Посланець любові

«Здрастуйте, Маріє! Пишу Вам, долаючи сором, біль і відчуття гидливості до самої себе – та як я могла! Пишу не для того, щоб виправдати свою підлість – та дивна істота, яку я тоді зрадила, давно подарувала мені прощення. І не для того, щоб присоромити свою, не дивлячись ні на що, улюблену дочку. Хоча дуже переживаю розрив з нею. Швидше за все, пишу для того, щоб розібратися: не ми одні, хто вважає себе людьми освіченими і порядними, скоїли цей жахливий злочин. І не помилка це зовсім – фашизм. По відношенню до беззахисних і безмовних. Звірство, яке ми звикли не помічати.

Маріє, сім років тому моя дочка Леночка по любові вийшла заміж. А незабаром молоді нас порадували – Леночка вагітна. Дитинку чекали: усі намагалися берегти Олену, з любов’ю купували усі ці повзунки, костюмчики, іграшки. Дочку спостерігали в одному з кращих перинатальних центрів: у зятя Міші свій, хай і невеликий бізнес, і заради дружини і майбутньої дитини він нічого не шкодував. Спочатку причин хвилюватися не було: Лені двадцять п’ять, фігурка спортивна, фітнесом займалася, та і лікарі нічого тривожного не помічали. Але от на восьмому місяці, після того, як Лена з  Мішою засиділися в гостях, зрання дочечка відчула болі. Викликали «швидку», і, поки везли в центр, відійшли води. Народила через десять годин – але сама, без кесаревого. Намучилася.

Дочечка потім розповідала, що спочатку, поки народжувала, з нею усі носилися – ще б, адже платно, а потім раптом – тиша. Дитинка, незважаючи на передчасні пологи, народилася три п’ятсот, але наступного дня дочці її не принесли. Замість того до моєї дочечки підійшла заввідділенням і як обухом по голові: «У вас народився даун».

Маріє, це зараз я сама кому завгодно лекцію про синдром прочитаю. Знаю, що ніхто в тому, що одна з хромосом під час ділення клітин куди їй належить не відійшла, не винен. Що слово «даун» не від англійського слова «вниз», а по імені вченого, який синдром описав.

І що це зовсім не те ж, що ідіот… Та багато чого я зараз знаю, але в ті дні, навіть для мене, що терміново прилетіла на пологи дочечки, звістка прозвучала як страшний вирок. А як дочці це почути – після пологів?

А лікар, сива випещена пані, тут же, без переходу, Олену і запитує: «Відмову зараз писати будете або з чоловіком порадитеся?» І на розгублені питання дочки: «Чому даун, звідки?» – зарозуміло пояснює, що передчасність пологів тут ні при чому (це правда), що пологи лікарі провели бездоганно (а от це не зовсім правда, хоча зараз що вже говорити). Що взагалі випадковість, що дитинку врятували: у них інструкція – таких не спасати, все одно не мешканці…

Олена потім розповідала, що коли вона лікарку слухала, у неї таке почуття було, що все – крах усіх надій. Лікар говорила безапеляційно, як по підручнику, і від її слів просто ноги підкошувалися: «психічна неповноцінність», «виправити хромосомні дефекти неможливо», «розумове недорозвинення від несильно вираженої дебільності до ідіотії», «вроджені вади серця, аномалії травного тракту», «понижений імунітет». І висновок: «Та навіщо вам це, ви ж молода, ви собі ще нормального народите! А дауну в лікарні краще буде!» А коли лікар віддалилася, нянечка додала: «Дауни, скільки ні пояснюй, не можуть навчитися горщиком користуватися!» Просто натиск якийсь йшов. І при цьому начебто всі добра нам бажали…

А далі – найганебніші моменти мого життя: Оленка з Мішком написали відмову, і скажу чесно: ні я, ні Мішкіни батьки навіть не думали їх відмовляти. Оленка була весь час на межі істерики. А Мішка то обіцяв написати позов на лікарів: йому все здавалося, це вони винні – мовляв, чому ранню діагностику не провели, аборт би зробили і не мучилися. То, навпаки, Оленку підозрював в усіх смертних гріхах – мовляв, у неї раніше, до нього, аборт був, от і не змогла нормального народити… Одним словом, кошмар. Ну, Мішкін батько подивився на все це, і подарував тур по Європі – нехай розвіються.

Діти поїхали, а в мене майже відразу чоловік з інсультом зліг. Більше двох років я при ньому як прив’язана була, з Оленою тільки по телефону. А в червні чоловік помер. Поховала його, сорок днів минуло, півроку. До дітей з’їздила – у них ніби усе налагоджуватися стало – машину нову узяли, роботи багато, не до мене… Додому повернулася, а удома така порожнеча… Подруги радять: «Чого киснеш, волосся пофарбуй, зачіску зроби – і в Інтернет! Там такі мужики плавають, які твої роки, ще такого підчепиш!» Спробувала, та не пішло. Сиджу удома в трикімнатній квартирі одна і все про відмовника нашого згадую – а як вона?

Чесно скажу, у дитячий будинок довго збиралася – то захворію, то ще щось перешкодить. Нарешті рішилася. Домовилася заздалегідь, приїжджаю (а це в іншому місті). У групу мене не пускають, в актовий зал веліли пройти. Нічого поганого сказати не можу: в актовому залі чисто, красиво, акваріуми стоять, картини висять, квіточки скрізь. Винесла мені няня дитинку. А я, як її побачила, так у привезений подарунок прямо і вчепилася: важко було на це дивитися. Дитинці вже три роки, а виглядає роки на півтора: ручки тоненькі, коротенькі, шийки майже немає, волосики ріденькі, рот відкритий, слина вниз тече, і дивиться – ні, не безглуздо, погляд якраз розумний, не каламутний, але байдужий якийсь. «Сонечка в нас вже стояти може», – нахвалює няня. Поставила дитинку, а мені зовсім погано стало: колготки гармошкою зібралися, ніжки тоненькі, стоїть, за няню тримається, як билинка погойдується, а коліна якось дивно, начебто назовні дивляться… А нянька все нахвалює: «Сонечка хороша, та ви її не бійтеся, беріть на руки, не важка! Можна на вулицю віднести – вона ще сьогодні не гуляла!»

Узяла я Сонечку на руки як ні в чому не бувало, а усередині прямо бурлить. Навіть не можу описати своїх почуттів: і неприязнь чомусь якась до няньки – за яким правом вона мені диктує, що робити? І образа незрозуміло на кого, і відчуття провини, і біль, і гидливість навіть… Але тримаюся, вигляду не показую. Винесла дівчинку на двір.

Дивлюся, а вона сонце побачила, очки зіщулила – мордочка забавна така стала. А це червень був, пух у саду летів, і раптом бачу, дівчинка рота відкрила і до пушинок тягнеться, шийку свою коротеньку напружує. «Господи, – гадаю, – це що ж, вона цей пух ротом упіймати хоче?!». Думаю так, а сама, навіть не знаю чому, допомагаю їй – назустріч до пушинок, що летять, її підношу. А вони летять, легкі такі, не упіймати. І одна пушинка Сонечці прямо на щічку лягла: тут дівчинка примружилася, як від щастя, а потім повернула голівку до мене і посміхнулася – ніби подарунком обдарувала. І очки розумно-розумні, і така любов у них…

Господи, не пам’ятаю, як назад Сонечку віднесла, як няні залишила, як ноги мене з будівлі винесли. Вийшла на вулицю, сіла на краєчок дитячої пісочниці і не можу далі йти – сльози мене душать. Напевно, за все своє життя стільки не плакала, так ця нетяма одним своїм поглядом усе в моєму серці перевернула. І соромно мені було за свою підлість і легкодухість, і боляче за неї, і образливо – як же я до такого дожила, що могла таке диво зрадити.

Не пам’ятаю, скільки часу минуло. Вже стемніло, з будинку няні та виховательки повискакували – а я усе реву як білуга. А коли вони мене чаєм та валеріаною відпаювали, я вже знала – Сонечку я тепер нікому не віддам.

Маріє, Сонечка вже давно зі мною: і ходити ми навчилися, і говоримо вже, і регулярно в реабілітаційний центр для даунят їздимо. Тільки от мама Сонина нас не прийняла: навіть переночувати в неї не можемо. Як дізналася, що я Сонечку все-таки беру, припинила спілкуватися. Я її не засуджую: з Мішкою вони розлучилися, їй тепер потрібно особисте життя влаштовувати. Та і часу на те, щоб засуджувати, у мене немає: занадто вже багато ми з Сонечкою його втратили, наздоганяти потрібно.

Алла Григорівна».

Здрастуйте, Алло Григорівно! Такі діти із синдромом Дауна дійсно особливі. Завжди доброзичливі, завжди довірливі і відкриті. Якщо людина до них недобра – не стануть відповідати, страждатимуть, замкнувшись у собі. Ще не уміють брехати, не бачать чужої підступності. Скривджені, не придумають у відповідь капость – вони патологічно не здатні до зла.

Думаю, що ті, хто відносить усі ці якості в розряд аномалій, частково праві. Питання в тому, чи варто вважати брехливість, лицемірство, злість, заздрість, агресію, підозрілість – нормою?

Говорячи про людей із синдромом Дауна, згадують їх коротку пам’ять. Але, скажіть, яка нам користь від «довгої», якщо ми найкраще пам’ятаємо образи, і майже ніколи – добро?

Чи от гроші. У медичних довідниках пишеться про нездатність цих особливих людей ними користуватися. Як приклад: навіть тих, хто складає вірші і навчився користуватися комп’ютером, – є серед цих особливих і такі, навіть їх неможливо навчити не віддавати гроші тому, хто розповість, як ці гроші йому потрібні. У наш хижий час – точно ідіотизм.

Алло Григорівно, знаєте, мені іноді здається, що люди із синдромом Дауна – це такі посланці любові. Вони посилаються в наш світ, який так легко забуває про любов, і їх поява не залежить ні від географії, ні від соціального статусу батьків, ні від часу. Посилаються, щоб нагадати нам про чистоту, щиру любов, всепрощення. До речі, ця теорія добре пояснює, чому вони такі схожі: усе дуже просто – щоб ми їх все-таки упізнали.

Сил Вам і здоров’я, з повагою, Марія Городова

Попередній пост

Пожадання грошей

Після прочитання попередньої історії варто зробити одне зауваження, що вплив подібних махінаторів і маніпуляторів з ... Читати далі

Наступний пост

Та хто ж тут інваліди?

Про особливість даунят чудово висловилася пані Марина, і тут нам залишається від себе додати лише ... Читати далі