Хома і маятниковий годинник

Хома був чемним хлопчиком. Він не мав ані братів, ані сестер, а лише татка й матусю, які дуже його любили. У цьому Хома не сумнівався. Та все ж було щось, що його турбувало. Батьки хлопчика постійно працювали. Просто неймовірно, скільки всього їм треба було зробити щодня.

Коли Хомі набридало дивитися мультфільми, він біг до матері й запитував:

“Матусю, може, трохи побавишся зі мною?”

Мама постійно відповідала: “Не маю часу, моє золотко. У мене ще багато справ”.

Тоді Хома йшов до татка.

“Татку, побався трохи зі мною”.

“Не маю часу, любий. Мушу працювати”.

І так було завжди.

“Матусю, давай помалюємо разом”.

“Не маю часу, Хомо. Мушу почистити черевики”.

“Татку, поскладаймо разом пазли”.

“Не маю часу, Хомо. Мушу винести сміття”.

“Матусю, ходімо купимо морозива!”

“Не маю часу, мій маленький. Мушу прибрати у твоїй кімнаті”.

“Татку, може, поїздимо на велосипеді”.

“Не маю часу, синку. Мушу повиривати бур’ян у саду”.

Чаклунка й величезні павуки

“Не маю часу… Не маю часу…” – бурчав Хома. Хлопчик копнув уявного м’яча, і він хотів, щоб цей м’яч був насправді, і від його сильного удару полетів просто в дзеркало, що стояло в коридорі, та розбив його на друзки. Уф!

“Це найліпші роки, впродовж яких можете втішатися моїм товариством. Ви швидко постарієте й помрете. І що тоді?” Хома завжди розмовляв сам із собою. “В такому разі ніколи не дізнаєтеся про особливі здібності й уміння вашого сина…”

“Особливі здібності й уміння? Які, наприклад?”

“Ну, наприклад…” Та в цей момент йому нічого не спадало на думку.

Передусім Хома вмів робити все те, що люди називають “непродуктивною діяльністю”. Умів дуже голосно свистіти, встромивши два пальці до рота, вмів стояти на руках, умів корчити страшні міни, вмів їздити на велосипеді, не тримаючи руками керма, вмів робити всілякі фокуси з корками й монетами. Вмів… одним словом, умів чимало речей, про які батьки навіть уяви не мали. І ніколи не матимуть.

Хома пішов до своєї кімнати й узяв книжку під назвою “Чаклунка в шафі”, яку йому подарувала тітка Лаура на день народження. Книжка мала наганяти страх, але хлопцеві, навпаки, видавалася веселою. “Чаклунка! – подумав Хома. – Зараз вона мені знадобилася б”.

“Чаклунка вийшла б з шафи у своєму чорному капелюсі, – мріяв хлопець, – з нігтями завдовжки двадцять сантиметрів і злою посмішкою. Ми глянули б одне одному у вічі. «Я відчула твої магічні флюїди, які ти випромінював, щоб покликати мене, – промовила чаклунка. – І я знаю, хто ти насправді: ти – король бур, який шукає священну чашу – святий Грааль. І хоча твоя сила ще не виявилася вповні, можеш наказувати – я тебе слухаю!»

У відповідь на такі слова Хома посміхнувся б і охоче відгукнувся на цей заклик.

«Хочу, щоб ти покарала матусю й татка, бо вони ніколи не мають для мене часу!»

«Нехай здійсниться твоя воля, мій володарю».

Чарівниця промовила б таємничі слова й накреслила б у повітрі дивні знаки, а потім зникла в круговерті миготливого світла, круків з чорними крилами й підступних павуків».

Хома намагався не дивитися на злісних павуків, які постали в його уяві, бо боявся їх… Та цієї миті мама покликала його вечеряти.

Чари

Під час вечері все було, як завжди. На жаль.

“Матусю, подивимося разом телевізор?”

“Не маю часу. Мушу після вечері помити посуд, а потім мені треба прасувати”, – відповіла мама.

“Татку, зіграймо в морський бій”.

“Не маю часу. Перед сном мушу ще відремонтувати кран у ванній кімнаті”, – відповів тато.

Хома глянув на вареники, які лежали перед ним на тарілці, й почав передражнювати: “Не маю часу, не маю часу… Якщо й далі так піде, то доведете себе до якоїсь серйозної хвороби. Якби ж тут була чаклунка… Абракадабра!”

Раптом почулося: “П-с-с-с!” – схоже на звук, який лунає тоді, коли в м’ячі з’являється дірка. Татко враз почав зменшуватися й за мить став зовсім маленьким.

“На милість Божу! – вигукнула мама. – Любий, що трапилося?”

“Здається, зі мною сталось щось дивне…”

“Та ти зменшився! Я викличу лікаря!”

Мама вже було хотіла підняти трубку, як раптом почулося: “П-с-с-с!” – і вона теж зменшилася.

Хома сміявся. “Тепер я маю справжніх таточка й матусечку”. Хлопець був більшим за них.

“Цього не може бути”, – водночас промовили мама й тато.

“Як я завтра піду на роботу?” – журився татко.

“Ох, ми бідолашні!” – заволала мама. Батьки справді були нажахані.

“Не бійся, люба. Знайдемо якийсь вихід. Хомо, лягай спати!”

Хома думав, чи слухати йому батька, який навіть не досягав йому колін, та все ж зробив, як той казав, бо теж почав переживати, що ж воно буде далі.

“Це ваша вина! – бурчав, залазячи під ковдру. – Не треба було весь час казати: не маю часу, не маю часу…”

На нічному столику далі лежала книжка про чаклунку в шафі. Хлопець узяв її до рук. Чаклунка з обкладинки підморгнула йому.

“Ти щось про це знаєш?” – запитав здивований Хома, зовсім не відчуваючи страху.

“Можливо”, – засміялася чаклунка.

Чарівник маятникового годинника

“Благаю тебе, допоможи мені знайти вихід з цієї неприємної ситуації”, – попросив Хома. Він уже почав уявляти собі своє безрадісне майбутнє сироти, якого продали в рабство власникові копальні в хащах на берегах Амазонки.

“Гм… – промимрила чаклунка на обкладинці книжки. – Єдиний вихід з цієї ситуації – купити трохи часу для твоїх батьків!”

“А де можна купити час?”

“Цього я не знаю. Запитай у чарівника маятникового годинника”.

Хома встав, узяв маленьку пластмасову скарбничку зі своїми заощадженнями й побіг до вітальні, де висів старий маятниковий годинник дідуся. Хлопець обережно постукав.

“Що тобі треба?” – запитав глибокий голос, який долинав з-за циферблата. Хома пояснив чарівникові, що сталося й відкрив маленьку скарбничку, аби показати, що хоче купити час.

Годинник слухав, не зупиняючи ходи. Коли Хома замовк, запанувала тиша. Потім голос з годинника сказав: “Забери свої грошенята. Час неможливо купити. Час треба дарувати”.

А оскільки Хома, здається, не зовсім зрозумів цих слів, голос додав: “Від завтрашнього ранку допомагай своїм батькам, роби все, що хлопець твого віку може робити. Підтримуй лад у своїй кімнаті, складай іграшки, замість того щоб розкидати їх усюди, накривай на стіл, працюй у саду, винось сміття. І тоді ти побачиш, що твої батьки матимуть більше часу для тебе й для себе (це також не зашкодить). Час, який ти їм подаруєш, допомагаючи, вони віддадуть тобі, не виснажуючи себе…”

Годинник замовк. Хома почекав ще хвильку, а потім повернувся до ліжка. Перш ніж заснути, він накрутив будильник на шосту годину.

Наступного ранку матуся й татко, вставши, побачили, що стіл накрито, меблі протерто, а в кухні стоїть пляшка свіжого молока й нова газета для татка. І, звичайно ж, Хома вже був одягнений і готовий іти до школи, з поскладаним наплічником за спиною.

Тієї ж миті матуся й татко знову набули нормальних розмірів. Усі троє обнялися. Дивні події швидко забулися. Але на всяк випадок мама й тато, почавши з того вечора, перестали казати: “Не маю часу!”

* * *

Одна з таємниць щасливої родини полягає в умінні її членів дарувати одне одному час. Це обов’язок кожного з них.

Тимчасом люди часто вимагають часу й уваги лише від інших. Натомість справжня любов завжди є взаємною: вона полягає в тому, щоб давати й отримувати.

Хома прагне близькості зі своїми батьками, відчуваючи, що родинне життя – це спільне зростання, і зле, якщо батьки тільки те й роблять, що працюють без перепочинку. Наприкінці оповідання Хома зрозумів, що він теж певною мірою відповідальний за щастя їхньої родини й що подарований час є однією з цеглинок, з яких складається це щастя.