Халіф Лелека

Одного дня пополудні халіф Хасид з Багдада відпочивав, зручно розлігшись на своїй канапі. Можна сказати, що він був щасливою людиною.

Зазвичай у цей час із ним можна було порозмовляти, бо халіф, який був доброю й щирою людиною, охоче приймав гостей. Щодня саме о цій порі до нього з візитом приходив великий візир Мансур.

Мансур пунктуально прибув і цього дня, але привів із собою ще й одного купця. Це була невисока темношкіра людина, одягнута в дуже знищене вбрання. Купець ніс скриньку, в якій містилися найрізноманітніші речі: перлини й перстені, багато оздоблена зброя, келихи й гребені.

Халіф і візир уважно все це розглядали. Купець уже хотів замкнути скриньку, як раптом халіф помітив, що там є шухляда, й запитав, чи в ній теж міститься якийсь товар. Купець відчинив шухляду. У ній лежала шкатулочка, наповнена чорним порошком, та сувій, списаний дивним письмом. Ані халіф, ані візир не могли їх прочитати.

– Пуделко й картку, – пояснив купець, – я отримав від іншого купця, якого зустрів у Мецці. Що в них – не знаю. Охоче продам їх Вашим Високостям за досить низьку ціну, бо й так не відаю, що з цим робити.

Зацікавлений халіф купив таємничий порошок, покликав Селіма Мудрого й наказав йому:

– Поглянь на це письмо і спробуй їх прочитати.

Селім довго вивчав написане на картці й врешті вигукнув:

– Це латина! Тут написано, що той, хто понюхає цей порошок й промовить слово Мутабор, перетвориться на будь-яку тварину й розумітиме її мову. А коли знову забажає стати людиною, має тричі вклонитися на схід і промовити те саме слово. Однак, коли перетворишся на тварину, слід стерегтися, щоб не розсміятися, бо в такому разі чарівне слово зникне з твоєї пам’яті, й ти назавжди залишишся твариною.

Те, що прочитав Селім Мудрий, дуже сподобалося халіфові. Він наказав мудрецеві поклястися, що той нікому не розповість цієї таємниці. А візирові сказав:

– Завтра вранці прийди до мене. Підемо в поле й понюхаємо порошок. Відтак зможемо почути, про що говорять у повітрі й у воді, в лісі й на галявині.

Зграбний лелека

Наступного ранку вони спочатку пройшлися величезним садом халіфа, намарно шукаючи якесь створіння, на якому могли б випробувати дію порошку. Врешті візир запропонував піти на берег ставка. Там вони побачили двох лелек, які ходили туди-сюди, шукаючи жаб.

– Я готовий побитися об заклад на свою бороду, шляхетний пане, – сказав візир, – що ці два птахи, які бродять у воді, розмовляють між собою про щось цікаве та веселе. Може, перетворимося на лелек, мій пане?

– Чудово! – відповів халіф. – Але треба впевнитись, що ми знову станемо людьми. Отож, маємо тричі вклонитися на схід і промовити слово Мутабор. Тоді я знову стану халіфом, а ти – візиром. Тільки за жодних обставин не можна сміятися, бо пропадемо!

Халіф вийняв з-за пояса шкатулку, взяв трохи порошку, подав його візирові, й разом вони почали його нюхати, промовляючи водночас слово Мутабор.

І ось поволі їхні ноги почали ставати тонкими й червоними, гарні жовті капці халіфа перетворилися на лелечі лапи, а руки – на крила. Шия видовжилася, борода зникла. Тіла вкрилися білим пір’ям.

Тимчасом два справжні лелеки почали розмовляти, а халіф і візир, що стали лелеками, усвідомили, що чудово розуміють лелечу мову.

– Доброго дня, пане Довгоногий, – сказав один із лелек. – Чому ти так рано прилетів сьогодні на ставок?

– Доброго дня, любий Клекотливий Дзьобе! Я дозволив собі трохи поснідати. А ти не хочеш четвертинку ящірки чи жаб’яче стегенце?

– Дуже тобі дякую, але сьогодні зовсім не маю апетиту. Я прийшов сюди з цілком іншою метою. Подумай тільки, нині я маю танцювати перед гістьми мого батька, тому хотів би трохи потренуватися.

І лелека відразу ж почав ходити туди-сюди, виконуючи дивні рухи. Здивовані дивилися на все це з відкритими ротами (тобто дзьобами). Коли лелека, стоячи на одній нозі, зі спокусливою міною став повільно махати крилами, халіф і візир не змогли втриматися від шаленого сміху. Вони заспокоїлися тільки через деякий час.

У цей момент великий візир згадав, що їм заборонено сміятися, й сказав про це халіфові.

– Не журися, – вигукнув халіф. – Промовимо Му… Му… Му…

Та чарівне слово, на жаль, зникло з їхньої пам’яті, й бідолашні Хасид і Мансур назавжди залишилися лелеками.

Лемент серед руїн

Два сумні лелеки, не знаючи, що робити, помандрували полями. Не могли повернутися до міста й дозволити, щоб їх упізнали: та й хто повірить лелеці, який твердить, що він – халіф?

У цій жахливій ситуації єдиною радістю було літати. Лелеки часто долітали до Багдада й сідали на дахи, аби подивитися, що діється в місті.

Першого дня помітили, що на вулицях панує неспокій і розгубленість. А на четвертий після їхнього перетворення день, коли вони сіли на дах халіфового палацу, то побачили, що вулицею прямує пишна процесія.

Лунали звуки бубнів і трубок, а якийсь чоловік у пурпуровому плащі, вишитому золотом, в оточенні прегарно вдягнутих слуг вийшов з палацу перед жителями міста. Чимало городян супроводжувала його вихід вигуками:

– Хай живе Мізра, володар Багдада!

Два лелеки на даху палацу переглянулися, а тоді халіф Хасид сказав:

– Тепер розумієш, візире, чому я зачарований? Знай, що цей Мізра – син мого смертельного ворога, могутнього мага Кашнура, який багато років тому поклявся мені відімстити. Вирушаймо до його помешкання, може, там знайдемо спосіб визволитися від чарів.

І два лелеки полетіли.

Місце, на якому вони зупинилися, колись, мабуть, було прекрасним палацом. На руїнах ще стояли величні колони, а досить добре збережені кімнати свідчили про давню розкіш.

Раптом лелека-візир зупинився й прошепотів:

– У мене дивне передчуття. Здається, тут поблизу хтось стогне й зітхає.

Халіф почав шукати. Нарешті він дійшов до дверей, з-за яких лунали ще голосніші, ніж раніше, зітхання й стогони. Він дзьобом штовхнув двері й завмер на порозі: у зруйнованій кімнаті, ледь-ледь освітленій сонячними променями, що проникали сюди крізь заґратоване віконце, в кутку сиділа велика зіщулена сова.

Із великих круглих очей нічного птаха текли сльози, а з гачкоподібного дзьоба виривалися страшні стогони. Тільки-но сова побачила халіфа й візира, промовила до них людською мовою:

– Вітаю вас, лелеки! Ви – провісники визволення!

Халіф розповів їй про своє нещастя. А потім сова, подякувавши йому, сказала:

– Мій батько – король Індії, а я – його єдина донька. Моє ім’я – Луса. Той самий чарівник Кашнур, який зачарував вас, мені теж завдав лиха. Я залишатимусь совою, аж поки хтось із власної волі не візьме мене за дружину. Але хто захоче одружитися з совою? Однак тепер я знаю одну важливу річ: чарівник, який зробив нас нещасними, раз на місяць приходить на ці руїни. Тут неподалік є зала, в якій він бенкетує разом зі своїми приятелями-чарівниками. Я багато разів підглядала за ними й чула, як вони один поперед одного вихвалялися своїми вчинками. Цілком можливо, що під час такої вечірки чарівник промовить магічне слово, яке ви забули. Якраз сьогодні має бути бенкет. Ходіть зі мною.

Забуте слово

Сова і двоє лелек темними коридорами пішли до бенкетної зали. Врешті вони побачили промінь світла, що пробивався крізь щілину в напівзруйнованому мурі. Сова наказала, щоб лелеки поводилися тихо. І ось вони наблизилися до щілини.

Побачили простору й чудово вмебльовану залу, прикрашену колонами. Її освітлювала велика кількість ламп.

Посередині зали стояв круглий стіл із різноманітними наїдками. Навколо стола сиділи восьмеро людей.

Серед них був купець, який продав халіфові й візирові чарівний порошок.

Сусід купця попросив його розповісти, до яких чарів він вдавався. І той, поміж іншим, розказав історію про халіфа й візира.

– А яке слово треба сказати, щоб зняти закляття? – запитав чарівник.

– Важке латинське слово Мутабор, – відповів несправжній купець.

Почувши це слово, лелеки мало не знепритомніли від радости. Вони побігли до виходу з руїн так швидко, що сова ледь встигала за ними. Коли вони були вже достатньо далеко від бенкетної зали, зворушений халіф промовив до нічного птаха:

– Рятівнице мого життя й життя мого друга, із вдячности за те, що ти для нас зробила, прошу тебе, виходь за мене заміж.

Потім він повернувся на схід, тричі вклонився, нахиляючи довгу шию до сонця, яке саме сходило з-за гір. Те саме зробив візир. А тоді лелеки разом закричали:

– Мутабор!

І тієї ж миті вони стали людьми.

Не тямлячи себе від щастя, пан та його вірний слуга і сміялись, і плакали, і обіймали одне одного. Та як же вони здивувалися, коли, трішки заспокоївшись, побачили біля себе прегарну, чудово вдягнену жінку. З усмішкою на вустах вона підійшла до халіфа і подала йому руку.

– Не впізнаєш сови? – запитала пані.

Ось так, завдяки тому, що до халіфа й візира повернулася пам’ять, усе закінчилося якнайкраще – царським весіллям, так, як це зазвичай буває в прекрасних казках.

* * *

Халіф ризикує втратити все, що має, бо не запам’ятав одного-єдиного слова. Ми надто часто довіряємо пам’ять різним пристроям. А вона для людського розуму має велике значення. Пам’ять – це ключ до думок і творчости. Для халіфа вона стала також ключем до щастя.

Попередній пост

Країна зілля, яке називається «хочу»

Лао, Дадо й Памела з невеселими мінами сиділи над книжками й зошитами. Час від часу ... Читати далі

Наступний пост

Повернення квітів

Найбільший із-поміж чарівників, не бажаючи більше дивитися на злих людей і жити поряд з ними, ... Читати далі