Батько пояснює сенс життя й смерти

Діялоги між батьком і дитиною, особливо в підлітковий та юнацький вік, щораз менше стосуються її поведінки. Натомість дедалі більше часу йде на передачу ментальности, певного “способу мислення”, як це часом називають батьки. В нормальних ситуаціях така передача відбувається implicite[1], за посередництвом “атмосфери” й культури, яка панує в сім’ї, за допомогою уроків, котрі залишаються “невидимими для стороннього ока”, але часто – вирішальними.

На цьому етапі діти, дорослішаючи, відмовляються від “короткозорого” погляду на власне існування, який до цього часу спонукав їх жити сьогоднішнім днем, і роблять спробу цілісніше глянути на навколишній світ. У них з’являється прагнення зрозуміти загальний сенс життя. Розвинувши в собі ці “філософські” здібності, вони починають гордитися собою (почуваються “ліпшими” від инших осіб, котрі не ставлять собі схожих запитань), але водночас усвідомлюють, що їхні погляди на життя втратили свою “невинність”.

Часто також кажуть, що ставити собі запитання про сенс життя – це мука, якої вже неможливо позбутися, оскільки вона породжує болісні й сповнені гіркоти думки про власне існування.

Нерідко повторюють:

  • “Як добре було не думати про певні речі”.
  • “Яким дурним я був ще зовсім недавно, коли мене хвилювало лише навчання й забави з товаришами”.
  • “Якби я не ставив собі певних запитань, то був би спокійнішим”.

“Кінець усього” – це те, що вже можна було пізнати на різних етапах життя (як-от кінець дружби чи кохання). Уже проявилася властивість часу, під дією якого все добігає кінця. “Люди щасливі, – зізнаються підлітки, — але раніше чи пізніше все закінчується”; чи, инакше кажучи: з часом усе руйнується, нищиться й зникає, а це пробуджує бажання ризикнути, “кинутися у вир”.

У цьому віці вже можна переконатися, що будь-яка приємність минає та що всі стосунки колись закінчуються (навіть якщо цим кінцем є смерть). Підліток уже пізнав нетривкість речей і відчуває, що мусить миритися з абсолютним кінцем, який властивий кожній з них.

Пошуки сенсу – це постійний пункт психологічних консультацій підлітків, які часто запитують: “Якщо раніше чи пізніше все закінчиться, то навіщо взагалі починати?” Чи варто налагоджувати взаємини з людьми, якщо тим самим ми наражаємося на небезпеку розриву стосунків чи на те, що нас покинуть? Чи життя має сенс навіть при тому, що неминуче закінчується смертю?

Щораз частіше примара смерти болісно кидає тінь на їхню концепцію власного життя, оскільки позбавляє довіри й надії, яка могла б з’явитися, “незважаючи ні на що”: “Мене весь час переслідує думка про смерть, навіть тоді, коли бавлюся”, – зізнається один хлопець.

Діти вже усвідомлюють, що від смерти немає захисту й що любов батьків не зможе їх постійно оберігати від неї, бо вони не мають такої сили.

Тепер вони здатні бачити життя з перспективи того, що воно колись закінчиться, й прагнуть зрозуміти, що варте зусиль і самопосвяти, що може встояти перед нищівною дією часу: “Чи варто бути добрим і справедливим, якщо й так помреш, чи ліпше розважатися й насолоджуватися життям так, як лише вдасться?” – запитує підліток.

Такі роздуми найчастіше ведуть до того, що особа змушена включити в рамки свого життя також і ту остаточну, радикальну межу, яку тепер треба брати до уваги, й намагатися знайти якісь причини, котрі допомогли б примиритися з цим фактом. “Біль існування”, якого неможливо уникнути, стосується не тільки другорядних аспектів нашої поведінки, а безпосередньо самої необхідности “протистояти” смерті. Щоби витримати її постійну присутність, треба мати якусь причину, яка допоможе знайти в собі відвагу, щоб жити, щоб погодитися з думкою про смерть, водночас не вважаючи життя безглуздим.

Діти, дорослішаючи, потребують надії, якогось доброго, серйозного обґрунтування, яке дасть змогу позбутися враження, що “живемо намарно”. Вони потребують такого бачення, яке надасть життю сенсу, незважаючи на існування межі, що є його неминучим завершенням. Инакше можуть стати розчарованими фаталістами, які або житимуть без ентузіязму, або ніколи не зможуть вирватися із зачарованого кола пошуку хвилевих задоволень.

Діти потребують якоїсь причини, яка дозволила б їм не визнавати життя “принципово непотрібним”, запитують про його справжній сенс і про власне призначення.

Батько допомагає дитині, передаючи їй своє бачення життя, яке може подарувати їй надію й відвагу. Навіть якщо діти не говорять цього прямо, вони все одно вимагають від батьків віри, яка могла б вберегти життя від сутнісної порожнечі, навіть якщо (можливо) батьки втратили цю віру.

Пізнання межі та релігійна віра: материнський й батьківський підхід

Завдання матері, яке полягає в тому, щоб поступово зменшувати опіку над дитиною, теж буде легшим, якщо базуватиметься на позитивному духовному баченні життя. Кожна мати (та й загалом будь-хто з батьків) усвідомлює, що не може контролювати життя дітей таким чином, щоб протидіяти їхнім помилкам, розчаруванням, падінням; не можна керувати їхнім життям так, щоб вони уникнули всього, що може їх зранити.

Материнська відданість і любов не можуть зробити так, щоб з дитиною не сталося жодних неприємностей, хоча б з огляду на непередбачувані обставини (такі, як хвороба, втрата роботи, автомобільна аварія).

Батько легше погоджується з тим, що він не може вберегти дитину від зла й страждань, натомість матері набагато важче прийняти те, що дитина залишиться сама, позбавлена захисту, майже покинута й безборонна в небезпечному океані життя. Виробити таку емоційну й психологічну дистанцію, безперечно, легше, коли в матері чи батька сформувалося переконання, що дитина принципово не є самотньою, бо має щастя вірити, що її любить Бог і що її життя протікає під невсипущим оком Провидіння.

Материнські турботи “вимагають” віри в Бога, якому можна довірити життя й призначення дитини.

Матері легше “вирядити дитину у світ”, якщо вона переконана, що дитина “перебуває в добрих руках”. Релігійна віра полегшує функціонування психологічних механізмів, які забезпечують здорову емоційну дистанцію стосовно дитини. Ця віра не означає просто проектування материнського прагнення, фантазії, яка дарує почуття безпеки й могла б вгамовувати біль, спричинений розлученням. Цьому служило б функціональне уявлення про добре й турботливе божество, принципово відмінне від поняття опіки, котру забезпечує Провидіння. Це поняття не гарантує, що все буде добре, а лише те, що випробування, в принципі, теж не позбавлені сенсу й що переживання страждань не є радикальним запереченням Божої доброти.

Загальна безпорадність батьків і їхня нездатність покерувати долею дитини породжують у неї надію на те, що якась більша й могутніша від батьківської любов ніколи не перестане її підтримувати й врешті-решт остаточно врятує від смерти.

У материнські почуття таємничим чином вплетено нездоланне бажання, щоб дитина ніколи не залишилася сама. У глибині серце матері, як здається, протестує проти такої долі дитини, як абсолютна самотність. Усі її емоції підказують, що ситуація, в якій дитина опинилася б цілком самотньою перед лицем смерти, є неприйнятною, й тому матір благає про якесь инше закінчення історії життя і для дитини, і водночас для всіх нас. Материнський дух вимагає, щоб самотність і смерть не були остаточною правдою про існування.

У цій “материнській помилці” набагато більше правди, ніж у чоловічому реалізмі, який, позбавлений віри, виражає лише розчарування й повну капітуляцію перед поняттям межі.


[1] Implicite (лат.) – приховано, неявно.