Батько легше помічає вади дітей

Загальновідомо, що вже самому материнському “способові мислення” про дитину притаманне прагнення захищати її.

Нелегко визнати, що можливості дитини певною мірою обмежені, адже мама більше, ніж тато, схильна переживати це як особисту кризу й, радше, приписувати собі провини й недоліки дітей, аніж визнати, що з ними щось негаразд. Невирішена проблема ототожнення себе з дитиною змушує маму думати, що те, що стосується дітей, мусить обов’язково (цей прислівник тут дуже суттєвий) належати до її сфери відповідальности.

Наприклад, у ситуації, коли дитина не надто старанно й наполегливо вчиться, ознакою великої психологічної вразливости буде поставлене собі запитання: “Чи дитина поводиться так тому, що має якісь проблеми, яких я не помічаю? Чи мимоволі я сам(а) їх спричинив(ла)? Чи відчуває гнів через те, що я зробив(ла)?” Такі інтерпретаційні гіпотези можуть кинути нове світло на проблематичну поведінку дитини. Сприйняття цих поведінкових реакцій у ширшому контексті динаміки стосунків може суттєво посприяти глибшому й реалістичнішому зрозумінню вчинків дитини.

Однак не обов’язково мусить бути правдою те, що “мама завжди відчуває”, як вона сама схильна інстинктивно твердити. Якщо мати не сприйматиме дитини як особи, незалежної від неї самої, то в глибині душі почуватиметься відповідальною за її помилки й буде схильною приписувати собі ті помилки, яких насправді не вчинила.

У багатьох випадках вади виховного стилю батьків і матерів, хоча й існують, мають невелике значення або й узагалі не мають безпосереднього зв’язку з поганою поведінкою дитини; не кажучи вже про ті випадки, в яких мати або батько почуваються винними в ситуаціях, що їх спричинили самі діти (наприклад, коли хтось із батьків спалахує гнівом через те, що дитина цілий день виводила його з рівноваги).

В инших випадках діти використовують виховні помилки батьків, щоб виправдати свою поведінку, або прикриваються реальними проблемами (наприклад, відсутністю батьків, пов’язаною з їхньою працею чи тимчасовим проживанням окремо), щоб уникнути виконання своїх обов’язків (старанне навчання).

Навіть коли існує багато аргументів, які заперечують причинно-наслідковий зв’язок між поганою ситуацією та своїми діями, мама схильна сприймати поведінку дитини в контексті власного страждання (котре може бути реальним, але безпосередньо не пов’язаним з успіхами дитини в школі), а отже, й своєї уявної “провини”. Вона спонтанно не вірить у гіпотезу, що діти можуть “ховатися” за неприємною ситуацією, використовуючи її та маніпулюючи дійсністю задля власної користи. Визнання дітей (порівняно) вільними й здатними приймати самостійні рішення викликає страх і стурбованість: ліпше вважати їх жертвами “труднощів”, “проблем” і “обставин” (завжди можна знайти некомпетентну вчительку чи непередбачувані перешкоди), які, завдяки спробі пояснити психологічні реакції дітей, виправдають їхні дії.

Прояви любови до вигод чи схильности до егоїзму в дітей часом бувають набагато драматичнішими, але й реалістичнішими водночас. Нижченаведена розповідь допоможе показати специфічні труднощі, що їх породжує материнська вразливість:

“Моя мама, – розказує п’ятнадцятирічний хлопець, – коли розмовляє про мене з иншими особами, робить усе, щоб лише не помічати моїх вад і не говорити про них. Якщо хтось инший поводиться так, як я, вона вважає це вадою. Якщо ж те саме роблю я… Тоді це – просто дрібниця. Коли говорить мені компліменти, робить це частково тому, що я на них заслуговую, але більше через те, що я – її син. Мені здається, що коли мама мене хвалить за щось, що для неї важливе, то це трохи схоже на те, немовби вона сама себе хвалила, що має такого сина й що це її заслуга, бо мене чудово виховала. Якщо мене хвалить тато, то я знаю, що він справді має для цього підстави”.

Матері нелегко зняти покривало уявної моральної невинности, яким вона накрила дітей, щоб захистити їх. У крайніх випадках їй здається, що зло зовсім не зачіпає їх. Їй значно важче, ніж батькові, усвідомити їхню моральну недосконалість.

Батьківське сприйняття поведінки дітей є набагато “підступнішим”; він легше помічає в них негативні риси, оту “темну сутність”, яка притаманна кожному з нас.

* * *

“Я виявила, що донька бреше мені; чи це, з її боку, реакція на те, що недавно ми з чоловіком почали жити окремо?” – запитує мати. Вміння сформулювати таку гіпотезу, пошуки й такого ключа до розуміння мотивів поведінки дитини є ознаками великої психологічної вразливости. Однак твердження такого типу мусить бути підтверджене серйозними аргументами, взятими з дійсности, перш ніж стане впевненістю, на основі якої можна буде формувати власні виховні пропозиції. Причинно-наслідковий зв’язок між тими двома подіями становить тільки одну з багатьох можливих гіпотез, які пояснюють причини появи виховної проблеми, а поведінка дівчини може не мати жодного безпосереднього чи зрозумілого зв’язку з розлученням батьків. Така схильність могла в неї з’явитися значно раніше, перш ніж виникли вищезгадані обставини, й вона могла вдаватися до брехні постійно, чого не можна, керуючись логікою, пов’язувати з тим конкретним негативним переживанням.

У деяких випадках діти можуть “звичайно” вередувати, бути впертими, сварливими чи гордими, не сприймати власних помилок, думати лише про себе, “вдавати, що не розуміють”, чого від них хочуть батьки, казати неправду, щоб уникнути відповідальности, і батько чи мати при цьому зовсім не повинні думати, що допустили якусь серйозну, принципову помилку в їх вихованні.

Не завжди реалістичним є переконання, що дитина не старається вчитися, бо батьки не змогли пояснити їй, яке значення для неї має школа. Певні поведінкові реакції можуть з’являтися “просто так”, бо так легше, зручніше, й не можна їх вважати справжніми психологічними труднощами чи проявами проблем, які виникли в стосунках з дітьми. Така поведінка не є наслідком принципових, істотних психологічних страждань, як сказали б професіонали.

Однак у матері проявляється тенденція “все брати на себе”; а якщо не можна инакше, то вона приписує собі вину за те, що не змогла завадити дитині вчинити помилки.

* * *

“Коли тато пояснює мені, чому я, на його думку, помиляюся, – розповідає один хлопець, – мама завжди втручається й дає йому зрозуміти, що він занадто багато уваги приділяє дрібницям. Це виглядає так, немовби вона захищає мене від тата, але я волію зрозуміти причини своєї помилки, а мама ніби каже мені: «Ти вчинив погано, але… Загалом, добре». Якби я тільки хотів, то міг би використати її слабкість, – додає. – 3 досвіду знаю, що досить поцілувати її й вона одразу ж усе пробачає, а коли мені щось не вдається, достатньо сказати їй, що вона чогось для мене не зробила, щоб уникнути будь-яких її коментарів. Нещодавно я саме так і зробив, але мені соромно за це перед самим собою. Та все ж не розумію, чому вона не може усвідомити, що певні речі я кажу спеціяльно. При татові я так не поводжуся, бо на нього це не діє; слова кажу ті самі, але вони не мають такого самого ефекту. У минулому я завжди використовував ці прийоми, спілкуючись з матір’ю, щоб не робити того, чого мені не хотілося.”

Отож, инакші, ніж у матері, схильності батька дають йому змогу помітити, часом навіть викликаючи неприємні враження, що дітям притаманні певні обмеження, й погодитися з тим, що це породжує в нього суперечливі почуття.

“Прикро мені це казати, – часто твердять батьки, – але мій син – останній ледар!” (брехун, марнотратник тощо). Чоловіки відвертіше говорять про дитину як про когось, хто – час від часу – буває нудним, егоїстичним, претензійним, неохочим до співпраці в родині, схильним вдавати, що не розуміє, що слід робити, а навіть зізнаються, що деколи в них “просто руки опускаються”. У найсерйозніших випадках їхнє розчарування поведінкою дітей є настільки великим, що стають знеохоченими й апатичними.

Одне слово, батьки видаються більш схильними відверто зізнатися в тому, що стосовно деяких питань з їхніми дітьми “не все гаразд”.

Нерідко трапляється, що батько таким чином оцінює дитину: “Прикро мені це визнавати, але мій син – то класичний випадок зануди!”, або, звертаючись до консультанта: “Чи ви знаєте, що таке нахабний тип? Мій син – саме такий!”, чи також: “Скажімо собі правду, мій син – то черства людина, яка ні на кого не зважає й нікого не поважає!”

Такі вислови набагато рідше з’являються в материнських описах дитини, для яких, передусім, характерна наявність завуальованих натяків і маленьких, але значущих замовчувань. Відмова від евфемізмів була б, на їхню думку, тим самим, що злісне обмовляння дитини, а не змалюванням гіркої дійсности.

* * *

Різні психологічні механізми діють таким чином, що батьки більшою мірою здатні відмовитися від образу “омріяної дитини” (тобто дитини, котру бачать такою, якою хотіли б, щоби вона була, а не такою, якою вона має стати) й сприймати реальну дитину, таку, якою вона є.

Легко помітити, що деякі матері почуваються особисто ображеними, якщо хтось негативно говорить про їхніх дітей, немовби це стосувалося безпосередньо їх самих.

Психологічну дистанцію, яка дає батькові змогу висловлювати об’єктивніші оцінки, породжує підсвідоме переконання, що дитина не є безпосереднім результатом виховних дій батька чи матері, а отже, на жодному з них не лежить повна відповідальність за неї.

На глибинному рівні мати переживає як щось неприйнятне той факт, що дитині бракує тієї досконалости, якою материнська любов хотіла б її наділяти, що дитина має й негативні риси характеру, і відчуває, що її сумлінню, її здатності розуміти добро й прагнути його завдано болючого удару. Це так, немовби материнське серце висловлювало німий протест проти такого стану речей: могла б сказати, що “все це несправедливо”, якби зберегла в собі незабутнє прагнення до иншого життя чи спогади з часів, коли “все було инакше”.

У психології матері збереглися прадавні спогади про справедливе й щасливе життя, або ж втрачену моральну невинність, яка існувала до того часу, поки якесь незбагненне прокляття не впало на рід людський. Серце матері переживає як головну кривду, яку неможливо пробачити, той факт, що життя не буває без зусиль, праці, страждань (особливо, якщо це стосується її дітей). У глибині душі мати не може з цим погодитися.

Однак діти потребують правди про самих себе – щоб завдяки цьому могли стати ліпшими людьми, – а також заохочення прийняти життя таким, яким воно є, щоб могли знайти в ньому те недосконале щастя, призначене їм долею.

Попередній пост

Батько допомагає дитині брати на себе відповідальність

Вказувати дитині на її “провини” й привчати брати на себе тягар відповідальности – це, мабуть, ... Читати далі

Наступний пост

Батько знайомить дітей з дійсністю

Здатність знайомити дітей з дійсністю – так коротко можна викласти суть татового стилю виховання. Яскравою ... Читати далі