Країна зілля, яке називається «хочу»

Лао, Дадо й Памела з невеселими мінами сиділи над книжками й зошитами. Час від часу в дверях з’являлася матуся й дивилася, що роблять її улюблені дітки. Вінцент, якого називали Лао, учень 3-го класу початкової школи, намагався дати собі раду із незрозумілими рахунками:

– Сім на шість… сорок і скількись там… Сім на сім… сорок і щось там ще… Але ж існує калькулятор, до лиха!

Ричард, якого називали Дадо, учень п’ятого класу початкової школи, врешті не витримав:

– Уяви собі, вони хочуть знати, переміг чи програв Наполеон під Ватерлоо. Я волів би, щоб він переміг, бо люблю його!

Тут в розмову втрутилася дванадцятирічна Памела:

– Ви дасте мені нарешті спокійно вчитися? – і почала уважно читати свою книжку з релігії. – «Закхей був малого зросту й тому виліз на сикомор…» Сико… що це таке?

Лао перебив її:

– Досить уже, хочу подивитися телевізор!

– Про це не може бути й мови, – озвалася з кухні мама.

– Але ж ми вже так довго вчимося! – запротестував Дадо.

– Якщо бути точними, то 7 хвилин і 24 секунди, – невблаганно продовжувала мама.

– Я хочу… – знову спробувала щось сказати Памела.

– Зілля “хочу” не росте навіть у королівському саду! – пролунало з кухні.

Пізніше, після вечері, троє дітей, користаючи з того, що батька немає вдома, почали сперечатися за пульт дистанційного управління від телевізора.

– Хочу дивитися вестерн, – кричав Лао.

– А я хочу дивитися футбол, – верещав Дадо.

– Це мій вечір. Тільки я маю право вибирати… – репетувала Памела.

– Памела має рацію, – зауважила мама. – Це її вечір. Вона може вибрати програму.

– Але я хочу… – запротестував Лао.

– Зілля “хочу” не росте навіть у королівському саду, – сказала мама.

– Ох! – зітхнув Лао.

– Ох! – повторив Дадо.

Дуже незадоволені брати врешті погодилися дивитися серіал, який вибрала їхня старша сестра. Фільм виявився нудним, і всі троє почали позіхати. Але коли мама сказала: «Діти, до ліжка!», – вони одностайно запротестували.

– Хочу ще дивитися телевізор! – почав Лао.

– Я не хочу спати. Хочу дочекатися татка… – сказав Дадо.

– Зілля “хочу”… – рішуче повторила мати.

– …не росте навіть у королівському саду, але цей король, мабуть, дуже добрий і симпатичний, – спробувала схитрувати Памела.

З цього, звісно, нічого не вийшло, і троє дітей розпочали операцію під назвою “Ліжко”.

Чарівна паличка

Памела роздягалася повільно. День був неприємний. Учителька двічі зробила їй зауваження, тато за столом наказав їй замовкнути, щоб вислухати братів. Якби дорослим хтось давав стільки наказів, вони б дуже розгнівалися!

– Ох! Якби існувала країна, в якій можна було б робити все, що захочеш… – подумала дівчинка, натягаючи ковдру аж на підборіддя. У свіжій постелі їй було дуже приємно. Раптом їй здалося, що крізь шпару під дверима прослизнув промінь світла, простирадло напнулося, як вітрила, і стало схожим на блакитне небо. Столик біля ліжка видовжився і вкрився гілками та листям. Серед листя стояв якийсь маленький чоловік у білій сорочці. Він привітався з нею. Вона його впізнала:

– Доброго дня, Закхею.

– Вітаю тебе в саду, де росте зілля, яке називається “хочу”.

– Це воно?

– Ось твоя чарівна паличка… Тут усі такі мають. Це гілочка сикомора. – Чоловік подав Памелі гілочку. – Завдяки їй ти можеш робити все, що захочеш. Достатньо ворухнути паличкою й промовити слово “хочу”.

Памела опинилася в прегарному саду, де бігало багато дітей. Двоє якраз пробігали біля неї.

– Привіт, Памело!

Це були Дадо й Лао. Дівчинка пішла за ними.

– Тут чудово! – сказав Дадо. – Досить сказати “хочу”, і все стається так, як ти того хочеш. Ніхто на тебе не кричить, ніхто не вказує, що робити.

– Поглянь! – вигукнув Лао. Він ворухнув паличкою і сказав: “Хочу, щоб небо стало зеленим”.

І небо забарвилося в чудовий зелений колір.

– Мені більше подобається блакитне небо, – сказала Памела.

І небо знову стало блакитним.

– Приготуймо собі підвечірок! – запропонував Дадо.

– Хочу, щоб з’явилася гарна біло-червона скатертина! – вигукнула Памела.

– І нехай з’явиться стіл із жовтими кріслами! – крикнув Лао.

І враз перед ними постав прегарний стіл, накритий біло-червоною скатертиною, і жовті крісла.

– А тепер нехай з’являться: три торти, 36 булочок з різними смаками й 12 пляшок солодкої апельсинової води, – забажав Дадо.

Тієї ж миті все це з’явилося на столі. Плескаючи в долоні, троє дітей кинулися до тортів, але раптом якась дівчинка з рудим волоссям, що якраз проходила повз них, махнула паличкою й наказала:

– Хочу, щоб усе це зникло!

І враз Памела, Дадо й Лао опинилися на зеленій траві.

– Чому? – запитали діти.

– Бо я так хочу! – відповіла рудоволоса дівчинка.

У цей момент на неї наїхав візок, який тягнуло 20 псів, і перекинув її.

– Так їй і треба! – сказав Лао.

Візком керував хлопчик із веснянками на обличчі.

– Треба бути обережнішим! – зробила йому зауваження Памела.

– Хочу їздити там, де мені подобається! – відповів хлопець і спрямував псів просто на те місце, де стояли сестра й брати.

Діти кинулися втікати. Зупинилися на краю галявини, де хлопці грали у футбол. Дадо, який дуже любив цю гру, захотів приєднатися. Зрозуміло, що перед тим, як вийти на поле, він промовив чарівні слова: «Хочу бути одягнений у форму “Ювентуса”!». І ось він уже в біло-чорній футболці. Та враз Дадо розгубився, бо всі хлопці, що грали у футбол, мали м’ячі й кричали “Гол!”.

– Але ж потрібен лише один м’яч, – намагався пояснити Дадо.

В цю мить якийсь хлопчик у футболці з написом “Лаціо” пробіг повз нього й узяв м’яча в руки.

– Так не можна! – запротестував Дадо.

– А мені хочеться, – відповів хлопець.

Дадо повернувся до сестри й брата, які сиділи поблизу футбольного поля. До них наблизилася дівчинка з русявими кучериками й кирпатим носиком. Замахала гілочкою сикомора й засміялася:

– Хочу, щоб падав дощ!

Одразу ж почалася страшенна злива. Памела у відповідь промовила:

– Хочу, щоб знову світило сонце! – і погода враз налагодилася.

Діти з полегшенням зітхнули.

– Мені це зовсім не подобається, – сказав Лао.

– Навіть не можна побавитися, – продовжив Дадо.

– Насправді, цей король не такий уже й добрий і симпатичний. Сикомор теж поганий, – підсумувала Памела і викинула гілку. При цьому вдарилася рукою об спину ліжка і прокинулася.

* * *

Чи можна жити без правил? Троє дітей хотіли б, щоб в їхньому житті не було жодних правил. Сон дозволив їм зрозуміти, що правила – це частина нашого життя.