомогти, якщо їх все ображає; як можна ними керувати, коли вони цього не хочуть; як можна з ними знайти спільну мову, якщо до нашого зацікавлення вони ставляться як до агресивного нападу на свою незалежність?».

Тато одного п’ятнадцятирічного хлопця зізнається: «Історія стосунків з моїм сином – це довга і драматична низка помилок. Я намагаюся бути його приятелем, а він вважає мене своїм ворогом. Я хотів би, щоб він мене поважав, а у відповідь отримую лише зневагу».

«Несподівано я стала найменшою в родині»

Зазвичай віддалення відбувається настільки непомітно, що багато батьків помічають зміну із болісним здивуванням: «Раптом я почав зауважувати, що моя донька увійшла у вік дозрівання, особливо коли помітив, що вдома вона дуже мовчазна і вже не розповідає мені про все, що робить поза домом. Коли ж я про щось запитував, вона відповідала вороже й різко, ніби хотіла мені сказати: “Це моє життя, тебе це не стосується”», – розповідає один батько.

А мама додає: «Упродовж кількох місяців мої двоє синів стали вищі від мене, а моя донька почала носити взуття на високих підборах. І отак несподівано я стала найменшою в сім’ї. У мене було враження, що я збіглася, ніби светр!».