Батьківство і подружня динаміка (закінчення)

Стосунки заволодіння

Виховна діяльність батька може бути серйозно обмежена, якщо мати проявлятиме тенденції до “заволодіння” дитиною, відчуваючи потребу зберегти винятковість власної ролі в її вихованні.

Той з батьків, який хоче “заволодіти” дитиною, вважає дітей “приватною власністю”, “чимось своїм”, а самого себе – єдиною особою, яка має право критикувати їх, виправляти їхні вчинки, впливати на ті рішення, котрі діти приймають, роблячи вибір. Наприклад, таку матір-власницю дратує батько, який, утручаючись, підриває її (позірне) виняткове право давати виховні вказівки.

Той з батьків, якого відсторонили, часто характеризує дії подружнього партнера таким твердженням: “Діти є його/її, і він/вона нікому не дозволяє до них торкатися”. Прикладом може бути матір, яка, висловивши свою пораду дорослій доньці, нервується, що та звертається також і до батька з проханням допомогти їй вирішити власні проблеми. Жінка в глибині душі побоюється, що чоловік, почавши говорити, піддасть сумнівові її попередньо висловлені думки.

Потреба зберігати за собою виняткове право давати виховні вказівки базується на приховуваному переконанні, що подружній партнер не повинен брати участи у виховному процесі, від якого його, виходячи з таких міркувань, власне, й усувають.

Боротьба за почуття дітей

Подружній динаміці може також бути притаманне прагнення одного з батьків, щоби діти віддавали перевагу саме йому коштом подружнього партнера.

Той з батьків, який “бореться за симпатії” дітей, за всяку ціну пробуватиме бути для них “добрим”, відкрито звинувачуючи подружнього партнера в тому, що він занадто жорсткий, і даючи зрозуміти, що не поділяє його найсуворіших виховних рішень, які найменше подобаються дітям. Подружнього партнера представляють дітям у невигідному світлі, переможеним у боротьбі з тим із батьків, який є “ліпшим”. Одна з дружин зізналася, що їй дуже приємно, коли діти кажуть, що “воліють залишитися з матусею”, ніж з татом, коли він пропонує їм провести час разом.

Діти мовчки приймають ті правила, які їм підкидають, і лише в пізнішому віці здатні повторно замислитися над своїми уявленнями про того з батьків, якого вважали “поганим”, та оцінити (хоча й запізно) його роль у своєму житті. Крім того способу, який, “представляючи подружнього партнера”, використовувала мама, діти починають відкривати для себе виховні методи батька, деформовані до того часу необ’єктивною інтерпретацією матері, котра утримувала дітей в емоційній ізоляції від нього.

Той з батьків, який прагне, щоби діти “більше любили” його, у глибині душі тішиться, що в них виникають труднощі з розумінням обґрунтованости тих правил і обмежень, які хотів би накинути їм подружній партнер, і, таким чином, прирікає його на виховну маргіналізацію.

У м’якшому вигляді той самий “вірус” побоювання, що тебе буде визнано тим з батьків, який у подружній парі є “гіршим”, може привести до перекладання на подружнього партнера всіляких невдячних виховних завдань (накричати на дітей, покарати їх тощо).

Враження, що діти вважають тата “ліпшим” від мами, може викликати в неї глибоке бажання спровокувати ситуацію, в якій подружній партнер постане в невигідному світлі.

Деякі батьки скаржаться, що їх представляють дітям як “опудал” або використовують як “збройну руку” й що вони мусять картати й карати дітей на вимогу матері за те, що сталося за їхньої відстуности. “Ввечері розповім про це татові, й він накричить на тебе”, – невпинно повторює мати, коли немає тата, а він потім змушений погоджуватися з цією роллю й реалізувати те, чого не хотіла робити дружина.

Площина, в якій відбувається прихована боротьба за симпатії й повагу дітей, створює умови, вирішальні для формування характерних виховних методів і батьків, і матерів. Набуваючи різного вигляду й проявів, підсвідома потреба суперництва може бути притаманна і тим, і тим.

Обумовлення родинного походження

На стосунки в сім’ї і виховання дітей можуть впливати й инші чинники, скажімо, те, що один з батьків побоюється критики з боку родини, з якої походить. Оскільки він не позбувся своєї психологічної залежности то далі вважає “святим і недоторканним” одного зі своїх батьків і, не усвідомлюючи обмежень цієї особи, набагато більше прислухається до його оцінок, аніж до думок подружнього партнера.

Усе те, що стосовно виховання дітей підказує такій людині один з її батьків, “є святим”, вона з повагою ставиться до цих порад і набагато більше дослухається до них, аніж до того, що їй говорить дружина або чоловік.

Мати, наприклад, може адекватно почуватися у своїй ролі лише тоді, коли чинить так, “як зробила б бабуся” – “мати-квочка”. Вона не усвідомлює обмежень цієї моделі надмірної материнської опіки і прагне досягти ідеалу, яким для неї є її мати і котрий винесла з родинного дому. Це означає, що жінка ще не відкрила “власного стилю” бути матір’ю, який відрізнявся б від того зразка, що його вона перейняла від попереднього покоління. У цьому контексті емоційні поради й вказівки чоловіка сприймаються доволі прохолодно, оскільки мусять поступитися місцем баченню “доброго батьківства”, винесеному з дому. Батьки (бабусі й дідусі) у вихованні дітей – справжній взірець, і їхні вказівки є вирішальними у всьому: скільки дітей слід мати, куди поїхати відпочивати, яку школу вибрати, яким чином залучати дитину до домашньої праці. Така особа, підпорядковуючись батькам, не може виховувати дітей самостійно, бо не почувається вільною. Радше, навпаки – прагнучи уникнути критики й почуття провини, намагається пристосуватися до директив, серед них і до мовчазних, з боку власних батьків, не насмілюючись висловити власної думки навіть тоді, коли це конче потрібно. До поглядів подружнього партнера при цьому така людина прислухається настільки, наскільки це не наражає її на критику з боку родини походження. Чоловік у такій ситуації часто безпорадно спостерігає за довгими телефонними розмовами дружини з матір’ю й усвідомлює, що оцінки тещі набагато важливіші за його думку.

Те саме може стосуватися й чоловіків, які зберегли занадто міцні зв’язки з матір’ю та дружини котрих часто скаржаться: “Для нього мама є святою, її не можна критикувати”.

Той з батьків, який не зауважив або спокійно не погодився з існуванням обмежень чи виховних помилок, що їх допустили його власні батьки, не готовий уповні оцінити инакше сприйняття подружнього партнера.

Підсумовуючи: коли один з подружніх партнерів не оцінює внеску у виховання потомства иншого партнера й не має великого бажання залучати його до цього процесу, оскільки для їхніх подружніх стосунків характерна нездатність витворювати виховну гармонію або ж один з них явно прагне відсторонити від процесу виховання иншого, то останній може бути змушений відмовитися від власної участи у вихованні дітей.

Зрозуміти певні батьківські реакції, зокрема, коли йдеться про татів, можна лише на основі аналізу подружніх стосунків, у рамках яких вони проявляються.

Успіх або поразка виховної співпраці між татом і мамою може мати такий великий уплив на виховання дітей, немовби вона є невидимим, третім вихователем. Отож, динаміка, характерна для подружніх стосунків, є вирішальним чинником, коли йдеться про можливість реалізації ролі батька в стосунках з дітьми.