Бійня

«Здрастуйте, Маріє! У книзі «Вітер Ніжність» Ви написали, що чоловік без любові перетворюється на звіра. Коли я замислююся над долею мого батька, відомого раніше боксера, то розумію, що відсутність любові може штовхнути навіть дуже сильну людину – переможця – на непоправне. І відчуття провини через те, що я, нехай тоді і дитина, не змогла запобігти загибелі найріднішої мені людини, вже не один рік не дає мені спокійно жити.

Маріє, мій тато був відомим боксером, кажуть, що за часів його перемог він не міг спокійно пройти вулицями рідної Москви – таким великим було обожнювання його фанатів. І хоча в нашій країні легко забувають колишніх кумирів, хтось з цих людей, можливо, батька ще пам’ятає. Жива і моя мама, людина хвора і стара, тому, Маріє, прошу Вас, якщо Ви вирішите надрукувати цього листа, будь ласка, змініть прізвище і обставини трагедії, що сталася, – я не хочу, щоб мої припущення про істинні причини смерті батька спричинили комусь біль.

Мій перший дитячий спогад пов’язаний з татком: як зараз бачу – от він, сміючись, бере мене, саджає до себе на груди і каже: «Перевіряй!» І узявши у свою величезну руку мою долоньку, починає моїм пальчиком водити по своїх бровах, вилицях, носі, губах. Неначе йому зараз виходити на ринг, і я, як лікар, перевіряю, чи усе гаразд. Пам’ятаю своє відчуття – хвилю здивування і якогось благоговіння перед цією силою і почуття тріумфуючої радості через те, що ця сила – мій тато. Мої пальці ясно відчувають шорстку грубість його шкіри, шрам розітнутої брови, от ще один, теж на лівій, поменше, а потім від перенісся пальці біжать вниз, по горбатій лінії перебитого-переламаного таткового носа, промацуючи всі горбовинки і боязливо зупиняючись біля садна, яке ще не зажило, з правого боку. Я боюся, що зроблю татові боляче, але татові очі сміються: чого забарилася? «Сміливіше! Твій татко не відчуває болю!» – і мої пальці ніжно ковзають вниз, і почуття захвату і ласки накриває мене. «Тепер кувалду!» – командує тато, і я по кісточках промацую величезну татову руку. «Ну, почалося, вона ж дівчинка, чому учиш!» – дратується мама, вона не любила, коли татко говорив зі мною про бокс.

Тато нас з мамою балував. З усіх поїздок він привозив мамі цілу купу подарунків, а мені – плюшевих ведмедів. І називав їх сам: шоколадного – Алі (Мохамед я не вимовляла), двох темно-бурих – братики Спінкси, Майкл і Леон. А був ще, пам’ятаю, любимий із смішним і незрозумілим ім’ям Засипко і ведмежа Руфат – ціла команда плюшевих ведмедиків, на заздрість подружкам.

Маріє, звичайно, я тоді нічого не розуміла. Коли татко перестав від’їжджати, і залишався зі мною вдома, я тільки раділа. Те, що спорт – це так безжально, що за вихід на ринг боксери платили не лише переламаними носами, але і зламаними долями, я дізналася пізніше. Тато був мужньою людиною, він нас щадив. Про непритомність – перший передвісник серйозної хвороби, ми дізналися випадково. Пам’ятаю, почуття страху, коли побачила, як мій здоровий, сильний татко раптом, як мішок, став осідати на асфальт.

Ми в той літній жаркий день вибралися на ВДНГ, тато довго відмовлявся, але мама наполягла – вона дуже любила з’являтися в людних місцях з татом, коли всі люди дивилися тільки на нас. Ми довго ходили, я втомилася, тато посадив мене на плечі, і перехожі озиралися, дізнавалися і посміхалися нам, а потім тато раптом спустив мене вниз, і далі все як в уповільненій зйомці – велика людина сповзає прямо на асфальт. Здивовані і перелякані обличчя перехожих, чийсь шепіт: «Допився!» – і мамин чи то плач, чи то крик: «Помирає! Допоможіть!»

Тато не помер. Тато майже півроку пролежав у лікарні. Пам’ятаю, як ми приїжджали до нього, пам’ятаю, як, злякана білою суворістю військового шпиталю, я, увійшовши до палати, боялася дивитися на нього. Пам’ятаю мамин страх в очах, коли вона запитувала лікаря: «Тепер інвалід? Скажіть правду, на все життя інвалід?» І стриманий погляд сивого лікаря: «Заспокойтеся! У вас дуже сильний чоловік. Тепер усе залежить від нього!»

Інвалідом мій тато не став. Пам’ятаю, як він валяється з півроку по шпиталях і лікарнях, сам, «своїм ходом», на своїх ногах повернувся додому. Пам’ятаю, як він відновив спеціальні тренування, пам’ятаю, як за спеціальною методикою розвивав і відновлював пам’ять. Як по нашій квартирці розвішував листочки для запам’ятовування, і як вже через тиждень вони мінялися. Тільки, знаєте, татко придумав використовувати не якісь вірші по мнемотехніці, які підказали лікарі, ні, хоча і їх, напевне, теж. Але я-то згадую, як він відновлювався через Висоцького – по п’ять, десять разів ставлячи улюблені пісні, і поступово вивчаючи всю напам’ять. Він дуже шанував Володимира Семеновича і міг слухати його не припиняючись, ворушивши губами і повторюючи за ним.

Він навіть інтонаційно дуже старанно за Висоцьким повторював. Повторював, поки не вивчав. Пам’ятаю, як мати одного разу, не витримавши, жахнула тарілкою об стіну: «Ідіот! Припини! Ненавиджу! Ось це ненавиджу! Про палаци, про тереми, про рай у курені!..».

Татко ніколи не сварився. У нього була залізна витримка. Коли в матері починалися істерики, він просто йшов у свою кімнату. Пам’ятаю, вбігаю до нього, а він сидить і дивиться на фотографію весільну – там він тримає маму на руках, біла сукня і фата задерлися, мама сміється, а татко – серйозний, як мама казала: «ніби на партквиток знімається». І я там, на цій фотографії, вже є присутньою – тільки доки це не дуже помітно. І от як зараз бачу, я влітаю до нього в кімнату, а татко сидить, дивиться на фотографію і повторює ледь чутно слова пісні. Ніби нічого і не сталося.

Через рік тато вже пішов працювати – жити на пенсію, тут маму можна було зрозуміти, було неможливо.

Звичайно, спочатку це була дозволена лікарями фізична праця на повітрі, але тато працював над собою і з часом зміг піти на місце вахтера. І було ясно, що скоро можна буде шукати вже щось і трохи краще. Пам’ятаю, мама увесь час повторювала, що навіть Славко Лемешів, який зовсім розуму позбувся і працював могильником на кладовищі, потім все-таки і він знайшов собі щось пристойне. «І Коротаїв при справі, подивися, як сир у маслі катається, – Отарік влаштував. Йди, просися до Отаріка! – умовляла вона. – Хоч тут будь чоловіком»!

Мені, звичайно, подобалося, як татко працював: у нього залишалося багато вільного часу, і ми з ним удвох сиділи допізна: мама теж ходила на службу, часто залишаючись ночувати в подруг, які жили поруч. Я любила ці наші вечори: татко робив свої вправи або учив пісні Висоцького, а я займалася уроками або просто сиділа поряд з ним.

Але скоро все кінчилося: мама вирішила, що мене потрібно віддати в англійську спецшколу і відправила жити до бабусі. Пройшло стільки років, але я досі не можу їй це пробачити.

Маріє, те, що сталося потім, я знаю із слів найближчого татового друга, теж боксера, дядька Юрка. Він пережив тата лише на п’ять років.

Татко все-таки знайшов «пристойну роботу» – хтось із друзів-спортсменів влаштував. Щось подібне до закритого клубу для солідних людей, були такі наприкінці 80-90-х. Потім, через пару років, дядько Юрко розповідав мені, що в цьому клубі проводилися собачі бої, як я зараз розумію, не стільки тоталізатор, скільки привід помірятися силами двом впливовим членам клубу. Призовий фонд на ті часи – величезний, і чужих там не було.

Одного разу після того, як хазяїн клубу похвалився перед своїм суперником, що прийняв на роботу мого татка, той візьми та і скажи, а чого ми з тобою собаками міряємося. У тебе цей чемпіон на побігеньках, і в мене теж боєць є – така кувалда, такий удар! Давай виставимо – твого боксера проти мого бійця. Задум сподобався. Ударили по руках. Дядька Юрко казав, що переможцеві обіцяли полтинник – п’ятдесят тисяч доларів призових. Для нас величезна сума. Дядька Юрко відмовляв татка всю ніч – марно. «Тобі ж не можна – це тебе уб’є». Але він неначе і хотів цього. Татко переміг, татко приніс цей приз, а через місяць його не стало…

Олена».

Здрастуйте, Олена! Коли починаєш дивитися на те, як складаються долі спортсменів після залишення спорту, то мимоволі задаєшся питанням, чому так часто життя цих сильних, мужніх людей, що готові до боротьби і вміють перемагати, так несправедливо трагічне? Можна звинувачувати державу, яка миттєво забуває тих, хто піднімає її престиж ціною власного здоров’я. Можна винити суспільство, яке байдуже до долі тих, кого ще нещодавно вважало своїми кумирами. Можна згадувати про алкоголізм, порожнечу після втрати до себе уваги, безнадійність від усвідомлення, що ти вже нікому не потрібен. Так, це все є.

Але мені здається, що коли Ви пишете про те, що саме відсутність любові вбиває людину, позбавляючи її не просто сил, але і самого бажання боротися, Ви, напевно, праві. Життя без любові і співчуття перетворюється на бійню. Архімандриту Кирилу (Павлову) належать слова про те, що «любов – є джерело життя і саме життя, бо без неї людське життя давно б згасло. Серце наше не може жити і розвиватися без любові. Поза нею воно терпить, сумує, духовно завмирає».

Дякую за листа, з повагою, Марія Городова

Наступний пост

Берегти стосунки

У попередньому дописі з промовистою назвою «Бійня» проглядається не тільки жорстоке ставлення до колишніх спортсменів, ... Читати далі