Батько не схильний знижувати планку

На загал люди вважають, що батько менше, ніж мати, схильний полегшувати дітям будь-яку справу, “знижувати планку”, “йти назустріч”. Ці короткі висловлювання охоплюють різноманітні варіянти ситуації, в якій дитину підштовхують до самостійного подолання труднощів, від яких її можна було б звільнити.

Повернення й культурна переоцінка цього “чоловічого інстинкту” видається сьогодні конче потрібною умовою формування сильних особистостей, здатних боротися з життєвими труднощами й залишатися по-справжньому задоволеними собою.

Одна пара подружніх партнерів і водночас батьків таким чином окреслила відмінності материнського й батьківського виховних підходів. Почувши скаргу сина: “Мені треба на завтра вивчити тридцять сторінок…”, висловлену тоном людини, яка вважає себе жертвою великої несправедливости, мама інстинктивно розв’язала ситуацію, сказавши: “Я швиденько закінчу мити посуд, а тим часом почни вчитися; потім допоможу тобі законспектувати другу частину тексту”. Такій поведінці явно притаманна схильність відчувати навіть найм’якший варіянт страждання як щось, що неможливо витримати, а також бажання самому взятися за цю працю. Однак инші аргументи можуть свідчити про те, що такий підхід неправильний.

Інстинктивна відповідь батька в такій самій ситуації, найімовірніше, була б иншою: “Ти вже тиждень тому знав про це завдання, тож досить було вчити щодня по кілька сторінок, як ми тобі цілий час радили, й ти не опинився б у такому складному становищі”. Синові скарги батько розглядає в ширшому й реалістичнішому контексті, не применшуючи відповідальности дитини. Констатувавши факт, що синова поведінка була безвідповідальною, батько, однак, не знижує планку, а дає синові відчути негативні наслідки зробленого раніше вибору, надіючись на те, що це “стане для нього уроком”, як, зрештою, й сказав батько, що є героєм цього епізоду.

Инший приклад: батьки зауважили, що кожен з них схильний по-иншому допомагати дитині повторювати шкільний матеріял. У ситуації, коли дитина не могла відповісти на поставлене запитання, в матері буквально на кінчику язика вертілися перші склади слова, що було правильною відповіддю. Натомість батько мовчки чекав на відповідь, а потім переходив до наступного питання. Коли з’ясовував, що дитина знову не може відповісти, закривав книжку, кажучи: “Мусиш ще трохи повчитися, перевірю тебе пізніше”. Таке рішення враховувало реальний стан справ (занадто малу активність дитини), що матері було зробити важче, оскільки їй притаманна менша готовність визнати дитину відповідальною. Складається враження, що щось просто-таки не дає їй змоги повірити в те, про що вона, насправді, дуже добре знає: дитина не вивчила матеріялу й цього жодним чином не можна виправдати. Однак у неї переважила потреба захистити дитину від правди про поразку під час перевірки знань, незважаючи на те, що про цей незаперечний факт дитина однаково дізнається, отримавши наступного дня погану оцінку в школі. Емоційне переживання майбутніх прикрощів дитини змушує матір узяти на себе значну частину праці, пов’язаної з її навчанням, полегшити дитині те завдання, яке вона повинна розв’язати, знизити планку.

Материнська логіка типу “моя дитина не повинна страждати” неминуче приводить до використання методів заміни, які – якщо їх утілювати в життя систематично й незалежно від обставин, котрі можуть їх виправдовувати, – завдають величезної виховної шкоди. Допомога когось із батьків є розсудлива й обґрунтована в тому випадку, коли дитина об’єктивно не здатна виконати завдання. При цьому вона набуває цілком иншого значення, ніж тоді, коли дитина “може, але не хоче”. Постійне спостереження за поведінкою дитини дає змогу відрізнити першу ситуацію (коли допомога конче потрібна) від другої (коли допомога з боку когось із батьків є нерозсудливим рішенням).

Дуже доброю ілюстрацією в цьому випадку є нижчеподана спонтанна розповідь матері: “Якщо казати правду, – починає вона, – то в мене складається враження, що син робить уроки дуже неуважно. Треба цілий час стояти над ним і підганяти його: далі, читай, повторюй… Коли кажу йому, що чогось не знає або не вміє, він заперечує й запевняє мене, що то неправда, що вміє, і тоді я мушу витратити багато часу, щоб переконати його ще раз прочитати, повторити матеріял… домашні обов’язки виконує поспіхом, як щось нудне, чого треба якнайшвидше позбутися. Часто просить мене допомогти йому, але не тому, що справді потребує допомоги; просто хоче мати більше часу для забави. Цілий день тільки те й робив би, що бавився. Мені здається, що він ходить до школи лише для того, щоб зробити мені приємність. Досі, з моєю допомогою, у його свідоцтві завжди були самі лише оцінки “добре”, хоча він не докладав до цього надто великих зусиль. Наприкінці року сказав мені: “Дякую, мамо, без тебе я провалився б на іспитах”. Усвідомлює, що використовує мене як словник, запитує мене про значення слів, замість того, щоб пошукати їх самостійно. Нещодавно кажу йому: “Не знаю, не пам’ятаю, що це слово означає англійською”, а він відповідає мені, що я погана, що не хочу сказати йому цього спеціяльно. Не можу зізнатися, що це правда, що знаю переклад цього слова, але навмисне не кажу його йому. Я пробувала трохи менше опікуватися ним, але внаслідок цього його оцінки значно погіршилися. Вчителі сказали мені, що в нього не найліпші успіхи й що йому слід приділяти більше уваги. Відчуваю, що ця дитина трохи постраждала, адже ми переїхали, коли був ще зовсім малий, не знав ані бабусь, ані дідусів і не міг утішатися їхньою любов’ю. Крім того, в батька важкий характер, і він часто без потреби завдає синові прикрощів… Відчуваю, що я мушу “компенсувати” синові те, чого не дало йому життя, й виправити ту несправедливість, яку він був змушений терпіти, але я вже втомилася, більше не витримую того ритму, в якому треба жити, роблячи все, що треба. Крім того, я старію й стаю щораз дратівливішою. Взаємини з однокласниками в нього не найліпші, бо він настирливий і нудний, так само, зрештою, як у стосунках зі мною; я мирюся з цим, але зрозуміло, що инші його не можуть терпіти. Мушу постійно себе переконувати, що це не моя провина. Це буде нелегко, але я спробую…»

Тут чітко видно, що мати докладає зусиль, щоби сказати правду самій собі, перш ніж її дізнається дитина. Вона чудово знає, що син погано вчиться, що намагається використовувати її, а його поведінка щодо неї не надто добра. З иншого боку, мати не може ні обмежити своєї готовности допомагати хлопчикові, ні зупинити потік його бажань, побоюючись, що в підсумку це погано закінчиться. Емоційний “вірус”, який запанував над нею (позиція надмірної поблажливости стосовно “бідолашної” дитини), посилює в цьому випадку природну жіночу схильність до захисту дитини від усього, що може означати для неї працю та зусилля й завдати болю.

Отож, треба створити такі умови, які природну й позитивну готовність до допомоги, до кроків назустріч, до полегшення дітям усього, що є для них занадто важким, зроблять чимось корисним. Бо подолавши певну межу, ця тенденція більше не зможе приносити їм добра.

Батьківські поведінкові реакції можна визнати емоційно зрілими, якщо виховне добро дитини переважає в них над схильностями характеру чи над слабо усвідомленою емоційною динамікою та якщо вони не обумовлені схильностями, породженими приналежністю до чоловічої або жіночої статі, що не прагнуть досягти вищої мети – добра дитини.

Отож, слід віддати належне меншій схильності чоловічого інстинкту систематично знижувати планку й полегшувати дітям життя. У принципі, такий підхід не суперечить їхньому виховному добру та – якщо він не є проявом несвідомої позиції менш благородного характеру (що завжди можливо) – повинен бути звільненим з тієї культурної атмосфери, яка його оточує й котрій притаманна глибока підозріливість.

Часто здається, що лише “жіночі” схильності можуть бути частиною емоційного багажу будь-кого з батьків, унаслідок чого поширюється переконання, яке спонукає до заперечення чоловічої культури виховання. Її, на відміну від жіночої, сприймають крізь призму характерних для неї недоліків і нерідко вважають такою, що не сприяє розвиткові дітей.

Усе це викликає в багатьох батьків безпідставне почуття нижчости, яке змушує їх надмірно сумніватися у власних можливостях.

Відсутність мотивації, яка дала б змогу знову відповідно, розсудливо оцінити чоловічий інстинкт і змусила б помітити його здатність приносити користь дитині, формує слабких і схильних до відступу батьків, яким більшою мірою притаманні материнські риси, ніж батьківські, й котрі стараються копіювати материнський емоційний зразок. Часто, роблячи це, вони докладають значних зусиль, бо їм бракує переконаности в правильності своїх дій, у чому вони зізнаються тільки приятелям-чоловіком. Нерідко можна почути розповіді батьків про те, що, щиро кажучи, зробили б для того, щоби вирішити певні ситуації, але розповідають вони про це лише тоді, коли перебувають в атмосфері чоловічої солідарности, вільній від побоювань, що це викличе звинувачення в товстошкірості, невразливості, надмірній твердості.

Приховуваний чоловічий опір тому, щоб пристосовуватися до материнського кодексу, містить у собі, однак, більше мудрости, ніж ми схильні вважати. Батьки мусять прийняти частину жіночої відмінности, залишаючись водночас собою, не зрікаючись власної статевої ідентичности, зокрема, й у виховній сфері.

Відкинення чоловічої культури чи заперечення її цінности створює умови для повернення рис, пов’язаних з насильством і мстивою авторитарністю, появу перших ознак чого можна спостерігати вже сьогодні.