Так, але як це зробити?

Якщо вдуматися, то ми побачимо, що вищеперелічені якості проявляє людина сильна, упевнена. Не зухвала, не хвалькувата, не заздрісна, не вискочка: за усіма цими проявами таїться якраз невпевненість, почуття неповноцінності. А як розвивається невпевненість? Немовля що, з нею народжується? Ні, звичайно, хоча бувають діти неспокійні, підвищено полохливі, чутливі, які вимагають особливо дбайливого поводження.

А в інших психіка стійкіша, але невпевненість може з часом виникнути і в них, бо вона виникає, коли дитина не отримує необхідної їй підтримки. Якщо ми подивимося на малюка, який тільки починає повзати чи ходити, то зауважимо, що він постійно озирається на матір: чекає від неї реакції. Якщо мати відсторонена або, навпаки, занадто про нього тривожиться: «Ой, впадеш, ой, то не те, це не це», у малюка виникають тривога і невпевненість. Мати, сама того не бажаючи, вселяє йому ці почуття.

Крім того, якщо мати рано усунулася, вийшовши на роботу і передовіривши малюка бабусі чи няні, то, навіть якщо бабуся дуже любить, а няня дбайлива, все одно це буде неповноцінна підтримка. Вони попри все бажання не можуть дати малюкові того, що дає мама, і в нього виникає відчуття незахищеності. Розвивається невпевненість і тоді, коли дитину постійно обсмикують, критикують, нехай навіть з кращих мотивів, сподіваючись, що вона в результаті виправиться. Чи ставлять перед нею нездійсненні завдання (наприклад, дуже рано намагаються привчити до горщика, навчити читати і т. п.), а коли вона не справляється, виражають розчарування і досаду. Такий негативний фон, переважання негативної оцінки над похвалою і заохоченням теж породжують у дитини невпевненість у своїх силах і своїй значущості.

Просто кажучи, дитина починає думати, що її не люблять. А значить, вона якась не така. Про яку упевненість можна в такому разі говорити? Серйозною травмою може стати і необхідність ходити в дитячий садок у тому випадку, коли дитина психологічно до цього ще не дозріла. Сімейні конфлікти, особливо з привертанням дитини на свій бік, сприяють зростанню тривожності, страхів та інших переживань, несумісних з упевненістю в собі. Коротше кажучи, саме стосунки в сім’ї в більшості випадків закладають ґрунт для появи надалі проблем у середовищі однолітків. Тому від батьків залежить дуже багато що. Дитина, що виховується в обстановці безумовного прийняття, доброзичливості і в той же час розумної суворості, яка бачить, що рідні готові прийти їй на допомогу, але при цьому заохочують ініціативу і самостійність, спокійна і радісна, із задоволенням вчиться чомусь новому, не боїться труднощів. Вона упевнена в батьківській любові, у міцності свого світу, а значить, і в собі самій.

Крім того, від батьків багато в чому залежить і вибір кола спілкування дитини. Знаючи особливості її характеру, вони можуть допомогти їй вибрати приятелів, з якими вона зможе порозумітися і які її не кривдитимуть: від когось постаратися відвадити, когось, навпаки, залучити. Природно, це потрібно робити акуратно, не зосереджуючись на темі образ, щоб у дитини не розвинувся комплекс жертви і підвищена образливість.

Як навчити дитину захистити себе?

Вирішуючи це питання, передусім, необхідно враховувати вроджені особливості дитини. Є люди сміливі, бойові, а є боязкіші, тихіші. Якщо в ранньому дитинстві намагатися робити з них бійців, вимагаючи, щоб вони неодмінно давали відсіч, і виражати невдоволення їх боягузтвом, таких дітей можна зламати. Хтось зовсім поникне і закриється. А хтось несподівано розійдеться настільки, що битиме всіх без розбору, і батьки вже самі будуть не раді, що все це затіяли, оскільки в саду чи в школі до них почнуть пред’являти претензії.

Порада віддати боязкого малюка в секцію боротьби підходить, на жаль, не для всіх. Краще, навпаки, хоч би тимчасово вилучити дитину з середовища, що травмує, дати їй відпочити і постаратися підшукати для неї доброзичливіших однолітків. А паралельно допомагати вийти з власної шкаралупи, грати в рухливі ігри, битися на мечах (ця гра знімає страх перед ударами), розігрувати сценки, в яких дитина проявлятиме сміливість і винахідливість, підказуватиме їй формули відповіді кривдникам. Останнє, до речі, корисне не лише для боязких дітей, але і для всіх, кого травмують лайливі слова, образливі прізвиська.

Учити обзиватися у відповідь (як роблять деякі батьки), звичайно, не треба. Навпаки, потрібно показати дитині, що це негідна поведінка і що засмучуватися не слід, але не варто і спілкуватися з такими дітьми. Корисно частіше нагадувати афоризм Омара Хайяма: «Вже краще будь один, ніж разом з ким попало».

Але, розуміючи, що одному бути важко, постарайтеся зблизити сина чи дочку з більш вихованими і доброзичливими дітьми. Їх можна знайти серед родичів, дітей своїх друзів, у недільній школі, у дворі, у гуртку чи студії.

Але навіть якщо на горизонті доки таких дітей немає, все рівно не біда: дошкільнятам найважливіше спілкування в колі сім’ї. Коли з мамою і татом маленькій дитині добре, її життя протікає насичено і цікаво. Що стосується дітей більш старшого віку, то з ними, звичайно, не треба поводитися як з малюками.

Позайматися в секції боротьби корисно будь-якому підліткові. Це учить тримати удар, володіти собою, терпіти біль і образу, не боятися супротивника. Хоча до підліткового віку більшість хлопців вже навчаються домовлятися і вирішувати суперечки без бійок, освоїти прийоми боротьби не зашкодить нікому. Хіба мало що в житті може статися. Але найголовніше, як мені здається, це учити дитину постояти не за себе, а за правду і за інших. Концентрація на собі не надає людині упевненості. Егоїзм – ознака слабкості, а не сили. Якщо прагнути до подолання підвищеної соромливості, страху і невпевненості у своїх силах, треба перенести акцент з себе на когось іншого і старатися його опікати, захищати, піклуватися. Розкриття назустріч іншому і активна позиція у світі дають людині можливість, не зациклюючись на думках про себе, долати свої комплекси.

Автор: Тетяна Шішова