Куди пливе ріка Пад?

Своє перше “кря-кря” він прокрякав серед очеретів на березі ріки Пад, там, де вона – тут ще не надто широка – утворює великий вигин і розтікається поміж багатьох ставків і острівців. Щойно вилупившись з яйця, він наштовхнувся на мамин дзьоб і побачив її ніжні очі, а також відчув м’якенький пушок братів і сестер. Він був останнім – п’ятим – серед них. Матуся й татко, чудова пара диких качок, з гордістю дивилися на своїх малюків, кожному з яких треба було дати ім’я.

Татко-качур уважно приглядався до кожного каченятка, щоб розгледіти ту деталь, яка допомогла б дати маляті відповідне ім’я.

“Сильний Дзьоб… Розпростерті Крила… Золотий Комірець… Блакитна Пір’їнка… Гм!”

Пильно придивляючись до наймолодшого, татко-качур навіть легким поштовхом ноги перевернув його. Але в цьому, останньому, каченяті не було нічого особливого. Воно просто було схожим на клубок золотистого пір’я. Матуся-качка, ніжно дивлячись на нього, витягла свою гнучку шию в його бік й, зітхнувши, промовила: “Він називатиметься Клубочок”.

Так він і став Клубочком.

Найменший серед братів і сестер, Клубочок завжди плентався в самому кінці, коли мама-качка пливла вигином ріки зі всіма своїми каченятами, що шнурочком прямували за нею. Все навколо цікавило й захоплювало його. Він дивувався, дивлячись на мешканців очеретів: жабки увесь час невтомно стрибали; лиски, невеличкі водоплавні пташки, дуже елегантні у своїх лівреях кольору ебенового дерева, ковзали водою, як принцеси в танці; норці, качині родичі, пірнали під воду зі швидкістю стріли й випливали на поверхню, тримаючи в дзьобах рибу, яка відчайдушно тріпалася. А далі ще були чаплі, гідні й поважні, й бабки, а також ціла хмара комах, балакучих і нахабних. Клубочок відставав і розглядав усе навколо. І коли мама казала своїм дітям “стоп”, він не чув цього й з розгону вдарявся в м’якенький задок Блакитної Пір’їнки, яка пливла перед ним.

“Ой, матусю, Клубочок знову штовхнув мене!”

“Я ненавмисне, вибач мені”, – казав Клубочок.

“Ти і справді якийсь дурненький”, – глузував з нього Сильний Дзьоб, який дуже пишався своїм статусом первістка.

Зажурений Клубочок мовчав. Та одного разу він не стримався, й почалася сварка. Щоправда, найгірші наслідки це мало саме для нього. Йому навіть неабияк дісталося від мами.

“Діти, досить уже! Дивіться тепер на мене. Сьогодні вранці вчитимемося, як шукати поживу, навіть тоді, коли вода трохи каламутна”.

Але Клубочок знову був неуважним і замріяними очима дивився на річкову воду, яка спокійно текла в далину й, ніде не зупиняючись, зникали за крутим вигином берега.

Туди, де сходить сонце

Одного вечора, коли брати й сестри бавилися, з’їжджаючи у воду з батькової спини, Клубочок наблизився до матері й запитав: “Матусю, а куди пливе річка?” Мати здивовано глянула на нього. “Куди тече річка Пад?” Вона замислилася, а потім сказала: “Не знаю, справді, не знаю. А чому б тобі не запитати про це в татка?” Клубочок підплив до батька.

“Татку, куди тече ріка Пад?”

“Синку, з’їж щось і трохи побався, замість того щоб думати про такі дурниці”, – відповів батько.

“Тече в той бік, правда?” – сказав Розпростерті Крила, який мав практичний розум.

Клубочок обернувся до ріки й, дивлячись на горизонт, рішуче промовив: “Я хочу туди попливти й побачити!”

“Не думай про це, Клубочку! – мати пригорнула його до себе, накривши своїм великим крилом. – Тут найліпше місце для життя”.

Наступного дня, щойно сонце показалося з-за очерету, Клубочок прийняв важливе рішення. Він тихенько вислизнув з-під теплого маминого пір’я, виплив на середину ріки й дозволив течії, яка ставала щораз швидшою, понести себе – туди, де саме сходило сонце.

Перші години були просто чудовими. Клубочок був зачарований красою берегів, які постійно змінювалися. Йому навіть вдалося трохи поїсти. Пливучи, він увічливо вітався з родинами качок, норців, а також з рибалкою Мартином, який промайнув повз нього. Потім щось змінилося. Ріка звузилася, бо досягла місця, де змушена була текти поміж двох великих скель, на яких не росло ні очерету, ні жодних інших рослин. Вода ставала чимраз бруднішою й почала страшенно смердіти. Клубочок доплив до міста.

Згодом ріка знову стала ширшою, але берег тепер був закований у бетонні плити й каміння. Маленьке каченятко серед води здавалося жменькою брудного пір’я, яке кинули на поталу розгніваній течії. Клубочок відчував власну беззахисність і слабкість, але водночас його дуже цікавило все те нове, що безперервно з’являлося на його шляху. Тож він, щоб додати собі хоробрості, постійно повторював: “Я справді хочу дізнатися, куди пливе ріка”.

Декілька разів він відпливав убік, даючи дорогу байдаркам, які рухалися набагато швидше завдяки веслам, що ритмічно вдарялися об воду. Потім Клубочок поранився, відштовхуючись від бетонних плит, які боролися з течією, й упродовж кількох довгих хвилин відчайдушно боровся, щоб не дати затягнути себе потокові, який стрімко вливався в бічний канал.

Та неприємні несподіванки на цьому не закінчилися.

Ззаду до нього долинали якісь жахливі звуки, породжуючи неспокій і страх. Клубочок озирнувся й побачив позаду великого щура з червоними очима й блискучими білими іклами, що стирчали з напіввідкритої від напруження пащі. Каченя, відчувши, що його серце від страху опинилося в п’ятах, пірнуло. Вода була каламутна й темна, але завдяки вправам, яких його навчила матуся, він виконав розворот назад і виплив на поверхню вже на кілька метрів за щуром, котрий продовжував шукати його перед собою.

Цікава ропуха

На щастя, одразу за містом ріка знову попливла серед полів і садів. У заростях очерету Клубочок натрапив на гурт рідні. Зграя диких качок його віку влаштувала йому щирий і теплий прийом, тож він провів з ними милий і приємний вечір.

Але коли сонце сховалося за вершки дерев, усі відлетіли до своїх гнізд, у безпечні місця.

Перші сутінки огорнули каченя зі всіх боків. Клубочок відчув себе дуже самотнім. Він сховався під якоюсь папороттю й пригадав тепле пір’ячко своєї матусі. Дві величезні сльози скотилися повз його дзьоб й упали на листя.

“Гей! А тобі не здається, що тут уже й так занадто волого?” З-під листя з’явилася невдоволена ропуха.

“Вибач”, – зітхнув Клубочок.

“Плачеш, бо ти лишився сам?”

“Так!”

“Я також сама, але не плачу!”

“Я згадав про матусю, татка й своїх братів і сестер”.

“А чому ти покинув їх?”

Ропуха виявляла щораз більшу цікавість, а Клубочок тішився, що може з кимсь порозмовляти.

“Я поплив з дому, щоб подивитися, куди тече ріка”, – сказав він.

“А навіщо тобі це?” – скептично обізвалася ропуха.

“Це дуже важливо”.

“А мені досить тутешнього болота”.

“Я… відчуваю, що мушу дізнатися”, – промовив Клубочок більше до себе, ніж до ропухи.

“Ну що ж, тоді бажаю тобі щастя”, – відповіла ропуха.

На світанку Клубочок знову вирушив у дорогу. Туди, де якраз сходило сонце.

Чудовий дикий качур

Ще багато разів вранішнє сонце бачило, як безстрашне каченя знову й знову вирушає в дорогу. Натомість ріка несла свої води все далі й далі, минаючи міста, поля, ліси і стаючи щораз ширшою та спокійнішою.

Клубочок навчився боронитися від котів, які влаштовували нічні полювання вздовж берегів, і захищати свою здобич від нахабних чайок. З часом його пір’я забарвилося в прегарний бурштиновий колір, який з дня на день ставав усе темнішим. Тепер йому чимраз легше було пристосовуватися до світлих і тінистих берегів. І врешті одного дня ріка – яка стала ще ширшою – розділилася на багато рукавів, які губилися в мочарах, а її головна течія влилася в море. Клубочок досягнув мети.

Він здивовано й захоплено споглядав на море: “Я побачив його. Тепер уже знаю”.

На болотах було безліч диких качок, норців, лисок, чапель. Клубочок весело проводив з ними час, але тужив за родиною.

“Я дуже хотів би їх знову побачити”, – одного дня сказав він молодій голубій чаплі.

Вона подивилася на нього, роззявивши дзьоба, а потім вигукнула: “Для такої сильної качки, як ти, це не мало б становити проблеми”.

“Сильна дика качка?”

Клубочок глянув на своє відображення у воді. Чому раніше він цього не помітив? Зміни були разючі: під час подорожі він став по-справжньому чудовим, взірцевим диким качуром з благородною голівкою й пильними очима, з гострим і вправним дзьобом. Клубочок умів швидко ковзати поверхнею води, мав два широких крила.

“Я повертають додому. Тепер полечу”, – подумав він.

Так і зробив. Срібна смужка ріки була йому дороговказом. Одного сонячного пополудня він знайшов той вигин ріки, де народився, й повільно опустився на воду.

Великі й маленькі пихаті норці з подивом дивилися на нього. А потім він побачив своїх братів та сестер і наблизився до них. Вони також усі повиростали, але не так, як він. Качина родина дивилася на нього з повагою і збентеженням, однак не впізнала його.

“Клубочку!” – раптом зойкнула матуся, відчувши, що це її наймолодший. Усі почали обійматися.

“Гм… Мусимо йому дати інше ім’я”, – заявив тато– качур. Він був гордий за свого сина. А Клубочок почувався насправді щасливим.

“То куди ж пливе річка?” – запитав Золотий Комірець.

“Це важко пояснити тобі. Щоб зрозуміти, треба поплисти туди й побачити”, – відповів Клубочок.

* * *

Досвід Клубочка є досвідом того, хто вирішив розвиватися. Ріка, змальована в оповіданні, символізує життя. Є такі особи, які задовольняються тим, що залишаються на березі й лиш спостерігають, як тече вода. Натомість інші хочуть “побачити, куди пливе ріка”.