УСИНОВЛЕННЯ, УДОЧЕРІННЯ… ЧИ СКАЗАТИ ПРО ЦЕ?

Так, треба сказати дитині, що її взято за дочку чи сина, і найкраще це зробити в перші роки її життя.

Маємо це сказати, бо це правда, а правду завжди треба казати; певна річ, треба це сказати у відповідний час і відповідним чином.

Ми маємо повідомити про це, бо усиновлення та удочеріння є великодушним вчинком, надзвичайним проявом людської доброти.

Окрім того, дитина має довідатися про це від названих батьків, а не від чужих людей; інакше це буде для неї трагедією.

Не слід думати, що дитина ніколи не дізнається правди: це може трапитися в школі або перед складанням іспитів, коли треба буде подати свідоцтво про народження. Навіть якщо в її документах цього не зазначено, можливий певний збіг обставин чи звичайна людська злобливість.

Тому скажіть їй про це у відповідний час та відповідним чином.

Відповідний час – це вік 2,5-3 роки. Саме в такому віці треба почати цю розмову, щоб поступово вона ставала дедалі відвертішою.

Окрім того, важливо вдало вибрати відповідну мить, аби розмова була особливо щиросердною, можливо, вечір, коли дитина у своїй кімнаті, або коли хоче, щоб її пригорнули.

Тепер стосовно того, як про це сказати. Не треба надто часто згадувати про цей факт. Якщо будемо багато розповідати про «інші» умови появи дитини в родині, вона, врешті-решт, може запитати себе: «Чому мама так каже? Чи я якась інша, якщо про це постійно кажуть? Це означає, що я не така, як усі діти?»

Якщо дитина ще мала (віком 3-6 років), не розповідаймо про це дуже докладно, кажімо лише те, що для неї важливе. Скажімо їй, що всі діти повинні мати батьків. Якщо діти залишаються без батьків, їх повинні прихистити інші люди. Саме вони стають тоді їхніми справжніми батьками.

Скажімо їй: «Ми дуже довго шукали таку чудову дитину, якою є ти».

Якщо дитина спитає: «Чому моя мама не хотіла мене?» – не кажімо: «Бо померла». Тим паче, що це може бути неправдою, а якщо довідається колись, може ще більше страждати.

Цілком неприпустимо казати їй: «Твої батьки дуже погані люди, тому тебе покинули». Дитина могла б не витримати такої кривди від батьків!

Можна їй сказати: «Можливо, твоя мама була надто молодою, щоб змогти виховувати дитину. Цього ми не знаємо. У житті кожної людини є щось, у чому вона немає певности. Однак ми впевнені в тому, що тебе дуже сильно любимо».

Якщо зуміємо якнайкраще поговорити з дитиною (особливо це вдається жінкам), ця звістка для неї не стане трагедією.

Не біймося, що в школі дитину хтось може образити через це. Марчело Бернарді, італійський педіятр, переконливо каже: «Понад 20% дітей, які є моїми постійними пацієнтами, – це нерідні діти своїх батьків. Запевняю вас, що в жодній школі, у жодних яслах чи дитячому садку, у будь-якому суспільстві в цих дітей не тицяли пальцями і не ставилися до них гірше через те, що їх усиновили чи удочерили».

І ще деякі міркування.

Батьки, які взяли дитину, не мають почуватися батьками «другого ґатунку». Здебільшого такі батьки кращі за біологічних і тому більше заслуговують називатися «батьками».

Для того, щоб стати батьками, достатньо трьох секунд: стільки часу потрібно для злиття чоловічої та жіночої клітин; щоби стати матір’ю і батьком, треба присвятити цьому ціле життя, невтомну працю і терпіння…

Натомість дитині важливо мати не так батьків, які її народили, як мати батька і матір, які нею опікуються і навчать її жити на цьому світі.

Названі батьки не дають дитині життя, але навчають її відчувати його смак. Вони не дали дитині своєї крови, але подарували їй щось цінніше – свою любов.

І аж ніяк не є гіршими батьками, вони справжні батьки, хай там що. Саме названі батьки доторкнулися до джерела справжнього материнства і батьківства. Дуже гарно розкрила цю істину психолог Марія Тереза Ланді: «Я вірю, що світ наших дітей стане кращим, коли, дивлячись на дитину, яку ми народили, зможемо сказати: “Ми дуже тебе любимо, так сильно бажали тебе мати, як усиновлену дитину”».