Пепіно й Чорна гора

Одне село лежало в довгій вузькій долині серед високих, скелястих гір, то тут, то там помережаних луками й пасовиськами. Мешканці села не скаржилися на життя: їхні корови й вівці були вгодованими, добре доїлися, а продаж молока й сирів приносив непогані прибутки, хоча до ринку було й неблизько. Щастя селян затьмарювало лише одне – чорна тінь від Проклятої Вежі.

Проклята Вежа була скелею, яка грізно нависала над селом і майже повністю заступала йому сонячне проміння. Селяни бачили сонце лише впродовж кількох хвилин на світанку й наприкінці дня. Протягом решти дня сонце освітлювало тільки найвищі вершини гір. Отож цілий день село потопало в напівтемряві – і все через Прокляту Вежу.

Село без квітів

Пепіно, енергійний юнак з відкритим і рішучим характером, не міг з цим погодитися. Він мріяв про садочок перед своїм домом, з квітами, черешнею, двома абрикосами та яблунею. Але квіти – через брак сонячного світла – не цвіли в селі, як не росла тут ані садовина, ані городина. Хто хотів мати сад чи город мусив розбивати його за межами поселення.

Тому багато селян переселилося в інші місця, й поволі село безлюдніло. Через Прокляту Вежу воно могло взагалі зникнути.

Це була єдина річ, яка псувала Пепіно настрій. Щоранку, потягаючись на балконі свого помешкання й дозволяючи сонячним променям – поки їх ще не поглинула темрява – ніжно пестити своє обличчя, він дивився на пихаті чорні скелі і кидав поглядом люті блискавки:

“А щоб тебе грім побив! – нарікав Пепіно. – Село без квітів, без метеликів, без пісень – це село без дітей, воно вимирає…”

Він дивився на сланцеві дахи, що виблискували сріблом, і на комини, які своїм димом рекламували поленту, запашну кукурудзяну кашу, що кипіла в мідних казанках, і думав про мешканців села, яких знав усіх на ім’я, та казав собі: “Необхідно щось зробити… Я наймолодший у селі, отже, настав мій час!”

Одного ранку, лиш сонце сховалося за чорною стіною Проклятої Вежі, юнак прийняв рішення. Він закинув на плече нову кирку, яку купив на ярмарку, й рішучим кроком вирушив у напрямку скелі.

“Куди ти зібрався?” – запитала мати.

“Йду розбивати Прокляту Вежу”, – просто відповів Пепіно.

“Та що ти таке кажеш? Чи ти здурів? Це неможливо зробити!”

“Хтось мусить таки почати!” – відповів упертий хлопець.

Коли юнак дістався до підніжжя Вежі, він глянув угору, й у нього склалося враження, що величезна темна стіна погрожує йому.

“Ну що ж, – сказав Пепіно, – ось ми й зустрілися віч-на-віч!”

У відповідь пролунав глухий шум, трохи схожий на сміх, який за мить перетворився на зловісний свист вітру.

“Почну з вершини”, – промовив юнак і почав підійматися на скелю.

Вершина гори була вкрита снігом, але Пепіно не мав часу насолоджуватися панорамою, яка відкрилася зверху. Він замахнувся киркою й ударив зі всієї сили.

Юнак з подивом відмітив, що від удару кирки від скелі відламалася велика брила й повільно покотилася вниз, тягнучи за собою чимало меншого каміння.

“Отже, я можу!” – втішився Пепіно.

Раз за разом, зі злістю й радістю, він бив по скалі.

“Я відкрию дорогу сонцю!”

Через кілька годин, спітнілий і втомлений, юнак упав на землю. Потім глянув на результати своєї праці: брил і менших каменів відбив чимало, але не зробив Вежі нижчою ні на міліметр.

“Хай доведеться покласти на це все своє життя, але я не відступлюся!” – сказав Пепіно.

Голосок зі скелі

Юнакові здавалося, що він чує шум, який насправді є глузливим сміхом Вежі.

Пепіно встав і знову почав лупати скелю киркою. “Ось тобі, а ось ще!” – кричав він, відбиваючи від вершини камінь за каменем.

Так минув день, а потім наступний. Врешті пройшов місяць. Щоранку Пепіно кидав виклик Проклятій Вежі. Але результат був жалюгідний: величезна скеля видавалася ще вищою й міцнішою.

“Покинь це! – казали йому мешканці села, які вже певний час почали вважати його божевільним. – Ми й так уже звикли до такого життя!”

Однак Пепіно вперто повторював: “Я зроблю так, що сонячне проміння освітить ваші балкони, світитиме цілий день… І на площі зацвітуть квіти”.

Він повертався на вершину й продовжував довбати скелю. Через кілька місяців до того його стукоту призвичаїлися навіть вівці й корови, що паслися на поблизьких пасовиськах. Але скеля й далі залишалася такою ж великою й непіддатливою…

Одного ранку трапилося щось неймовірне. Пепіно зіштовхував з вежі величезну брилу, яку щойно відбив від скелі, аж раптом почув чийсь голосок: “Пепіно, Пепіно!”

Юнак здивовано оглянувся. Голос знову покликав його. Та найдивнішим було те, що він лунав зсередини гори.

“Де ти?” – запитав Пепіно.

“Тут, під твоїми ногами, в скелі”.

Пепіно клякнув і уважно подивився в діру, що залишилася після того, як він відколупав брилу. Врешті через невеликий отвір він побачив углибині маленьку, простягнуту до нього ручку.

“Звільни мене”, – благав голосок. Юнак узяв кирку й швидко дістався до руки, а потім, доклавши ще трохи зусиль, опинився перед дівчиною. Її очі мали колір гірського озера, а вдягнена була в сукню у барвах піни, яка утворюється з води, збитої водоспадом.

“Дякую!” – промовила дівчина до Пепіно, який усе ще здивовано дивився на неї.

“Я – фея джерел, але злий будівничий Вежі ув’язнив мене. Та тепер, коли ти звільнив мене, твоє бажання здійсниться”.

“Хіба це можливо? Адже ти така маленька й тендітна”.

“Мені допоможуть терпіння, час і сила води”, – посміхнулася фея. Відтак вона підняла руку, наче диригент оркестру – тієї ж миті щось забулькотіло, завирувало, зашуміло. Тисячі джерел забили з Проклятої Вежі. Спочатку це були маленькі струмочки, які, з’єднуючись, перетворювалися на потоки й цілі каскади. І кожен з них різав, шліфував, дробив скелю й зносив у долину щебінь, каміння й сміття.

“Вони розбивають Прокляту Вежу на шматки”, – вигукнув Пепіно, підкинувши вгору свого капелюха. Юнак хотів подякувати феї джерел, та її вже не було поряд.

Тоді він побіг у село, щоб повідомити мешканцям радісну новину. А бурхливий потік ніс свої води повз хати далі, у долину.

Нині село залите сонцем від ранку до вечора. Тут тепер безліч квітів, метеликів і дітей. А на місці Проклятої Вежі видніється купа невеликих розбитих брил, укритих мохом і кущами. Старші люди ходять туди по гриби.

Попередній пост

Коробочка в золотистому папері

Маленька Оленка дуже любила ходити з бабусею залагоджувати різні справи, особливо перед Різдвом, бо бабуся ... Читати далі