Розмова з таксистом

4 ранку. Ніч, вокзал, холодно, мені треба в Калуш.

Водій таксі, років за 60, кивнув, мовляв, сідайте.

Поторгувалися за ціну, їдемо.

Чистий салон, ремні безпеки, українська музика в колонках, кава в термосі.

– Не можу пити не свою каву. Жінка робить смачнішу, ніж у всіх цих новомодних кав’ярнях.

– Та чому, є кав’ярні, в яких смачно.

– Вам завжди смачно, коли не вдома. МаЛаДьОж.

Їдемо далі. Говоримо далі.

– 4 година, а ви вже на роботі. Не втомлюєтеся?

– Певно, що так. А що робити, треба працювати.

Я мовчу. Він мовчить. Не витримує, починає говорити.

– Мені вже 67. Навіть і не зрозумів, як життя минуло. Одружився рано. Спочатку народився син, а потім донька. Все життя працював на заводі. Від ранку до вечора. З 90-х, коли мав відпустку, почав їздити на заробітки. Спочатку до Росії, потім до Польщі. Купив машину. Відтак закрутилося – завод до вечора, увечері – таксі. Зранку знову завод, потім знов таксі. Возив всіх, чого тільки не набачився під час таксування. А під час відпустки – знову будова в Польщі.

– Для чого так важко?

– Спочатку діти росли, потім вчилися, потім одружувалися. А я все думав, що от-от почну жити на повну. Все обіцяв жінці, що поїдемо на море. І обіцяв. І обіцяв. Потім я будував хату. Всі гроші вкладав у будівництво. Яке там море! Мали ж спочатку добудувати.

Хотів два поверхи, перекрити найкращою черепицею, поставити найкращу підлогу, найдорожчі меблі. Найдорожчий телевізор. Хотілося сидіти на старості, пити чай і дивитися фільми. Тільки криниця мені обійшлася майже так, як однокімнатна квартира.

– А для чого аж так?

– Хотілося не бути гіршими за сусідів, друзів і щоб діти вже не горбатилися, а насолоджувалися життям.

– Ну, клас. Думаю, вони подякують.

– Та яке. Роз’їхалися, навіть ніхто не живе в Івано-Франківську.

– А для чого Вам тепер таксувати? Вже ж і діти окремо живуть, забезпечують себе самі. А ви можете з жінкою нарешті пити чай і дивитися телевізор, як і мріяли.

– Рік тому все згоріло. ВСЕ! Сказали, проводка… Лишилася від хати тільки коробка. Ні меблів, на які заробляв півжиття, ні техніки, ні одягу, нічого… Навіть черепиця потріскала, треба замінювати. Все з початку. Наче все моє життя згоріло!

І чесно – заплакав! Звернув з дороги, зупинився на трохи біля лісу. Налив кави собі і мені.

– Ви тепер таксуєте, щоб купити меблі і телевізор?

– Ні, хочу відвезти жінку на море. То буде наше перше море за 43 роки спільного життя. А її – взагалі перше в житті. Вже половину грошей назбирав. Ще половину.

– А телевізор?

– Діти привезли якийсь свій, вони вже не користувалися ним. Вистачає, не гірше показує, ніж той, що в нас був. Все одно, який би не був телевізор, – ті ж самі погані новини і що ростуть ціни.

– А меблі?

– Сусіди купували нові, нам віддали старі. Скільки нам лишилося. Вистачить і тих.

– Навіть не знаю, що сказати. Співчуваю. Шкода, що так сталося.

– І мені шкода. Що так і не повіз дітей на море. Що обмежував себе в усьому. І їх. Що не було ніяких святкувань. Шкода, що так довго відкладав життя. І добре, що так сталося, напевно. Бо я ще хотів замінити підлогу і переробити кухню, купити нову ванну, більшу. І паркан вже хотілося переробити… Це б ніколи не закінчилося.

* * *

Сумно, правда?

Мені – дуже!

Але нас просто ніхто не вчив жити щасливо.

Ніхто не казав, що можна мати не більше поверхів, ніж у сусіда. Не плазмовіший телевізор, ніж у кума, не дорожчу шубу, ніж у подруги. Що можна виглядати так, як зручно. Жити там, де затишно. І що в триповерховій хаті не завжди більше щастя, ніж у двокімнатній квартирі.

Я дуже хочу, щоб в житті таксиста і його дружини сталося найкраще море. І щоб у цілому епоха хата-телевізор-кришталь-все-до-хати-і-замінити-штори-до-Пасхи-на-нові завершилася.

Щоб більше бути, а не здаватися.

Жити, а не відкладати.

Н е в і д к л а д а т и!

Автор: Тетяна Грегораш