Один за всіх і всі за одного

«Мою дитину кривдять…» У кого з батьків при думці про це не стиснеться від жалості серце і не стискуватимуться від гніву кулаки?

Але, подивившись уважніше навколо, ми побачимо, що далеко не завжди дорослі поспішають захистити дитину. А дехто поспішає, але краще б вони цього не робили. Коротше кажучи, проблема вимагає окремого, пильнішого розгляду. Спробуємо розібратися в ній по порядку.

А чи всіх кривдять?

Питання знову таки непросте. Дивлячись який колектив і які діти. Помилка багатьох сучасних батьків полягає в тому, що вони, керуючись спогадами про своє дитинство, недооцінюють глибини змін, що сталися за останні десятиліття в суспільстві, і відповідно, у дитячому середовищі. Між тим зміни сталися дійсно драматичні. «Лихі» 90-і, коли підростали нинішні молоді батьки, були не просто роками політичного і соціального безладу, масового зубожіння і серйозних побутових труднощів.

Річ у тім, що одночасно з убогістю і несправедливістю, що обрушилися на мільйони людей, країну захлеснув розгул злочинності. Почалася тотальна криміналізація життя і масової свідомості. Тюремний шансон доносився з кожного кутка; від реклами тих років прямо таки вражало кримінальщиною, у кіно і по телевізору стали показувати моторошні, вульгарні, жорстокі фільми, звідусіль зазвучала лайка і блатний жаргон, різко знизилися і звузилися інтереси багатьох людей, у тому числі і представників інтелігентних професій: письменників, журналістів, учених, лікарів, учителів.

Усе це не могло не відбитися на тодішніх дітях. І відбилося. З дитинства засвоївши надмірно жорсткі, агресивні, «круті» моделі поведінки, багато молодих мам і тат перенесли їх у свої сім’ї і спілкуються таким чином зі своїми дітьми, не бачачи у відповідній манері нічого образливого.

– А ну закрий рота, я кому сказала! Годі кричати!

– Гей, ти куди преш?! Геть здурів?! – подібні материнські «розради» і «настанови», звернені до малюків трьох-п’яти років, нерідко можна почути на вулицях і дитячих майданчиках.

Жорсткість, агресивність дитячого колективу теж сприймаються такими батьками як щось абсолютно нормальне, саме собою зрозуміле.

– А чого тут такого? І ми в дитинстві билися і обзивалися, – кажуть вони. – Життя – жорстка річ. Нехай вчиться відвойовувати собі місце під сонцем! Чим раніше звикне, тим простіше йому буде жити.

Для них навіть невтямки, що був час, коли дівчатка в школі і в дитячому садку взагалі не билися, бо це вважалося проявом непристойності. А хлопчики, звичайно, билися, але кулаками вирішувала питання в основному шпана (якій, до речі, теж не давали особливо розгулятися).

Я ці часи пам’ятаю прекрасно, бо сама ходила тоді в дитячий садок і вчилася в школі. Хоча, звичайно, проблема дитячих образ все рівно існувала, оскільки діти не ангели. З іншого боку, дітей зараз нерідко розпускають і в інтелігентних сім’ях. Опинившись у дитячому колективі, частина таких пестунів – хто активніший і сильніший – починає діяти звичним, відпрацьованим у сім’ї способом: нав’язуючи свою волю іншим, пригнічуючи слабких, задираючи тих, хто не в змозі дати відсіч. Поки діти маленькі, їх обов’язково потрібно виховувати, ушляхетнювати, направляти їх пориви в правильне русло.

Якщо дитячий колектив існує сам по собі, без втручання і нагляду дорослих, там швидко набувають чинності закони джунглів: перемагає найсильніший. Як у зграї, де є ватажок, а інші повинні прийняти його верховенство. І відбувається це не тому, що діти за своєю вдачею жорстокі, а тому що вони ще не засвоїли правил людського співжиття, моральних обмежень. Тому раніше дорослі більше звертали уваги на життя дітей. Зараз же уявлення дорослих про мораль, великодушність, благородство та інші «високі матерії» дуже розмиті і навіть перевернуті. Дітьми вони часто займаються формально. На дитячому майданчику мами іноді є присутніми лише фізично, абсолютно не вникаючи в те, що відбувається в них на очах. Стоять, палять, обговорюють свої справи, не реагуючи на дитячі сварки і бійки.

З дитячих установ виховання вигнали навіть на концептуальному рівні, оскільки був узятий курс на «надання освітніх послуг», а виховання до їх реєстру не увійшло. Тому варто ретельно вивчити питання, що є місцем, куди ви маєте намір помістити дитину. З якими дітьми вона там спілкуватиметься? Наскільки ви зможете контролювати ситуацію?

Кого кривдять частіше?

Як вже було сказано, зараз ризик потрапити в середовище, де дитина піддаватиметься фізичному чи психічному насильству, значно зріс.

Але все рівно школа від школи відрізняється, і іноді буває достатньо змінити місце навчання – і усе нормалізується. Проте бувають випадки, коли дитину кривдять скрізь, в який би колектив вона не потрапила. Скрізь у неї виникають проблеми, скрізь вона виявляється скривдженою. Тоді важливо зрозуміти, що в її поведінці налаштовує дітей проти неї. Чому її ніде не приймають?

Буває, що діти самі задиристі, незговірливі і в той же час недостатньо сильні. Їх амбіції значно більші, ніж сила волі. Крім того, їм бракує великодушності, щоб стати справжніми лідерами. Удома батьки підкоряються їх примхам, а однолітки поступатися не бажають.

Зіткнувшись з опором однолітків, псевдолідери проявляють такі якості, які іншим дітям не подобаються: хваляться, сваряться через дурниці, підносять себе і принижують оточення.

Інші діти занадто емоційно реагують на неприємності і тим самим знову ж таки проявляють слабкість: ледь що – починають плакати, ябедничати. Подібна поведінка, особливо в хлопчика, сприймається як слабкість. Хлопці мужнішого складу починають над ним сміятися і спеціально дратувати. Простого пояснення, що треба навчитися стримуватися, не реагувати занадто бурхливо, не показувати своїх почуттів, у даному випадку, як правило, недостатньо, потрібно ці якості розвивати і тренувати. А в якихось випадках потрібна і лікарська допомога. Адже і доросла людина іноді, коли її нервова система перенапружена, стає занадто образливою, отакою «грудкою нервів». Розумом розуміє, що зриватися не потрібно, а стриматися не може. У жінок у такому стані часто проявляється слізливість.

А ще бувають діти, які самі нишком провокують оточення, а потім виступають у ролі жертви. Отакі «тихоні-провокатори». А батьки, особливо мами, яким, звичайно, шкода своєї дитини, часто не здогадуються про це. Особливо якщо в дитини немає братів і сестер, у спілкуванні з якими проявлялися б ці її якості. Мама щиро упевнена, що її дитина – золото, а інші діти – монстри.

Можуть кривдити і тих, хто відверто боїться своїх кривдників. Як відомо, хулігани, не отримуючи відсіч, розперізуються. Тому, якщо ми хочемо, щоб дитину не кривдили, потрібно, по-перше, намагатися помістити її в таке середовище, де вихователі і учителі намагаються створювати обстановку доброзичливості і гасити конфлікти. По-друге, заохочувати доброзичливість у самій дитині, не налаштовувати її на конкуренцію, учити домовлятися з іншими дітьми, але при цьому не підлабузнюватися перед ними, уміти сказати «ні», не поводитися як песик, який і після стусана готовий до тебе підбігти, як тільки його поманиш.

Автор: Тетяна Шішова

Попередній пост

Обережно, двері відчиняються! (Закінчення)

Казкопрофілактика Хтось, можливо, здивується, почувши, що казки є дуже ефективним засобом навчання безпечній поведінці. Але ... Читати далі

Наступний пост

Так, але як це зробити?

Якщо вдуматися, то ми побачимо, що вищеперелічені якості проявляє людина сильна, упевнена. Не зухвала, не ... Читати далі