Піч для холодних мрій

Щоб скоротити дорогу зі школи додому, Марко завжди ходив вуличкою через старе місто. Це була така вузька вуличка, що огрядні особи наперед домовлялися з іншими перехожими, хто перший пройде. Називалася вуличка дивно і важко вимовлялася: вулиця Барбарокс. Дивні були також крамниці й майстерні на цій вулиці. Зокрема, майстерня виробника старовинних, хоча насправді цілком нових, ваз; була й крамниця, в якій продавали фігурки для шопок, крамниця з чорнильним ручками та ще одна, де продавали сто двадцять видів цукерків. Але найбільше увагу Марка привертала крамниця з вивіскою: “Все за низькими цінами”.

Одного дня Марко побачив на вітрині якийсь незвичайний предмет і біля нього напис. Здавалося, що це звичайна мікрохвильова піч, така, яку використовують, щоб розігрівати круасани, але напис свідчив про інше: “Піч для холодних мрій”. Ціна: 1000 лір. Тисячу лір Марко мав у кишені. Отож хлопець зайшов до крамниці. Власник, маленький лисий чоловік, усміхнувся Маркові.

– Я хотів би купити піч для холодних мрій, – несміливо промовив хлопчик.

– Добре, це остання з цілої партії. Як бачиш, можеш купити її за безцінь.

Марко поклав на прилавок пом’яту банкноту. Власник зняв піч із вітрини й запакував у коробку. Він узяв 1000 лір, провів цю суму через касу й дав Маркові чек.

– Як нею користуватися? – запитав Марко.

– О, дуже просто. Всередині є інструкція, – сказав чоловік, кладучи коробку в торбинку. Марко побіг додому. Поспішав, щоб випробувати нову покупку.

Фірма “Мерліно і компанія”

– Знову якийсь непотріб, – буркотіла мати.

– Треба її продезінфікувати, – сказала Моніка, нестерпна шістнадцятилітня сестра.

– Я хочу випробувати її, коли готуватимемо підвечірок, – рішуче заявив Марко. Він вийняв піч із коробки, відчинив її й узяв інструкцію. Папір був настільки старий, а текст невиразний, що ледь можна було щось прочитати. З трудом Марко прочитав: «Щоб розігріти холодні мрії, треба підключити піч до джерела струму, й зачекати поки засвітиться зелена лампочка. Тоді відчинити дверцята й промовити холодну мрію. Просимо пам’ятати, що важливі всі дрібниці. Тоді зачиніть дверцята печі й почекайте, поки не засвітиться червона лампочка. Звуковий сигнал повідомить про те, коли ваша мрія вже буде теплою й реалізованою. Не звертайте уваги на можливий розгардіяш, якого може наробити піч у випадку, якби раптом ваша мрія виявилася особливо складною».

– Що за безглуздя! – вигукнула Моніка.

– Тут ще щось написано, – сказав Марко. – «Увага! Піч розігріває тільки одну мрію однієї особи. Лише одну. За дотримання правил відповідаєте ви. Фірма “Мерліно і компанія” не приймає претензій за помилкові мрії».

Остовпілий Марко, тримаючи в руці інструкцію, вигукнув:

– Що за лихо?!

– Що ж, випробуй цю піч, – поблажливо сказала мати.

– О ні! – Марко зачинив дверцята. – Спочатку подумаю про мрію. Не можу ж змарнувати цієї нагоди!

– Невже ти в це віриш? – глумливо засміялася Моніка. – Дивися! – Вона ввімкнула піч, і коли засвітилася зелена лампочка, прокричала: – Моя мрія – стати моделлю! – Потім зачинила піч і з тріюмфальною міною повернулася до брата. – Бачив?

Засвітилася червона лампочка. Щось забряжчало. За мить пролупав звуковий сигнал. Моніка звернулася до матері й брата:

– Як бачите мрія не розігрілася…

Раптом задзвонив телефон. Трубку взяла мама.

– Так, я її мати… А це не помилка?.. Так, обов’язково… Завтра вранці? Скажу їй… Десять мільйонів… Дякую.

Мати була приголомшена.

– Що сталося, мамо? – занепокоєно запитав Марко.

– Хочуть фотографувати Моніку для обкладинки «Модної жінки». Запитують, чи досить гонорару в розмірі 10 мільйонів лір… Неймовірно!

– Урра! Моя чарівність починає приносити прибутки! – вигукнула Моніка.

– Бачите, мікрохвилівка працює! – тихо сказав Марко.

Тепер на піч усі дивилися з великою повагою. А ввечері відбулася сімейна нарада. Моніка не могла отямитися від радости. Після «Модної жінки» зателефонували з «Космополітен», «Рук ворожки» й навіть «Версачі».

Усі хотіли мати її світлини або пропонували їй узяти участь у показі моди. Обіцяли великі суми грошей.

– А тепер я хочу мати власну ванну кімнату, лише мою, зрозуміло? – вигукнула Моніка.

– Справді… Не можу в це повірити… – батько лише похитував головою. – А може, й мені спробувати? – додав, усміхаючись.

– Не можна марнувати мрій, – нагадав Марко.

Але батько вже відчинив дверцята маленької печі й гукнув:

– Мрію про червоне авто «Феррарі»!

Засвітилася червона лампочка, апарат задзенькав, а потім пролунав звуковий сигнал і водночас хтось подзвонив у двері. Мати пішла відчинити. Вона недовго з кимсь розмовляла, а потім повернулася, тримаючи в руках якусь шкіряну течку. Зі здивованим виразом обличчя сказала:

– Привезли автомобіль «Феррарі», який ти замовив. Стоїть перед будинком… А ось тут – документи…

– Фантастика! – батько побіг сходами вниз.

Загуркотів двигун, і автомобіль помчав із великою швидкістю. Мати дивилася на піч як загіпнотизована.

– Мамо, почекай… – сказав Марко. Але вона вже відчиняла дверцята мікрохвилівки. На одному подиху мати промовила:

– Мрію про нове помешкання!

Зелене світло… Дзенькання… Звуковий сигнал. Якусь хвилю нічого не відбувалося. Потім пролунав якийсь глухий гуркіт, і затремтіли стіни. А коли хтось задзвонив у двері, цього разу пішла відчиняти Моніка. За мить повернулася, було видно, що її переповнюють емоції.

– Просять трохи потерпіти й з розумінням поставитися до них. Мамо, надворі чекають бригади мулярів та інших робітників. Там також стоїть безліч нових меблів. Робітники отримали наказ збудувати нове помешкання!

Мати й донька обійнялися. А потім почали танцювати посередині кімнати.

Марко мовчки від’єднав піч від джерела струму й поклав її в коробку.

– Марку, що ти робиш? – закричала сестра. – Тепер твоя черга!

– Маю подумати – прошепотів Марко. Він сховав піч і пішов спати.

Сон Марка

Наступного дня почалися зміни. Досі помешкання було маленьке, трохи неохайне, зі старою канапою, на якій діти часом пустували, весело б’ючись подушками, і на яку вся сім’я сідала дивитися старий телевізор. Час від часу телевізор сам перемикав канали або замість кольорового зображення починав показувати чорно-біле. Ванна кімната постійно була зайнята, а величезна шафа “для всього” перетворилася на своєрідний музей. Натомість тепер підлога блищала, на мармурових полицях стояли срібні підсвічники. Марко розгубився. У помешканні тепер була їдальня, кабінет, вітальня, сауна, але хлопець не сприймав це все як свій дім. Мати бігала туди-сюди, витирала порох, натирала підлогу, буркотіла щось собі під ніс. Її важко було впізнати.

Моніка теж змінилася. Вона вже не була тією наймилішою й найнеприємнішою, найулюбленішою й найогиднішою старшою сестрою. А стала якоюсь чужою особою, яка, погойдуючись, ходила на страшенно високих підборах, без міри використовувала косметику й одягалася в шовкові сукні. Поруч із Монікою завжди був фотограф, за нею ходив секретар, який увесь час щось записував, і бухгалтер, який складав контракти й розмовляв англійською мовою.

А тато? Безконечних шахових партій та гри в доміно наче й ніколи не було. Закінчилися жартівливі бої подушками й суперечки про математичні завдання. Тато, тільки-но мав змогу, сідав у свою червону потвору й кудись їхав.

Неділя, яка колись була найпрекраснішим днем і проходила під девізом “Куди підемо сьогодні?”, стала для Марка дуже сумним днем. Ніхто йому не співчував, що його улюблений “Ювентус” програє… Тато мив свою машину, мама чистила срібло. А Моніка думала лише про те, щоб потренуватися.

Одного недільного ранку Марко відчинив дверцята печі для холодних мрій. Почекав поки засвітиться червоне світло й тихо сказав:

– Мрію про тата, який буде татом, про маму, яка буде справжньою мамою, про сестру, з якою я міг би сваритися… ох, і про нормальний дім із зіпсованим телевізором.

Засвітилася зелена лампочка, пролунав звуковий сигнал, і впродовж пів години контракти Моніки були анульовані, меблева фірма, попросивши пробачення, забрала меблі, бо привезла їх помилково не за тією адресою, а представник компанії, яка продавала автомобілі, прийшов по “Феррарі”, бо його насправді купив чоловік, що жив трохи далі.

Усе повернулося на свої місця. Марко боявся подивитися матері й батькові в очі. У нього в голові запанувала якась дивна пустка. Він дуже переживав, що перекреслив їхні мрії.

Запала тиша.

Мама й тато поглянули одне на одного, а потім обійняли своїх дітей і засміялися:

– Без сумніву, так набагато краще!

Марко був на сьомому небі від щастя, йому навіть хотілося плакати. Моніка теж почала сміятися:

– Врешті-решт я знову можу їсти піцу й носити кросівки!

* * *

Сім’ї Марка випадає нагода, про яку час від часу мріють усі люди: здійснити свої бажання, омріяні й найважливіші.

Батьки й сестра Марка діють нерозсудливо і марнують свої мрії, бо не запитують себе: “Що насправді є важливим у житті?”.

Малий Марко усвідомлює, що треба “мріяти” про те, що дійсно робить нас щасливими, хоча зазвичай не відразу впадає у вічі.

Попередній пост

Три камені

Щоб хлопця з племені Великої Рівнини визнали справжнім чоловіком, йому треба було пішки подолати страшну ... Читати далі