Сім потвор із кварталу Сан Донато

Перша потвора з’явилася в четвер. Діти з 4-го “Б” сиділи на своїх місцях, вдаючи, що слухають пояснення вчительки. Під вікном прошмигнула якась тінь. Потім вона повернулася й заглянула у вікно. Мала біло-червоне обличчя, жовту шапку й смішну куртку в різнокольорову клітинку. Ґіґі й Лоретта побачили її першими. Потвора витягнула шию, немовби була жирафою, й почала показувати дивні міни. А за хвилю стала передражнювати вчительку. Ґіґі й Лоретта вибухнули сміхом. Потвора Смішинка сіла на підвіконня, і всі побачили її дивні панчохи в смужку й розпаровані черевики, дуже довгі, з відірваними підошвами на носиках, що виглядали, неначе усміхнені вуста. Інші діти теж не змогли стриматися від сміху й перешіптувань. Потвора заохочувала їх до цього, робила міни й плескала в долоні.

“Що діється, діти? Спокійно! Але чому…” Бідна вчителька не могла навести ладу. Діти на хвилю замовкали, намагалися бути серйозними, навіть прикушували губи, але потім їх охоплював нестримний сміх. На очах у вчительки з’явилися сльози. Та все було марно. На щастя, за якусь мить потвора Смішинка перейшла до вікна 5-го “А”.

Друга потвора з’явилася в понеділок. Була зеленого кольору й, зіщулившись, сиділа за останньою партою.

Тільки-но вчителька почала говорити, потвора широко розкрила величезного рота й позіхнула – від вуха до вуха, глибоко, довго, а закінчивши, із задоволенням прицмокнула.

Позіхання – це найзаразніша річ, яка тільки існує. Анна, що сиділа найближче до потвори Зіваки (так вона називалася), також почала позіхати. Франциска, Кароліна, Патриція й Марко одне за одним почали її наслідувати. Потвора Зівака заплющила очі, почала гойдатися, немовби заколисуючи себе, й знову позіхнула. Через 10 хвилин цілий клас зівав.

Учителька була в розпачі. Намагаючись заохотити дітей до навчання, запропонувала:

– Побавмося…

– Уф, – пробурмотіла Зівака, і цілий клас, як відлуння, повторив за нею: “Уф!”.

Зівака, глузливо посміхаючись, зникла, немов лінива імла. Пізніше її бачили в якомусь офісі, навіть у храмі, де багато людей дрімали.

Кілька домогосподарок замість готувати вечерю заснули перед телевізором. А один механік заснув під автомобілем, який ремонтував.

Неможливе життя

Квартал Сан Донато завжди був одним із найспокійніших у місті. Принаймні до того часу, поки там не з’явилися потвори.

Третя потвора також наробила біди. Її звали Нахаба. Була маленькою, нервовою, з гострими зубами й завжди гнівним і грізним поглядом. Погрожуючи кулаками, стрибала з одного автомобіля на інший, ображала водіїв, лякала перехожих. Проникла у храм і через п’ятнадцять хвилин там усі пересварилися. Навіть голуби на даху. Прокралася на збори мешканців одного будинку й уперше там дійшло до бійки – довелося викликати поліцію. Після Нахаби з’явився Розбишака, потвора, яка ламала гойдалки наймолодших діток у місцевому парку. Вона повисла на воротах, що були на вході на футбольний стадіон, і гойдалася на них доти, доки брама не зіскочила з завіс. Пройшлася вздовж стін будинків і цвяхом подряпала штукатурку та двері. Приєдналася до гурту хлопців, які стояли на розі й почала підмовляти їх:

– Підпалімо смітник. Ото було б видовище!

Ті так і зробили, а коли зі смітника почав здійматися вгору густий дим, швидко втекли. Розбишака навіть проник у школу. І ввечері вчителька побачила, що в душовій хтось познімав із завіс двері. А потім з’явився ще й Замазура. Він постійно колупався в носі й носив старі, давно нечищені черевики. На його одязі можна було помітити сліди багатьох обідів і підвечірків – плями від кетчупу й олії. Слова, які він промовляв, були дуже вульгарні. Разом із ним з’явився й Ненажера. У цієї нової потвори були величезні щелепи. Вони постійно рухалися, щось трощили, хрупали, пережовували, не зупиняючись ні на хвилину. І лише зрідка, у час відпочинку, забавлялися жуйкою. Куди б не йшов Ненажера, завжди залишав по собі крихти й обгортки від цукерків. Підходив до людей, які, сидячи у фотелях, дивилися телевізор, і вмовляв їх їсти, їсти, їсти… Останньою потворою була Шпилька. Своїм виглядом вона нагадувала змію, схрещену з жовтою й зеленою шаллю. Тихесенько звиваючись, вона шепотіла: “Поглянь на цю кривляку, вона вважає себе невідомо ким… Он той хоче зайняти твоє місце. Перехитри його… А той робить усе, щоб тебе погубити. Якби ти знав, що він про тебе говорить…” Шпилька повсюди сіяла заздрість, помсту й наклепи.

Ловець потвор

Рада кварталу зійшлися на позачергові збори. Її члени мали дуже стурбований вираз обличчя. Темою наради були сім страшних потвор, які перетворили життя кварталу на жахіття й передусім дуже погано впливали на мешканців.

– Що робити? – запитав голова зборів, дивлячись на потвору на ім’я Зівака, яка сіла в передостанньому ряду й приготувалася до свого грандіозного позіхання.

– Треба звернутися до військових! – крикнув представник місцевої служби охорони, якому ще не вдалося впіймати жодної потвори.

Тимчасом Шпилька, скрутившись калачиком на плечі керівника опозиції, лицемірно вмовляла його:

– Цей голова ні на що не здатний…

– Проведімо на площі мітинг! – сказав хтось із зали, але його голос заглушив сміх Смішинки, яка саме в цей момент з’явилася на зборах.

– Потрібен експерт, так би мовити, Ловець потвор, – промовив один із членів ради.

– А де його знайти? – запитав голова.

– Пошукаймо в телефонному довіднику…

Ось так було знайдено фахівця з вилову потвор.

Він приїхав у неділю вранці на зеленому пікапі. Був одягнутий у світлий дощовик і мав золоті окуляри. Витягнув із пікапа цілу купку маленьких апаратів, які були схожі на водяні пістолети.

– Розумієте, – пояснював він, – ці пістолети стріляють променями, які знищують потвор, розпорошують їх на найдрібніші часточки. Достатньо кількох тренувань, і навіть дитина зможе користуватися ними.

– Невже це можливо? – запитав командир місцевої служби охорони.

– Хлопчику, підійди-но сюди на хвилинку, – звернувся чоловік до малого Марка, який слухав дорослих із розкритим ротом. – Візьми цього пістолета і як тільки побачиш потвору – стріляй!

Марко узяв дивного пістолета і спрямував його на Нахабу, який якраз наближався, щоб завдати людям клопоту. Марко натиснув на спусковий гачок, але нічого не сталося. Смішинка почала хихотіти.

Хлопець поворушив пістолетом, який чомусь був дуже легеньким.

– Там усередині нічого немає! Навіть батарейки, – промовив він обурено.

Ловець потвор усміхнувся:

– Ця зброя працює завдяки спеціальній енергії, яка походить не ззовні, а зсередини. Це неймовірна сила, яка може знищити всіх потвор. Вона називається силою волі. Зосередься, хлопчику, і побачиш!

Марко зітхнув, міцно стиснув у руці пістолет, зібрав усю свою силу волі, спрямував зброю на Нахабу й вистрелив. Промінь зелено-жовтого світла влучив у потвору й огорнув її чимось схожим на вогняну кулю. Нахаба злісно загарчав і розчинився у димі. Люди радісно загукали: “Ура!”.

– Добре, – сказав Ловець потвор. – Кожен, якщо захоче, зможе мати таку зброю. Тепер ви вже знаєте, що робити.

* * *

Потвори з оповідання – це втілення поганих звичок, які колись називали недоліками. Це негативні схеми поведінки, які великою мірою обумовлюють життя людини та роблять її нещасною. Позбутися їх можна лише за допомогою сили волі, яка є немовби здатністю підійматися сходами, що ведуть до зрілості.

Попередній пост

Золоті вікна

Щодня, коли ніч своїм темним крилом вкривала вікна дому, і маленького полум'я гасової лампи вже ... Читати далі

Наступний пост

Казка про три мови

Колись у королівстві, назва якого загубилася десь у сивій давнині, жив старий граф. Він мав ... Читати далі