Коробочка в золотистому папері

Маленька Оленка дуже любила ходити з бабусею залагоджувати різні справи, особливо перед Різдвом, бо бабуся виконувала майже всі її прохання. Щоразу, йдучи з бабусею до міста, дівчинка поверталася додому з якимось гарним подарунком: новою книжкою, альбомом для малювання, шоколадним яйцем із сюрпризом усередині.

Оленка дуже охоче побавилась би з іншими дітьми, поки бабуся купувала щось у пекаря чи в крамниці, але всі діти, яких зустрічала, мали дуже нудні міни й не виявляли жодного бажання гратися. Зрештою і бабуся швидко залагоджувала свої справи, бо в крамницях теж не було нікого, з ким можна було б перемовитися кількома словами, справді нікого, хто мав би час погомоніти.

Бабуся й онука, тримаючись за руки, мовчки повертаючись додому, а з неба поволі починав падати сніг.

“Одного достатньо”

Вдома бабуся сіла у своє улюблене крісло, яке називала “думальним”. Трохи подумала, а потім рішуче встала й попрямувала до комірки. За хвилю повернулася, тримаючи в руках чудову коробку-подарунок, загорнуту в золотистий папір і перев’язану червоною стрічкою.

Оленка охоче відкрила б коробку, аби побачити, що всередині, але бабуся дала їй зрозуміти, що це – таємниця.

Наступного ранку бабуся й онучка вийшли з дому доволі рано, взявши з собою коробку, яка виблискувала золотистим папером. Першим, кого вони зустріли, був Паскуале, буркотливий сторож із сивими вусами. То був чоловік, який нікому не вірив і жив сам. Бабуся наблизилася до нього й подала йому коробку.

“Що мені з нею робити?” – запитав здивований Паскуале.

“Це для вас”, – сказала Оленка.

Сторож здивувався. “А що в ній?” – запитав.

“Приязнь і щастя”, – відповіла бабуся й потиснула йому руку.

“Бабусю, ти бачила, який він був задоволений? – промовила Оленка. – Повернімося додому й приготуймо ще подарунки?”

Бабуся заперечила: “Ні, Оленко, одного достатньо”.

А в цей час Паскуале сказав про себе: “Адже я також маю друзів у місті”, – й енергійніше почав крокувати вулицею, відчувши, як тепла хвиля наповнює його серце. Дорогою він зустрів Себастьяна, двірника. Той був несміливим і боязким, тож діти насміхалися з нього. Побачивши сторожа, двірник сховався за своїм візочком. Але Паскуале простягнув йому коробочку, кажучи: “Це тобі!”

“Дякую”, – недовірливо, але радісно прошепотів Себастьян.

Відтоді сторож і двірник стали друзями.

Себастьян не відкрив коробки. “Зроблю подарунок Долорес”, – подумав він. Долорес була худенькою дівчинкою з білявим волоссям, заплетеним у коси, – єдиною, хто казав двірникові “добрий день”. Вона лежала хвора на грип, і Себастьян передав подарунок її матері. А та почастувала двірника кавою.

Коли Долорес узяла до рук чудову коробочку, їй одразу ж стало ліпше. Дівчинка гладила красивий, золотистий папір з червоною стрічкою й думала: “Це, напевне, дуже гарний подарунок. Віддам його Зузі, може, тоді між нами запанує згода”.

Нічого особливого

Зуза була найліпшою подругою Долорес, але два дні тому вони посварилися в школі й обізвали одна одну “чаклункою” й “гидкою капризулею”.

Коли Зуза отримала коробочку, вона відразу ж побігла до Долорес, обняла її, а потім вони разом вирішили, що такий гарний подарунок утішить їхню вчительку, яка вже тривалий час ходила засмучена.

Учителька всміхнулася, коли побачила на своєму столі блискучу коробочку; того дня уроки були для неї вже не такі обтяжливі, вона провела їх у піднесеному настрої.

Повернувшись додому, вчителька віднесла подарунок пані Амбросетті, діти якої жили далеко, а сама вона дуже часто плакала. Однак навіть пані Амбросетті не залишила коробочки собі, а віддала її панові Лучіяноне, який був ввічливим і чуйним, але через те, що працював різником, усі вважали його безсердечним.

Лучіяноне теж не взяв собі подарунка… Ось так коробочка переходила з рук у руки, й усі ті люди, які давали її одне одному, стали розмовляти між собою і посміхатися.

Минуло кілька днів. Одного разу, коли Оленка й бабуся повернулися з походу крамницями, вони зробили висновок, що тепер у магазинах частіше лунають веселі розмови, а діти надворі бавляться з більшою охотою.

А один чоловік привітався з бабусею й розповів їй, що недавно в місті трапилася дивна подія, пов’язана з якоюсь таємничою коробкою, завдяки якій люди стали щасливішими.

Коли бабуся шукала в торбинці ключі від квартири, до неї підійшла пані Амелія, що жила поверхом нижче й досі ніколи не обізвалася жодним словом.

“Я хотіла б побажати вам веселих Свят”, – промовила сусідка й подала бабусі… гарну коробочку в золотистому папері.

“Дякую, – відповіла бабуся, посміхаючись, – може, ви зайдете до мене й побалакаємо трохи?”

“Ура! – крикнула Оленка, коли вони залишилися вдома самі. – Коробочка повернулася до нас! Тож тепер, бабусю, скажи мені, що там усередині”.

“Нічого особливого, – відповіла бабуся, – лише трохи любові”.

* * *

Уміння давати – найважливіше вміння, якого ми можемо навчитися: це так, немовби ми навчилися бути сівачами щастя.

На Різдво, наприклад, усі дарують одне одному подарунки, і навіть тим, про яких зазвичай забувають. Але будь-яке свято чи річницю можна використати як нагоду подарувати щось людині, яку любимо. Причому подарунком можуть бути не лише якісь речі: також можна подарувати радість, доброту, усмішку, слово…

Дарунок, зроблений від щирого серця, є безкорисливим, бо не має жодної іншої мети, окрім як засвідчити іншій особі нашу любов, прагнення зблизитися з нею.

Попередній пост

Збунтована антена

На червоному даху великого будинку стояла телевізійна антена, яка дуже ретельно виконувала свої обов'язки. То ... Читати далі

Наступний пост

Пепіно й Чорна гора

Одне село лежало в довгій вузькій долині серед високих, скелястих гір, то тут, то там ... Читати далі