Порожні розмови

Епіграфом до цього допису, що найкраще ілюструє доволі сумний наявний стан речей, буде наступний діалог:

Сива волосина

Мати:

– Бачиш, щоразу, як мене рознервуєш, у мене виростає одна сива волосина.

Петрик:

– Ой! Тепер можу собі уявити, як ти жахливо поводилася, коли була малою… Глянь на бабусю!

Як мовиться: «У кожного жарту є лише доля жарту…», а решта – це велике поле для роздумів. Доволі сумних роздумів, зважаючи на майже всеохоплююче невідповідальне ставлення до того, що ми кажемо. І це стосується не тільки брехні, а взагалі всього, що ми кажемо.

«Слово – не горобець, випустиш – не спіймаєш». – Сенс цього досить відомого прислів’я настільки зрозумілий, що не варто вдаватися до зайвих пояснень, проте, як не дивно, для багатьох людей втілення його принципів залишається… не те що нездійсненою задачею, багато хто навіть не задумується про це, множачи у світі не тільки брехню, але й відверте безглуздя, тим самим роблячи світ ще більш схожим на божевільню.

Не будемо вдаватися в цілком зайві пустомовні роздуми про неприпустимість такого стану речей, – про це і так багато кажуть і знають, принаймні, здогадуються. Краще поділимося кількома думками з приводу того, що спонукає людей казати та множити усілякі дурниці, щоб зробивши відповідні висновки, не повторювати чужих (і власних) помилок.

По-перше, відсутність відповідальності за те, що говоримо, пишемо, транслюємо. Або ж як варіант, ми не прораховуємо наслідків сказаного, наприклад, як це сталося в ситуації, згаданій в епіграфі. Діти, принаймні до певного віку, досить чутливі до неправди, про що постійно нагадують оточуючим: комусь це не подобається, а комусь може стати добрим уроком – усе залежить від нашої відповідальності.

Стосовно ж відповідальності. Не будемо згадувати про карну відповідальність, згадаємо про наслідки виховання, які бувають набагато трагічнішими навіть за ув’язнення чи грошовий штраф. Одним з не так часто згадуваних елементів виховання є наслідування дітьми батьків, і звичка говорити усіляку дурницю не думаючи (як і казати неправду), досить часто переходить дітям саме від батьків. Погодьтеся, є над чим задуматися.

Друга причина, це неосвіченість. «Я знаю, що нічого не знаю», – цей вислів, напевно, чув кожен з нас. Проте в цього вислову є друга, дещо видозмінена і менш відома форма:

«Я знаю тільки те, що нічого не знаю, але інші і цього не знають».

Здається нісенітниця, проте так може здатися лише на першій погляд. Річ у тім, чим більше людина дізнається в житті, так би мовити, набирається життєвого досвіду, вона тим більше переконується в мізерності цього досвіду, адже саме життя не перестає «дивувати» нас: і добрим, і на жаль, поганим. Хоча, варто уточнити, ця істина відкривається не всім, про що і свідчить другий варіант вислову.

З цього можна дійти доволі простого висновку, що неосвіченість – це переконаність людини, що вона все (чи майже все) знає і може тому дати раду, а от освіченість – це відсутність подібного переконання. Зауважте, ми говоримо тут про життєву освіченість, а рівень освіти людини може лише збільшувати чи зменшувати її.

І третя, звісно не остання, причина (просто не хочемо втомлювати Вас) – це брак любові (поваги – як зовнішнього прояву любові) до оточуючих. Якщо ми дійсно любимо (поважаємо) оточуючих нас людей, ми не будемо зайвий раз турбувати їх усілякими порожніми розповідями, своїми мало кому цікавими думками, плітками і таким іншим. Краще поцікавитися справами самої людини, сказати їй щось приємне, або ж просто промовчати.

Сподіваємось, що ця інформація була корисною для Вас.

З любов’ю, редакція сайту