Червоні кросівки

У тому районі міста, який був відомий своїми палацами, площами, парками й скверами, на третьому поверсі прегарного будинку жив Данієль Тікозі. Хлопець не вирізнявся нічим особливим: мав чорну чуприну, симпатичне обличчя й одягався – як цього вимагала мода – в подерті джинси; грав у футбол, був непоганим захисником, й колекціонував касети з роковою музикою. Та все ж одним він, на жаль, відрізнявся від інших дітей – учився найгірше в класі.

Данієль був добрим, розумним хлопцем, але дуже лінивим; такою мірою, що крісло перед телевізором набуло його форми, бо лиш приходив додому, зразу поринав у нього й проводив тут весь свій вільний час. Його не цікавила якась конкретна передача, він дивився все. Хлопець не міг навіть докласти найменше зусилля, необхідне для того, щоб переглянути якусь вибрану передачу, бо це виснажувало його! Гойдання в кріслі й позіхання – ось те, що він найліпше опанував.

“Данієлю, принеси мені, будь ласка, ложку”, – казала мати.

“Ага!” – відповідав він. І нічого не робив або, в ліпшому разі, передоручав мамине прохання сестричці.

Лише батькові вдавалося його розворушити, але тільки погрозами або кількома сильними штурханами.

“Ти зробив уроки?” – запитувала мати.

“Знову те саме!” – буркотів Данієль. Насправді він лише переглянув одну сторінку в підручнику з історії, не прочитавши, щоправда, жодного слова.

“Не варто слухати, що думає на цю тему Тікозі, – саркастично казав учитель італійської мови, дивлячись на учнів понад своїми окулярами, – адже він ще «не приземлився» серед нас цього ранку”.

Данієль лише знизав плечима: справді, йому важко було зосереджуватися й уважно слухати вчителя. Загалом усім було відомо про Данієлеве лінивство, тож ніхто навіть не пробував його про що-небудь просити, бо знав, що хлопець навіть пальцем не поворухне. Коли хлопці з його класу організовували якийсь захід, Данієль ніколи не заперечував. Усе, на що він міг спромогтися, це з цікавістю спостерігати за їхньою працею.

Дивний чоловічок

Одного дня Данієль, сидячи на низенькому мурі в саду перед будинком, гойдав ногами, бо йому нічого не хотілося. Раптом його увагу привернув якийсь пискливий голосочок.

“Гей, юначе! Я якраз шукаю когось такого, як ти!”

Голос належав дивному чоловічкові, що мав волосся кольору кукурудзи й закручені вусики, які надавали його обличчю зухвалого, задерикуватого виразу. Одягнений незнайомець був у зелені штани й золотистий піджак.

“Ви до мене звертаєтеся?” – запитав Данієль.

“Звичайно! Я працюю на величезній взуттєвій фабриці «Біві», яка належить панові Добраволя. Шукаю людину, яка випробовувала б нашу продукцію”.

“Що це означає – випробовувала б продукцію?”

“Наше взуття, звичайно ж. Тебе вибрано для того, щоб ти випробував ось цю чудову пару спортивного взуття”.

Чоловічок вимахував перед Данієлем парою прекрасних яскраво-червоних кросівок. Хлопець не міг повірити у таке щастя.

“І... можу їх залишити собі?” – запитав.

“Певна річ. Ми лише хочемо дізнатися, що ти про них думаєш”.

“Добре”, – відповів Данієль. Він зняв свої кросівки (вже багато тижнів обіцяв мамі, що їх помиє) і взув новенькі, червоні. Взув і… що за чудо! Взуття було точнісінько його розміру й ідеально пасувало йому. Хлопець підстрибнув. Кросівки були надзвичайно м’які й еластичні. Йому захотілося в них пробігтися.

“Ця робота просто-таки створена для мене”, – подумав Данієль. Хлопець поклав старі кросівки до наплічника й усміхнувся до чоловічка, який відповів йому тим самим.

“Отже, домовилися! Завтра прийду довідатися, що ти про них думаєш”.

Поки щасливий хлопець розглядав нове взуття, чоловічок зник серед перехожих.

Настирливий голосок

Данієль повернувся додому і – як це звик робити – попрямував до холодильника.

“Тепер добре було б випити кока-коли і спокійно подивитися телевізор!”

Він уже майже вхопився за двері холодильника, як раптом відчув, що кросівки стискають йому пальці й п’яти, немовби враз стали замалі.

“Ой! Що відбувається?” – закричав хлопець і спробував роззутися, але не зміг цього зробити. Здавалося, що черевики наче приліпилися йому до ніг.

Раптом він почув знизу голосок: “Тобі не можна дивитися телевізора, поки не виконаєш домашнього завдання з англійської мови й не вивчиш розділу з географії на завтра. Отож до роботи! Марш!”

Кросівки смикнулися, немовби були живі. Данієль спробував не підкоритися й попрямував до телевізора, але червоне взуття так стиснуло йому пальці, що він аж скрикнув.

Тож змушений був сісти за свій письмовий стіл і розгорнути підручник з англійської мови.

Кросівки послабили болісний тиск, а мірою того, як хлопець учився, ставали щораз зручнішими. Коли він закінчив з англійською мовою, зітхнув і хотів устати, кросівки знову кліщами стиснули його ноги. А голосок почав наспівувати щось на зразок пісеньки:“Ні, не зможеш піти, поки не зробиш географії!”

Данієль узяв до рук книжку й кросівки стали вільнішими. Він неохоче прочитав кілька рядків, але грізне свербіння стоп засвідчило, що кросівки “знають”, чи він насправді вчиться, чи лише вдає. Отож хлопець змушений був зосередитися й з головою поринути в кольорові й рясно заповнені таблицями сторінки. Він уперше зауважив, що географія дуже цікава і зовсім не нудна, як йому досі здавалося.

Минула година, а він навіть цього не помітив. Його навчання перервала мама:

“Хоча знаю, що це марна справа… та все ж, Данієлю, чи ти не міг би винести сміття?”

“Звичайно, марна”, – подумав хлопець, а вголос сказав:

“Чому б тоді не звернутися до тієї зануди Мар..

Та він не зміг закінчити речення, бо кросівки знову дуже сильно стиснули йому стопи. А знайомий голосок почав співати:“Той, хто не допомагає вдома, гірший за отруту”.

Данієль побіг, як стріла, до кухні, взяв сміття, збіг сходами додолу й відчув велике полегшення: взуття знову стало м’яким, еластичним, немовби спеціально створеним для того, щоби бігати й стрибати. Чудово!

Хлопець повернувся до помешкання й побачив здивований вираз на маминому обличчі. “То ти, виявляється, можеш щось робити…” – промовила вона.

“Піду у свою кімнату послухаю музику”, – сказав Данієль.

Він грюкнув дверима, копнув якісь капці й уже хотів надіти навушники, як… знову відчув, що кросівки боляче стикають його стопи! Почалися справжні муки, а знайомий уже голосок наспівував: “Не кажи мені, що це твоя кімната, вона радше схожа на хлів. Тому тепер ти акуратно постелиш своє ліжко, віднесеш до ванної кімнати брудну білизну, поскладаєш книжки й диски, повитираєш пил і провітриш кімнату. Вперед, марш!”

Данієль без вагань узявся до роботи. Він чудово засвоїв, що нічого не зможе вдіяти з непохитними, непоступливими червоними кросівками. Сестричка, побачивши, як він несе брудну білизну до ванної кімнати, відразу ж побігла до мами, вигукуючи: “Матусю, Данієль збожеволів! Прибирає у своїй кімнаті!”

Минуло півгодини, й кімната набула людського вигляду. Данієль дивився на свою оселю з певною гордістю – добре попрацював.

Коли хлопець прийшов вечеряти, мама саме розповідала татові про те, що сталося: “Знаю, це видається неймовірним, але він справді вивчив уроки, а потім прибрав у своїй кімнаті…”

“Не може бути!” – втішився батько. Від подиву він аж перестав жувати.

Данієль акуратно розстелив серветку. Взуття знову стало дуже зручним.

Тож коли перед сном він знімав кросівки, це йому вдалося зробити дуже легко.

Двоє симпатичних приятелів

Данієль спав дуже міцно, а вранці, прокинувшись, зістрибнув з ліжка й хотів узути чорні черевики, як червоні кросівки… гоп! – і враз надягнулися на обидві його ноги.

Ранок у школі минув просто дивовижно. Данієля запитали з географії, і він, замість того щоб, як завжди, стогнати, ідеально відповів на всі запитання. Навіть учитель дивився на нього з подивом.

“Завтра, я не сумніваюся, випаде сніг, адже Тікозі вивчив урок…”

На інших уроках Данієль просто не міг бути неуважним, бо лиш він відволікався, червоні кросівки болячи стискали його стопи.

Виходячи зі школи, Клавдіо й П’єрмаріо, двоє друзів, підійшли до Данієля.

“Сьогодні треба розмітити футбольне поле. Прийдеш нам допомогти?”

Данієль уже хотів вигадати якусь відмовку, але знову відчув біль у ногах.

“Охоче”, – відповів швидко.

Того пополудня він дізнався, що Клавдіо й П’єрмаріо – двоє веселих, симпатичних приятелів і що почувається в їхньому товаристві просто чудово.

Данієль не відчував жодного болю в ногах, мало того, йому здавалося, що кросівки лагідно масажують його стопи, – так добре й тепло він почувався в них. Коли цього вечора він вкладався спати, то навіть не хотів їх знімати.

Наступного дня хлопець прокинувся раніше, ніж звичайно, бо вирішив повторити математику. Хотів виправити оцінку. Він встав з ліжка й почав шукати червоні кросівки, але не знайшов їх. Заглядав усюди, навіть у ванну кімнату – та все марно. Не знайшов їх ані того дня, ані наступного. Не зустрічав більше ніколи й дивного чоловічка в жовтому піджаку. Тільки час від часу відчував дивне свербіння стоп, яке нагадувало йому про дивні події, а у його вухах ще довго звучало відлуння пісеньки: “Всього, чого прагнеш, досягнеш, якщо насправді захочеш. У країні щастя їздити треба на коні сили волі”.

* * *

Червоні кросівки означають силу волі. Силу, якої діти “вчаться” щораз менше. Багато з них зростають з переконанням, що всього можна досягти без зусиль, просто “натиснувши на якийсь ґудзик”. Коли ж вони стикаються з необхідністю платити якусь ціну, тоді часто опускають руки. Сила волі є основною рисою людської особистості. Коли Данієль зрозумів це, то віднайшов щастя, яке дарує йому успіхи в школі, дружбу, любов батьків. Червоні кросівки “тиснуть” його, бо за силу волі теж треба платити. Адже в житті всі великі й прекрасні речі мають свою ціну.

Попередній пост

Куди пливе ріка Пад?

Своє перше "кря-кря" він прокрякав серед очеретів на березі ріки Пад, там, де вона – ... Читати далі

Наступний пост

Чарівна скрипка

Одного дня добрий чарівник Товит вийшов зі свого дому в горах і вирушив на прогулянку ... Читати далі