Батько допомагає дитині брати на себе відповідальність

Вказувати дитині на її “провини” й привчати брати на себе тягар відповідальности – це, мабуть, одне з найважчих виховних завдань. Сказати дитині, що це “її вина” – це щось на зразок делікатної хірургічної операції, часто конче потрібної, але психологічно дуже важкої; особливо для хірурга.

Як відомо, дітям теж не чужі загальні тенденції людської натури, яка прагне зняти із себе власну відповідальність у тих ситуаціях, котрі розвиваються не так, як ми хотіли б.

“На їхню думку, – зізнається одна мама, – вони ніколи не винні, відповідальними завжди є инші, невдача або несприятливі обставини…” Визнати вину й погодитися з нею – важка річ, яка завжди глибоко зачіпає людську душу й приводить у рух потужні захисні механізми.

Батьківський кодекс не намагається захистити дитину від вини, а допомагає їй визнати її й вийти з цієї ситуації з гідністю. Пробуючи поступово привчити дитину до того, щоби віддавала перевагу правді над брехнею й щирості над “готовими виправданнями”, батько завдає їй неприємного, але конче потрібного удару, який руйнує її самозакоханість.

“Товариші погано ставляться до мене”, — скаржиться хлопчик. “Мені прикро чути це, але ти також мусиш визнати, що насміхаєшся з них”, – відповідає йому батько. Відповідь батька звертає увагу дитини на відповідальність, яку слід відважно прийняти. Лише визнавши реальність проблеми, можна розв’язати її й діяти адекватно, використовуючи необхідні засоби.

Не може бути й мови про будь-який особистий поступ чи розвиток без правди. Навіть любов до дитини не виправдовує відмови від почуття правди й справедливости. Коли жертвуємо правдою, щоби (начебто) захистити дитину, можна припустити, що неправильно любимо її.

Допомогти дитині визнати власну відповідальність і перекласти на неї почуття провини – це дві зовсім різні речі. Тут не йдеться про те, щоб переконати її, виходячи з якихось прихованих причин, що вона допустила помилку, якщо насправді все було зовсім инакше. Викликати почуття провини — це “переконувати” когось, нехтуючи при цьому правду, що він вчинив погано. Допомагати дитині визнати вину – означає робити її здатною розпізнавати недосконалі або егоїстичні аспекти своєї поведінки й брати на себе відповідальність за такі дії. Вина – це, насамперед, не почуття, а поведінка, яка спричинила реальну шкоду тому, хто дозволив собі такі дії, або иншим людям, навіть якщо вона мала нематеріяльний характер.

Почуття провини є деструктивним досвідом; а усвідомлення заподіяного зла й жаль з цього приводу є ознакою моральної чутливости й великої психологічної зрілости.

Розгляньмо, однак, инші аспекти батьківської позиції. Синові, який скаржиться, що товариші не хочуть приходити до нього додому, батько дає зрозуміти, що хлопець завжди, коли є разом з ними, намагається керувати, внаслідок чого инші погано почуваються в його товаристві. Якщо син захищатиметься, кажучи, що ні в чому не винен, і жалітиметься, що ніхто йому не вірить і що всі завжди у всьому звинувачують лише його, делікатно докоряючи таким чином батькові, треба нагадати йому всі ситуації, коли він своєю брехнею знищив довіру до себе. То дитина повинна навчитися бути щирою, а не батьки — наївними й легковірними, бо, обравши такий шлях, не стануть добрими вихователями. То дитина мусить завдати собі труду й змінити своє ставлення до товаришів, якщо хоче з ними бавитися. Повинна почати з більшою повагою трактувати їхні потреби, якщо хоче втішатися гармонійними взаєминами з иншими людьми.

Щоденне життя багате на численні ситуації, які криють у собі величезний формотворчий потенціял. Ось одна з них:

“Тренер ніколи не дозволяє мені грати в команді”, – скаржиться з гіркотою в голосі хлопець. Інстинкт компенсування кривд тієї ж миті підказує матері, що треба допомогти синові, сказати йому, щоби був терплячим, бо тренерові потрібно більше часу, щоб його ліпше пізнати, і завдяки цим словам утвердити хлопця в надії, що раніше чи пізніше таки гратиме в команді. “Щоправда, не треба забувати про той факт, – добродушним тоном додає тато, – що ти пропускаєш кожне друге тренування. Тренер не довірить тобі грати в команді, якщо не бачитиме наполегливих зусиль з твого боку”. Коментар такого типу – не деталь, а вирішальний елемент для визначення відповідальности дитини за її розчарування в спорті. Від цього залежить, яким способом хлопець розв’язуватиме проблему й чи взагалі зможе це зробити. То не тренер повинен відмовитися від своїх вимог; а хлопець мусить визнати їх справедливими й обґрунтованими, мусить прийняти їх як умови, щоб отримати можливість досягнути своєї мети. “Не можеш мати всього, не докладаючи жодних зусиль зі свого боку”, – додає батько наприкінці розмови.

Кожен з батьків повинен запитати себе, з яких причин був би готовий замовчати правду й чи мовчання, накинуте власному сумлінню, справді посприяє гармонійному зростанню дитини.

Батько не боїться попросити дитину пристосуватися

Дитина сідає за стіл з тим самим невдоволеним виразом обличчя, що й завжди: “Що, знову овочева юшка?” Мама стурбовано відповідає: “Спробуй, яка смачна, овочі дуже корисні, поглянь, їх навіть не видно”. Дитина, однак, знаходить в юшці шматочок моркви й далі висловлює невдоволення. Мама наполягає: “Спробуй, юшка така сама, як у бабусі!” Звичайно, дитина протестує, твердячи, що навіть не можна порівнювати. Мама все ж не піддається: “Якщо з’їси, то завтра приготую твої улюблені котлетки”. Дитина відповідає, що хоче чогось иншого, й на знак протесту не їсть. Мама, однак, не припиняє боротьби: “Хоча б спробуй! Ти не скуштував навіть краплинки, а кажеш, що юшка погана!” Син відповідає, що може визначити, чи щось любить, чи ні, навіть не пробуючи страви.

Це одна з трагікомічних сцен, яких не бракує в щоденній виховній практиці.

Тато, відчуваючи, що син просто вередує, а не керується своїми кулінарними вподобаннями, різкішим тоном своїх висловлювань і відсутністю реакції на репліки хлопця надає ситуації зовсім иншої динаміки. Весь діялог у цьому випадку можна було б уявити собі так:

– Що, знову овочева юшка?

– Їж, бо вистигне.

– Не люблю овочевої юшки!

– Ти їв її в бабусі й тобі смакувало, це така сама.

– Хочу котлетку!

– Матимеш завтра.

– Але я хочу сьогодні, инакше не їстиму!

– Як хочеш, з’їси, як зголоднієш.

Окрім того, здебільшого в такій ситуації батько ще звертається до дружини із застереженням: “І не давай йому за хвилю солодкої булочки, якщо скаже, що голодний”.

Приховані наміри цього діялогу є очевидними: батько прагне допомогти синові відмовитися від своїх претензій, які полягають у тому, що дійсність завжди має відповідати його бажанням, а також засвоїти те, що не є для нього найприємнішим, – уміння пристосовуватися до инших. Виховний урок, який міститься в цьому фрагменті життя, зовсім не є банальним: не дозволяючи синові накинути иншим своє капризування, батько допомагає йому відмовитися від переконання, що він може відкидати дійсність, якщо вона не відповідає його прагненням.

Загалом, тато заохочує дитину сприймати життя з усіма його світлими й темними сторонами, прекрасними й неприємними аспектами, таким, як воно є насправді, навіть якщо воно неідеальне.

Виховного впливу, зазвичай, неможливо досягти за допомогою довгих принагідних промов чи складних філософських роздумів: великі справи містяться в малих, цілість відображається в найдрібніших деталях. Тому саме в такі моменти, коли проявляється ставлення до незначного непослуху дитини, відбувається формування її психіки та ставлення до життя.

Тимчасом як мати більшою мірою схильна пристосуватися до потреб дитини, підпорядкуватися її вимогам, батько просить сина, щоби це він пристосувався й навчився відмовлятися від того, чого не може отримати.

Він також пропонує дитині долучитися до того, що подобається татові: пробує “накинути” їй свої смаки, захоплення, розповідаючи, наприклад, про улюблені види спорту та сподіваючись, що вони сподобаються й дитині.

Проаналізувавши ці тенденції, хтось зробив блискуче узагальнення, сказавши, що батько тягне дитину за собою, а мама йде за дитиною. Це дуже небанальне спостереження.

Мати, наприклад, швидше йде на те, щоб пристосувати теми й тон розмов удома до зацікавлень дітей, тимчасом як тато порушує ті питання, які безпосередньо не стосуються їхнього життя, намагаючись зацікавити їх власним світом.

Коли перед сном дітям треба розповідати казки, мама вибирає ті, які їм подобаються, навіть якщо в неї самої вони не викликають особливого захоплення. Натомість батько вибирає ті оповіді, які зацікавили його самого, надіючись, що діти розділять його захоплення.

Починаючи готувати вечерю для родини, мама запитує себе: “Чого хотіли б діти?” Критерій тата зовсім инший: “Що я з’їв би таке, що водночас подобалося б і дітям?”

Таким чином, він пропонує дітям щось нове; це можуть бути нові смаки або нові теми розмов. Матері натомість притаманна тенденція забезпечення того, що вже було і є перевіреним, що не стане для дитини викликом, який змусить її пристосовуватися до инших; це не веде до появи нових імпульсів і поглиблення знань про навколишній світ.

У жодного батька й жодної матері ці підходи не проявляються в чистому вигляді: на щастя, батьки теж пристосовуються до дітей, а матері здатні запропонувати їм власні зацікавлення. Та все ж їхні психологічні тенденції відрізняються, внаслідок чого жінці легше й природніше пристосуватися до дітей, а чоловікові – вимагати цього від них.

Попередній пост

Батько не боїться жадати від дітей шанобливого ставлення до своїх вимог

Для батька простіше й інстинктивніше, аніж для матері, сказати дитині: “Ти не сам, не лише ... Читати далі

Наступний пост

Батько легше помічає вади дітей

Загальновідомо, що вже самому материнському “способові мислення” про дитину притаманне прагнення захищати її. Нелегко визнати, ... Читати далі