Пригода маленького гвинтика

Колись давно був собі величезний корабель, могутній вітрильник, збудований на найбільшій корабельні королівства. Сама королева дала йому прекрасне ім’я “Морська перлина”, а король з цілим двором, після спуску судна на воду, здійснив на ньому першу подорож, під час якої вітрильник мужньо протистояв грізним хвилям Північного моря.

У корпусі корабля, який майстри збудували дуже професійно й зі знанням своєї справи, кожна, навіть найменша, деталь була спроектована, а потім змонтована з абсолютною точністю.

Серед багатьох пов’язаних між собою частин і деталей, з яких складався корпус корабля, був також маленький гвинтик, який сам по собі нічого не значив. Щоправда, разом з іншими, схожими на нього, гвинтиками він з’єднував два сталеві листи обшивки, які своєю чергою стискали довгі балки кіля.

Маленький гвинтик, так само, як усі інші деталі вітрильника, з приємністю згадував перші подорожі: тоді всі вони були молоді, сильні, зухвалі. Згодом, під час чергових мандрівок, бурі, іржа, шашіль, удари, айсберги, що плавали морями, завдали кораблю ран.

Та все ж усі деталі – хоч тріщали й часто плакали – трималися разом і підбадьорювали одна одну.

Слабке “плюсь”

Під час другої подорожі Середземним морем маленький гвинтик дійшов висновку, що йому вже набридло його нужденне й погано оплачуване існування (за багато років ніхто жодного разу навіть не сказав йому “дякую” за те, що він робив), і вибухнув: “Іду геть! Усе, я вирішив!”

“Якщо ти йдеш, ми теж змушені покинути корабель!” – сказали інші гвинтики.

І справді, щойно маленький гвинтик почав “танцювати” у своєму помешканні, інші теж закрутилися. І чим більшими були хвилі, тим більше вони вертілися.

Цвяхи, які втримували обшивку корпуса, запротестували: “Ми теж змушені покинути свої місця…”

“Заради Бога, зупиніться! – кричали, звертаючись до гвинтиків, сталеві листи обшивки. – Якщо не буде того, хто триматиме нас разом, то нам кінець!”

Про намір маленького гвинтика покинути своє місце миттєво стало відомо в цілому велетенському корпусі корабля. Внутрішня конструкція, яка до цього впевнено протистояла силі хвиль, почала скрипіти й трястися. Усі плити, шпангоути, дошки, гвинтики, а також маленькі цвяхи корабля вирішили надіслати гвинтикові петицію з проханням відмовитися від свого наміру:

“Цілий корабель розвалиться, втопиться, й ніхто з нас не побачить батьківщини!”

Маленькому гвинтикові було приємно, що інші деталі так високо оцінили його роль, однак рішення вже було прийнято. Мало того, протести інших частин судна ще більше утвердили його у своїй правоті.

“Я сам зможу зробити набагато більше! Ви всі тільки використовуєте мене!”

Поволі, але невпинно, крутячись то в один, то в другий бік, гвинтик виліз зі свого місця, на якому провів так багато часу, та занурився у воду.

“До побачення!” – крикнув він до товаришів.

Пролунало лише слабке: “Плюсь”.

Нова кар’єра

Маленький гвинтик не вірив, що море таке глибоке. Він падав чимраз нижче, вода ставала щораз темнішою, і здавалося, що ніколи не закінчиться. Риби, ракоподібні й молюски з цікавістю дивилися на чужинця, який прибув у їхній підводний світ. Нарешті гвинтик зупинився. Його ніжка встромилася в дно, а голівка дивилася вгору.

“Що за дивна істота!” – сказала риба-місяць.

“Це броньований молюск”, – зробила висновок риба, яка була горда з того, що все знає.

“Це НЛО”, – вигукнула червоно-жовта риба, яка цікавилася науковою фантастикою.

“Металісти знову стали модними”, – вирішили молоді й прудкі кальмари.

Маленька ненажерлива акула, яка була ще не надто досвідченою, хотіла зрозуміти, хто перед нею, за допомогою власного способу, тож проковтнула гвинтик, немовби то було тістечко. Та за мить вона припустила, що це щось зовсім інше, бо вирячила очі, закашлялася й врешті виплюнула гвинтик, який знову вбився в дно.

“От чудасія! – з подивом промовили риби, ракоподібні й молюски. – Його проковтнула акула, а йому хоч би що!”

“А що тут такого! – верескнув гвинтик. – Я дав їй кілька стусанів у горло.

“Хочеш, ми приймемо тебе до нашої банди, – запропонували кальмари. – Будеш нашим вожаком. Ніхто не посміє на нас напасти у твоїй присутності!”

“А що, це ідея… – подумав гвинтик. – Мабуть, саме так почнеться моя нова кар’єра!”

“Згода”, – відповів він.

“Ур-р-р-а!” – закричали кальмари й почали танцювати навколо гвинтика, який щасливо посміхався.

“Якби мене бачили інші гвинтики, сталеві листи й цвяхи… Оце я розумію, оце справжнє життя!” – подумав утікач.

Біла смерть

Цієї миті на дно лягла велика біла тінь. Риби й кальмари кинулися навтьоки, кричачи зі страху й шукаючи сховку.

“Біла смерть! Рятуйся, хто може!”

Величезна отруйна медуза зі злими очима повільно пропливала над ними.

“Втікай, вожаче!” – гукнули кальмари гвинтикові.

Але гвинтик відважно залишився на своєму місці.

“Який він хоробрий! Неймовірно!” – шепотіли риби й молюски, притаївшись у безпечних схованках.

Медуза розкинула на всі боки свої отруйні мацаки. Але маленький гвинтик, зроблений з якісного, гартованого металу, навіть не відчув її дотику. Розлючена медуза подвоїла силу удару й дозу отрути. Та все було марно. Почервонівши від гніву й зусиль, вона засичала, забулькала й попрямувала до поверхні. Риби й кальмари безмежно втішилися.

“Браво, вожаче! – кричали маленькі кальмари. – Ти справді великий!”

Намагаючись виглядати скромним, гвинтик приймав привітання й вислови поваги.

Та маленьким кальмарам невдовзі стало нудно, й один з них запропонував: “Ходімо до ями одноокої мурени. Там п’ють і танцюють!”

“Ходімо, ходімо! – загукали риби й кальмари. – Пішли, вожаче, розважишся!” І всі попливли, а гвинтик залишився на місці, бо, звісно, він не вмів плавати. Правду кажучи, гвинтик не міг переміститися навіть на міліметр. Він обурювався й розпачливо напружував усі сили, але нічого не міг вдіяти.

“Не вміє плавати… Який сором!” – сміялися маленькі рибки, що спостерігали за спробами гвинтика.

Срібна рибка

Раптом несподіваний ривок підняв його вгору разом з водоростями, мушлями, крабами, великими й маленькими рибами. В сітку попадалося все, що траплялося на її шляху.

Таким чином маленький гвинтик знову побачив сонячне світло.

Кілька рибалок витягли сітку на поверхню та почали вибирати з неї й ділити свій улов. Шорстка долоня торкнулася маленького гвинтика.

“Дивися, що я знайшов – маленький гвинтик!” – вигукнув один з рибалок.

“Навіщо він тобі? Вже почав іржавити й ні до чого не придатний, викинь його!” – порадив інший.

Бідолашний гвинтик знову опинився у воді й почав падати вниз. Слова рибалки болісно звучали в його голові: “Ні до чого не придатний!” Гвинтик упав на пісок і заплакав. Срібна рибка, яка плавала неподалік, здивовано глянула на нього:

“Що сталося?”

Маленький гвинтик розповів свою історію, щораз частіше хлипаючи.

“…Тепер я дуже хотів би повернутися на корабель, до своїх братів-гвинтиків і до сталевих листів обшивки, і до дерев’яних дощок… Там я був потрібний, але не розумів цього”.

“Ну що ж, – пробурмотіла срібна рибка. – Я можу тобі допомогти”.

“Як?” – запитав гвинтик з надією в голосі.

“Я недавно бачила твій корабель. Здається, він повертається в рідний порт. У ньому щось дуже сильно скрипить: напевне, зламався якийсь механізм. Можу віднести тебе до нього”.

“Справді? Дуже дякую!” – Маленькому гвинтикові всміхнулося щастя.

Срібна рибка вхопила ротом гвинтик, і вони швидко попливли на пошуки “Морської перлини”.

Незабаром срібна рибка знайшла смугу, яку залишав по собі в морі корабель. Під керівництвом гвинтика вона наблизилася до судна, розігналася, вистрибнула з води й помістила гвинтик на його колишнє місце.

“Повернувся! Маленький гвинтик повернувся!” – радісно загукали інші гвинтики, які, розкрутившись, уже небезпечно вільно почувалися на своїх місцях.

“Дуже вчасно!” – з полегшенням промовили сталеві листи обшивки, балки, кіль і цвяхи, якими були прибиті дошки. Адже всі частини корабля вже хиталися й ледь трималися купи.

З великим зусиллям гвинтик знову міцно притиснув сталевий лист обшивки. Інші гвинтики швиденько зробили те саме. Корабель почав “одужувати” й невдовзі знову гордо розтинав своїм носом хвилі.

“Ти був нам потрібний!” – сказали інші гвинтики.

“А ви – мені”, – відповів маленький гвинтик, зітхнувши з полегшенням.

* * *

Маленький гвинтик не усвідомлює, що він – частинка великого організму корабля й що саме це дає йому відчуття власної ідентичності, а його існуванню – сенс. Гвинтик виконує на судні важливе завдання, але не помічає цього. Він уже звик до свого життя, й воно йому набридло. Гвинтик ображений, що ніхто не дякує йому за роботу й хоче розпочати “нову кар’єру”. Однак спроба виявляється невдалою. Він є гвинтиком, а отже, поза кораблем “ні до чого не придатний”.

Щось схоже трапляється й з людьми. Якщо людина належатиме до якогось суспільного організму, “буде його частиною” – це може допомогти їй відчути власну ідентичність і зрозуміти сенс свого життя.

Попередній пост

Чому на світі існують пустелі?

Коли маленькі марокканці з подивом дивляться на величезні піщані простори Сахари, яка оточує їхні села, ... Читати далі