У напрямі виховної культури подружньої пари

Спроба уникнути протиставлення обох статей за допомогою “анулювання” відмінностей між ними видається не надто перспективною. Замість цього ліпше наново відкрити, чому різне світовідчування і світосприйняття, породжені як біологією, так і культурним та духовним підґрунтям, є тим засобом, яким можна розумно скористатися, а не перешкодою, котра утруднює стосунки між батьком і матір’ю.

Виховна зіграність не означає поєднання ментальностей батька й матері в одну, неподільну масу. Вони не можуть і не повинні стати ідентичними; мають лише виробити здатність довіряти оцінці подружнього партнера стосовно деяких аспектів виховних взаємин з дітьми. Коли кожен з двох глибше зацікавиться почуттями подружнього партнера, то зможе збагатитися вмінням відчувати “инші види” любови й майже несвідомо засвоїти їх.

Завдяки цьому обмінові можна поступово вибудувати виховну культуру подружжя, в якій кожен з батьків, навіть тоді, коли діє сам, “має в собі” також иншу особу. Непередбачувані повороти долі, яких не бракує під час виховання дітей, поглиблюють виховну згоду між чоловіком і дружиною, а також сприяють тому, що народжується “ми” – певний спосіб мислення й відчування, який справді можна назвати спільним для обох і котрий дає змогу водночас реалізувати зрілі подружні стосунки й встановити особисту рівновагу у взаєминах з дітьми.

Завдяки такому емоційному й раціональному об’єднанню кожен з подружніх партнерів може ліпше розуміти дітей і вирішувати різні ситуації у вихованні певною мірою так само, як це зробила б инша особа. “Зіграність” між чоловіком і дружиною – ознака успішного засвоєння емоційного й раціонального репертуару подружнього партнера, аж до тієї міри, що деякі аспекти його здатности любити инша особа засвоює цілковито. Такої мети можна досягти лише тоді, коли обоє володіють відповідними інструментами, які дають змогу пошанувати й оцінити відмінність подружнього партнера.

Ні “неприсутні”, ні не “жінкоподібні”

Наші роздуми базуються на антропологічній тезі про те, що між чоловіком і жінкою існує різниця у фізичному, психологічному й духовному плані й що цієї принципової відмінности не можна звести до культурної надбудови, від обумовленостей якої в инших випадках можна й слід звільнитися.

Заперечення різниці між статями не веде, як можна було б припускати, до більшої поваги, а радше, до взаємного відчуження, оскільки в передбачуваній перспективі породжує взаємне зменшення зацікавлення зв’язком і його принципову безплідність.

Тому, напевне, не можна назвати ані корисним, ані потрібним перетворення батьків на “матусь” для того, щоб вони, таким чином, могли почуватися компетентнішими й адекватнішими як вихователі. Збагачення за рахунок упливу иншої особи не означає, що ми повинні зректися власної природи, притаманного чоловічій статі “інстинкту” лише тому, що нинішня культура ставиться до нього насторожено чи не бачить підстав цінувати його. Виховний стиль, який не черпає натхнення водночас із двох поведінкових кодексів, материнського й батьківського, невідворотно призведе до серйозних, негативних наслідків при формуванні дитячої емоційности, а сама ефективність діялогу подружньої пари неминуче зіткнеться з вагомими труднощами.

Попередній пост

Нове відкриття батьківського інстинкту

Те, що покликаємося тут на “батьківський інстинкт”, відповідник материнського інстинкту, аж ніяк не видається недоречним. ... Читати далі

Наступний пост

Не всі батьки однакові

Немає на світі двох ідентичних батьків, так само, як нема матерів, які не відрізнялися б ... Читати далі