Казка про три мови

Колись у королівстві, назва якого загубилася десь у сивій давнині, жив старий граф. Він мав єдиного сина, який повинен був успадкувати по батькові титул, а також графські маєтки й землі. Батько найняв найвідоміших учителів, щоб вони передали його синові свої знання й навчили його добрих манер. Він мав стати справжнім графом, спадкоємцем великого роду, з якого походили навіть королі.

Енергійний хлопець, якого звали Алоїз, охоче вчився добрих манер, а от знання, незважаючи на всі старання вчителів і професорів містечка, його зовсім не цікавили. Одного дня доведений до відчаю батько покликав його і сказав:

– Слухай, сину, чого я тільки не робив, із якого боку не пробував заходити, але мені не вдалося нічого втовкмачити тобі в голову. Отож, іди до славетного вчителя, може йому щось вдасться.

Алоїзові було прикро, що він засмутив і розчарував батька. Схиливши на знак згоди голову, він прошепотів:

– Добре, батьку.

Три роки, три мови

Хлопця відвезли в одне закордонне місто до славетного вчителя. Там він пробув цілий рік. Після цього повернувся додому. Граф із нетерпінням чекав на нього. Навіть не привітавшись, він одразу запитав:

– Так, сину, чого ти навчився?

– Батьку, я навчився гавкати, як пес, – відповів добрий Алоїз.

– Святий Боже! – вигукнув батько. – Невже ти тільки цього навчився? Я змушений послати тебе в інше місто, до іншого вчителя.

Хлопець навіть не встиг розпакувати своїх речей. Поїхав до іншого міста і вступив там до найславетнішого університету. І там пробув він рік. А коли повернувся додому, батько знову запитав:

– Сину мій, чого ти навчився?

Хлопець відповів:

– Батьку, я навчився мови птахів.

Цього разу батько розгнівався й почав кричати:

– Ти – ледащо! Змарнував стільки цінного часу й нічого не навчився! Чи не соромно тобі стояти ось тут переді мною й говорити всілякі дурниці? Хіба ми якісь папуги! Невже ти думаєш, що тобі хоч коли-небудь знадобиться мова птахів і вміння гавкати? Як ти можеш бути таким дурним? Тепер відправляю тебе до найвідомішого професора в королівстві, але якщо й цього разу нічого не навчишся, відречуся від тебе й позбавлю спадщини.

Відтак Алоїз ще один рік пробув у третього професора. Коли настав час повертатися додому, хлопець трохи вагався, але врешті подумав: “Тепер я навчився чогось дуже важкого й, мабуть, батько буде задоволений”. Коли повернувся додому, нетерпеливий батько вибіг йому назустріч і запитав:

– Сину мій, чого ти навчився?

Алоїз із гордістю сказав:

– Дорогий батьку, цього року я навчився квакати, як жаба.

Стара зруйнована вежа

Цього разу батько розгнівався не на жарт. Покликав до себе придворних і повідомив:

– Цей хлопець більше мені не син. Я відрікаюся від нього й наказую вам відвести його до лісу за межі королівства.

Слуги графа не могли не виконати наказу і відвели хлопця до лісу, де його і полишили.

А хлопець пішов світ за очі. Через деякий час він побачив замок і попросився там переночувати.

– Добре, – сказав каштелян. – Якщо хочеш, то ночуй у тій старій вежі. Але знай, у ній оселилися бездомні пси, які увесь час виють і гавкають, а в певний момент кидаються і кусають людей, що проходять повз вежу. Мешканці цієї місцевості постійно налякані, але не можуть вирішити цієї проблеми.

Алоїз не виявив страху і сказав:

– Дозвольте мені піти до псів, але дайте для них якоїсь їжі. Мені вони нічого не заподіють.

Оскільки він нічого більше не просив, то дали йому їжі для тих диких тварин і відвели до вежі. Коли хлопець увійшов, пси не загавкали, а, вимахуючи хвостами, оточили його і з’їли харчі, які він приніс. Вранці, на великий подив каштеляна й усіх мешканців замку, хлопець повернувся з вежі живий та здоровий і сказав:

– Пси своєю мовою пояснили мені, чому оселилися у вежі й роблять шкоду всім навколо. Вони – жертви чарів – охороняють великий скарб, захований у вежі, і не заспокояться доти, доки цей скарб звідти не буде забрано. Мені вдалося зрозуміти, як це можна зробити.

Всі присутні дуже зраділи. А каштелян поклявся, що визнає хлопця своїм сином, якщо той доведе справу до кінця. Отож Алоїз знову пішов до вежі й виніс звідти велику скриню золота. Відтоді більше ніхто й ніколи не чув гарчання бездомних псів. Вони зникли й уся околиця зітхнула з полегшенням.

Два білі голуби

Через деякий час Алоїз вирішив податися до столиці королівства. Мандруючи, проходив біля ставка, на березі якого квакали жаби. Прислухався й зрозумів усе, що вони говорили. Хлопець став замисленим і стурбованим.

Прийшовши до столиці, він побачив людей, які плакали, й почув, як тужливо дзвонять дзвони. Саме цього дня помер король. По полудні до міста почали прибувати кінні кортежі й карети. Пажі, зброєносці, одягнуті в різнокольорові шати, з блискучою зброєю, супроводжували князів та інших знатних осіб, які прибули зі всіх кінців королівства, щоб обрати нового короля. Після урочистого похорону вони почали обговорювати кандидатуру наступника. Було дуже важко обрати когось, хто був би розумний, відважний і вмів керувати. Обговорення відбувалося на площі перед королівським палацом. Великий натовп слухав усе, що говорилося.

Минали дні, а князі так і не визначилися, кого ж обрати наступником.

Урешті вирішили, що королем стане той, на кого вкаже якийсь чудесний знак. Саме тоді, коли вони прийняли це рішення, на площу прийшов молодий граф. Раптом над ним почали кружляти два білі голуби, а потім сіли йому на плечі.

Князі визнали це чудесним знаком і відразу ж запитали Алоїза, чи згідний він стати королем. Юнак не надто здивувався, бо під час подорожі почув від жаб, що новим королем стане саме він. Ці слова тоді дуже його вразили.

Алоїз спершу відмовлявся, бо вважав, що негідний такого високого статусу, але два голуби почали щось шептати йому на вухо. Хлопець уважно їх вислухав і врешті погодився.

Відтак його помазали, коронували й оголосили королем, а весь народ дуже втішився. Потім Алоїз склав урочисту присягу й виголосив тронну промову. Не готувався до неї, але голуби, які увесь час сиділи на його плечах, підказували йому, що слід говорити. Ось так пси, жаби й голуби допомогли Алоїзові стати наймудрішим у світі королем.

* * *

Молодий Алоїз розчарував батька, бо не навчився того, що найбільше цінувалося. Натомість пізнав те, що всі вважали непотрібним, але що пізніше відіграло вирішальну роль у його житті й допомогло досягти успіху. Не можна нічого легковажити. Те, що сьогодні, можливо, видається незначним, завтра може виявитися надзвичайно важливим.

Попередній пост

Сім потвор із кварталу Сан Донато

Перша потвора з'явилася в четвер. Діти з 4-го "Б" сиділи на своїх місцях, вдаючи, що ... Читати далі

Наступний пост

Країна зілля, яке називається «хочу»

Лао, Дадо й Памела з невеселими мінами сиділи над книжками й зошитами. Час від часу ... Читати далі