Люди, які заблукали в Інтернеті

«Здрастуйте, Маріє! Мій син одружився на чудовиську. Блакитноокому чудовиську з дивним каштановим волоссям, посмішкою ляльки Барбі і оскалом щуки. Тільки не подумайте, що перед вами лист свекрухи, яка почне скаржитися на невістку. Усе так і не так. Моєму синові Міші нещодавно стукнуло 32, і після невдалого одруження в університеті, коли через півтора місяці після весілля, у ніч під Новий рік, він виявив свою молоду дружину в жарких обіймах свого ж друга, а потім вони утрьох майже цілий рік безуспішно намагалися розібратися, кого ж все-таки молода любить: чоловіка або його друга, так от, після цієї історії мій Мишко вирішив, що з нього досить. І на постійний контакт з дівчатами, як він сам каже, вже не виходив.

Звичайно, я із цього приводу переживала: спустишся в двір, а там твої однолітки з онуками гуляють, на те, як вони зайняті, скаржаться. А ти своїй свободі і не рада, бо так хочеться, щоб пухка дитяча рука обіймала тебе, а дитячі губки шепотіли на вухо: «Бабо, купи барабан!» Тобто ми з подругою – а в мене є стара перевірена подруга, Іра, – так от, ми з Іркою просто спали і бачили, що Мишко нарешті одружиться. А щоб йому не заважати, я навіть відселила його в квартиру, що залишилася від свекрухи. Думала: попоневіряється на магазинних салатах та й почне підшукувати собі пару. Підшукав.

Аллочка – ніжне створіння 23 років, працююча «старшим менеджером з продажів», і не приховувала, що «Мішу вона вичислила сама». Лазила по сайтах фотографів, шукала, хто б їй зробив безкоштовний портфоліо, – це такі фотографії, зараз багато дівчат мріють їх мати, ну і побачила знімки мого Міші. Він у мене не лише програміст, але і фотографією захоплюється. Міша Аллочці сподобався, як вона потім виразилася: «відкрите, чесне обличчя». Списалися по Інтернету, Міша погодився сфотографувати дівчину. Як констатувала моя подруга Іра: «процес виявився вдалим».

До першої зустрічі з Мішіною дівчиною я готувалася так, ніби це мені самій належало невісткою увійти до чужої родини: надраїла з Іркою все у своїй, чого гріха таїти, трохи запущеній квартирі, пропилососила бібліотеку, і навіть запросила помічницю – перемити вікна і дзеркала, напекла пирогів. Як потім сказала Ірка: «Не даремно старалися: квартира дівчину вразила!»

Аллочка мені спочатку сподобалася – красива, жива, безпосередня. Не можна сказати, щоб дуже вже освічена, але вони зараз усі такі – з нашим телевізором Симоною де Бовуар не станеш, а книги зараз молодь читає мало. Але наша Алла навіть два курси відучилася – на філфаку, романо-германське відділення. На питання, а чому тільки два, відповіла: «А сенсу? Навіщо морочитися? Щоб потім за їх пайку в школі збожеволіти?» Це вона в тому сенсі, що не варто вже так старатися, якщо ти потім у школу вчителькою працювати підеш, – у сучасної молоді забавний сленг. Стипендії зараз маленькі, батьки Аллі – вони в неї на півночі живуть – допомогти особливо не могли, от вона і пішла працювати. Спочатку, недовго, секретаркою, ну а потім у менеджери подалася. Але я особливо дівчинку не питала – ну немає вищої освіти, і що? Для дружини диплом не головне, головне, щоб Мішку любила. Мене мій Федя теж у дружини узяв, коли я тільки в педучилище поступила: приїхав з моїм старшим братом до нас під Вороніж після університету – на літо, відпочити, та й закохався.

Пам’ятаю, ми компанією всю ніч безперервно проговоримо-погуляємо, а потім додому окремо повертаємося. Ми з сестрою тихенько прошмигнемо до себе в літню прибудову, ляжемо і мовчок. А брат з Федею доки у свою кімнату доберуться, увесь дім перебудять. Баба Одарка шуміти почне: «Ах, бісові діти, чого ж вам не спиться!» Так брат мовчить, а Федя мій, веселий був, відповідає: «Це, баба Одарко, я – не бійтеся!» – «А де ж ти був?» – «Де, де! З ясноокою співункою в стогу ночував!» Тут вже і ми не витримуємо, сміятися починаємо, усіх у домі перебудимо, а там і світанок…

Феді мого вже три роки як немає – згорів від раку, але ми з ним майже півстоліття душа в душу прожили: жодного разу голос на мене не підвищив. Хоча труднощів вистачало, особливо спочатку – я вчилася, спочатку у Воронежі, потім вже в Москві, Федя в аспірантурі, по експедиціях постійно – він геологом був. Міша – пізня дитина, з’явився, коли свекруха хворіти почала… Аллочка, коли я їй усе це розповідала та альбоми з фотографіями маленького Міші показувала, сказала, що ми все зробили «Адідас», ну тобто добре, правильно – дитину відразу заводити не потрібно…

Маріє, а що означає «не потрібно»? Ми б і хотіли відразу, та Бог не давав. У нас з появою Мишка просто дивовижна історія пов’язана: ми вже і зневірилися, по яким тільки я лікарям не ходила – мені за 30, а дитини все немає. І тут Федю в Індію посилають – він вже тоді часто закордон їздив і привозить він мені звідти в подарунок кулон з сапфіром, синьо-синім… І сміється, розповідає, що індуси вважають, ніби камінь цей, синій сапфір, приносить дружинам довгождану дитину, та не просту, а талановиту – так що тепер народжуй, не ухиляйся! І знаєте, Маріє, так і сталося: вагітність я важко переносила, серце хворіло, потім свекруха захворіла, у мене дисертація, Федя по експедиціях… Але, вірите, усе добре обійшлося, Мишко сильним народився… Розповідаю я все це Аллі, дивлюся, а в неї очі спалахнули на камінь, і Мишко їй: «Та мама його тобі на весілля подарує! Щоб онуки були!» Почула я це, і так мені тривожно стало – за Мишка, за себе.

Маріє, повірте, кулона мені не шкода – що робити, подарувала, хоча Іра моя мене досі сварить. Адже справа не в кулоні. Дивлюся я на Аллу, її подруг – дивні вони якісь. Сленг дивний, дивно, що весь час в Інтернеті сидять, для них цей комп’ютер дорожчий за близьку людину. Зайду до них з Мішкою в кімнату (вони тепер у нас мешкають, Мішіну квартиру здаємо), а вони по різних кутах – і кожен у свій комп’ютер дивиться. Алла в нас вже третій місяць живе, а зі мною розмовляє, тільки коли їй щось треба. Та й як розмовляє? Усе за принципом: «ти – мені, я – тобі». Треба їй була від мене згода на прописку, так вона мені прямо в рота заглядала, готова була слухати мене хоч цілий день. Я, дурепа, розслабилася, купилася – прописали дівчинку. І що! Того ж дня відразу як з паспортного столу прийшли, я думала, що ми з нею посидимо, чайок поп’ємо – а вона глянь на тортик, і до себе – до комп’ютера. І мені в щілину дверей: «Холестерин уб’є навіть коня!» Може, це і жарт, може, це і смішно, а я ледь не заплакала. За що ж зі мною так, я ж їй тепер близька людина…

Марина Іванівна».

Здрастуйте, Марино Іванівно! Ви абсолютно точно помітили закономірність, що з’явилася останнім часом. Сьогодні часто людина людині не близька. І навіть не далека. Більше того, сьогодні людина людині зовсім і не людина. Аватарка – забавна картинка в контакті, загублена в нескінченних просторах Мережі. Хочеш, можеш додати її «в друзі». Не сподобалася – насмілилася мати свою думку, проявляти свою волю – можна «забанити», тобто позбавити права голосу. А то і зовсім «послати в ігнор» – прибрати, видалити: нехай собі ображається, біситься, бігає по інших інтернет-ресурсах, доводячи, що її прогнали даремно – мені вже це неважливо, для мене її вже немає.

Ми і не помітили, як виросло покоління, що живе за правилами віртуального світу і переносить ці дивні правила «в реал». Покоління, яке щиро вважає, що можна, сховавшись за ніком, вигаданим ім’ям творити усе, що завгодно. Що, скоївши в Мережі щось ганебне, нічого не вартує все це легко «видалити», стерти, і ніхто ні про що не дізнається. Що головне – твоя мета, кажучи ширше «місія», і на того, хто виявився поруч, варто зважати рівно до тих пір, доки він тобі потрібен. А потім – хоч в «ігнор».

Віднині людина людині засіб. Дивне, страшне явище, ще не осмислене нами. Та все ж, Марино Іванівно, ці бідні діти Інтернету, що «не уміють відрізнити правої руки від лівої», – теж наші ближні. Звичайно, вони дуже дивні – ці заблукалі душі Інтернету: нетерпимі, непостійні, часом жорстокі, із спотвореними уявленнями не лише про себе і про простір, але і про час – які не вміють чекати, бажають отримувати «усе і відразу!» Але ж тільки вони можуть народити нам наших онуків, а значить, ми повинні навчити їх терпимості, співчуттю, любові…

Дякую за листа, з повагою, Марія Городова

Попередній пост

Та хто ж тут інваліди?

Про особливість даунят чудово висловилася пані Марина, і тут нам залишається від себе додати лише ... Читати далі

Наступний пост

Доки є час…

На що насправді скаржилася авторка листа, Марина Іванівна? – На брак спілкування з молодятами. А ... Читати далі