Ріка без мосту

Колись було собі два містечка: одне – на правому березі ріки, а інше – на лівому. Перше називалося Правобережне Ріано, а друге – Лівобережне Ріано.

Майже завжди спокійна ріка, яка текла між ними, називалася Золотоношка. Назва, звичайно ж, була не надто гарною, але виникла не на порожньому місці. Одні люди казали, що колись у піску на березі ріки знайшли золото, а інші вважали, що така назва походить від того, що щовечора, під час заходу сонця, на поверхні води виграють золотисті відблиски.

Через ріку неможливо було перейти. Не тому, що існували якісь особливі перешкоди, а просто бракувало мосту. І ніхто навіть не намагався цьому зарадити.

А причина була дуже проста: мешканці Правобережного Ріано ненавиділи жителів лівобережного містечка. Побачивши кого-небудь на протилежному березі, мешканець першого містечка вибухав лайкою, а коли запас його проклять вичерпувався, починав кидати в супротивника камінням. Людина, що стояла на іншому боці, робила те саме. На щастя, каміння не перелітало ріку, а падало у воду з голосним “плюсь”.

Такі “плюсь” звучали щодня. Коли лунали ці звуки, це означало, що хтось занадто близько підійшов до ріки. Діти, які часто купалися в чистій воді ріки, теж ніколи не перетинали умовної лінії, що ділила течію навпіл. А коли часом, дуже рідко, таке траплялося, то відразу ж зчинялася бійка.

Після цього на обох берегах ріки, яка, буркочучи, далі несла свої води піщаним ложем, приклеювали пластирі і накладали компреси.

Два музеї

В обох містечках були ратуші, бургомістри, ресторани й – о, диво! – музеї.

У музеях, які складалися лише з однієї маленької кімнатки, зберігалося тільки по одному цінному експонату. У скляній вітрині, яка захищала від мишей і мурах, у музеї в Правобережному Ріано було виставлене срібне барильце, а в музеї Лівобережного Ріано – срібний кухоль. Саме тому на міській корогві першого міста було зображено барильце, а на корогві іншого – кухоль.

Давні легенди, які з покоління в покоління передавалася в Правобережному Ріано, розповідали, що срібне барильце було зачароване: воно могло постачати вино, ніколи при цьому не порожніючи. Насправді ж, коли її сильно трясли, з неї вилітало лише трохи пороху й павук, який обурювався, що йому заважають відпочивати.

Натомість стародавня легенда, яку розказували на протилежному березі, стверджувала, що срібний кухоль, символ і гордість міста, є чудесним. Будь-хто, піднісши його до вуст, може досхочу напитися найліпшого у світі вина. Насправді ж, усі, хто пробував напитися зі срібного кухля, відчували лише гіркий смак порожнечі.

Та все це, однак, не заважало мешканцям обох міст гордитися власним чарівним предметом, вважаючи його ліпшим.

Іноді траплялися й неприємні випадки, які почасти залишалися таємницею.

Однієї ночі група міцних юнаків з Правобережного Ріано вирішила здійснити рейд до міста на протилежному березі й викрасти гордість тамтешніх мешканців – славетний срібний кухоль. Вони надягнули на голови чорні шапки-маски й уночі переправилися на човнах на протилежний берег.

На нещастя, в цей самий час у банди юнаків з лівобережного міста виникла така сама ідея. Одягнувши чорні маски, вони сіли в рибацькі човни й уже невдовзі висадилися в Правобережному Ріано, щоб украсти срібне барильце.

Ніч була темна й вітряна, й через це обидві злодійські експедиції пройшли успішно.

Протягом перших хвилин в обох ратушах панувала велика радість з нагоди вдалих рейдів, і всі дуже хвалили хлопців. Але це не тривало довго, оскільки через деякий час люди помітили, що в кожному з містечок чогось бракує.

“Та вони – справжні злочинці! – кричав бургомістр Правобережного Ріано. – І довели, що не зупиняться навіть перед крадіжкою!”

“То – бандити! – верещав бургомістр з Лівобережного Ріано. – Вони не зупиняться навіть перед крадіжкою з музею!”

“Геть мешканців Лівобережного Ріано!” – кричали на правому березі.

“Геть мешканців Правобережного Ріано!” – верещали на протилежному боці.

Миттєво було споряджено дві нові експедиції – групи хлопців, готових на все, лише б відібрати викрадені символи відповідних міст. Уночі, – темряву якої тільки час від часу розтинали спалахи блискавок, оскільки раптово зірвалася буря, – дві групи знову перепливли ріку й повернули собі свої речі: одна – барильце, а друга – кухоль. Отож, усе повернулося на свої місця.

Єдиними наслідками цих подій були синяки на обличчях і плями на честі. А поза тим, ненависть, яка панувала між мешканцями обох міст, нікуди не зникла, й вони продовжували шкодити одні одним.

Срібні обійми ріки

До певного часу ріка спокійно й тихо пливла посередині між двома містами. Та якогось року наприкінці вересня почав падати дощ. Спочатку це був звичайний осінній дощ, свіжий і трохи меланхолійний. Але в середині жовтня з неба полилися цілі потоки води, й стара добра Золотоношка змушена була вийти зі своїх берегів. Вода затопила найближчі поля, що лежали вздовж берегів, а потім дісталася й до міст.

“Рано чи пізно дощ перестане падати”, – думали люди і на правому, і на лівому берегах ріки, хоча вже було важко зрозуміти, де кінчається правий берег, а де – лівий.

Але дощ не припинявся. Вода, яка стікала з гір, наповнювала ріку й врешті-решт затопила найнижчі поверхи будинків. Люди втекли на вищі поверхи й дахи.

Коли нарешті випогодилося, два міста були поєднані сріблястими обіймами ріки. Внаслідок цієї повені відбулися надзвичайно цікаві речі.

Бургомістри організували загони рятувальників, щоб перевезти мешканців і їхнє майно на незатоплені терени. Рятункові команди пересувалися на понтонах, човнах і взагалі на всьому, що трималося на поверхні води. Але оскільки важко було керувати цими плавучими засобами, то кожен з них почергово рятував тих осіб, які були найближче. Таким чином, човни з лівого берега рятували мешканців правого й навпаки. За дивним збігом обставин, ніхто не звертав на це уваги.

Останніми, кого треба було врятувати, залишалися бургомістри, які вилізли на дахи ратуш і прив’язали себе там до телевізійних антен. Кожен з них судомно стискав у руках символ свого міста: бургомістр Правобережного Ріано – барильце, а бургомістр Лівобережного Ріано – кухоль.

Обидва були дуже втомлені. По них обох поплив один човен.

Дуже неохоче, з невдоволеними мінами на обличчях вони таки сіли поряд, але продовжували дивитися один на одного кривим оком.

Ріка поволі поверталася до свого колишнього русла, місцями утворюючи вири. Потрапивши в один з них, човен небезпечно перехилився, й достойні пасажири впали один на одного.

Далі сталося таке. Барильце й кухоль, випавши з рук бургомістрів, ударилися одне об одне – і цієї ж миті з барильця потекло червоне запашне вино, яке наповнило кухоль.

Бургомістри скуштували.

“До лиха!” – вигукнули майже одночасно. То було найліпше вино, яке їм коли-небудь довелося пробувати. Нарешті вони все зрозуміли і, сміючись, обнялися. Мешканці, які здалека спостерігали за ними, якимось чином відчули, що відбулося, й усі почали кричати: “Ура!”

День закінчився чудовим святкуванням, під час якого всі куштували трунок. Щоразу, як хтось підносив кухоль до барильця, він наповнювався чарівним вином, яке не п’янило, а лише розвеселяло й розтоплювало серця.

Нині ріка пливе спокійно й тихо, а її береги з’єднані дуже гарним мостом. Посередині мосту стоїть срібне барильце й кухоль. Достатньо доторкнутися кухлем до барильця, щоб він наповнився добрим, бадьорливим вином.

Щоб знайти це місце, достатньо віднайти на мапі ріку, яка називається Золотоношка. І більше нічого.

* * *

Два містечка називаються однаково, бо все в них спільне. Ділять їх лише упередження. Так часто буває в житті. Люди можуть досягти величезних результатів, зрозумівши, що їх єднає й взаємодоповнює. Солідарність і співпраця – це не лише добрі почуття, а й конче потрібний засіб, завдяки якому люди стають справжніми людьми. Чарівне барильце стає придатним лише тоді, коли його починають використовувати разом з кухлем. Мешканці обох містечко, зіткнувшись із небезпекою, відкривають для себе цінність злагоди. Людство може врятуватися лише в тому разі, якщо повернеться до своїх спільних витоків і вартостей. Тоді постане тривкий міст миру й з’ясується, що між нами немає відмінностей, а ділять нас лише абсурдні речі, такі, наприклад, як той факт, що живемо на різних берегах тієї самої ріки.