Перерізання пуповини: умови й наслідки

Та все ж, що відчуває той з батьків, який наважується перерізати пуповину? Чому це так важко зробити? Цей вирішальний крок слід розглянути також у контексті психологічних зв’язків і конструкцій, притаманних не лише дитині, а й батькам.

Щоб змогти перерізати пуповину, той з батьків, хто це робитиме, мусить сам пройти процес формування здатности розрізняти власну й дитячу відповідальність, обмежуючи свої тенденції до того, щоби бути повністю “вплетеним” в її життя, оскільки він наділений вирішальною силою впливу на поведінку дитини, а тому схильний відчувати провину за її можливі помилки. Одна мама розповіла, що успішно пройшла цей процес за допомогою твердження, яке стало для неї зворотним пунктом, бо після цього вона почала зовсім по-иншому реагувати на незліченні прикрощі й турботи, пов’язані з поведінкою дитини. Після чергового зауваження, яке дитина, як завжди, проігнорувала, мама, як сама сказала, “відчула якийсь імпульс” чи, точніше, потребу заявити: “Щиро кажучи, думаю, що не заслуговую того, щоб мати таку дитину, як ти!” Це дивне й несподіване твердження стало чимось на зразок визволення, як пізніше сама зізналася. Визволення від того, що раніше було її мовчазним принципом: що поведінка дитини (безпосередньо) пов’язана зі способом життя матері. Жінка була переконана в цьому до тієї міри, що неправильні вчинки дитини сприймала як власні виховні помилки й поразки. “Тепер можу сказати сама собі, що я допускала помилки, але, в основному, це не моя вина, що син поводиться не так, як повинен”, – урешті зізналася вона собі.

Саме в цьому полягає аспект звільнення, яке настає після перерізання пуповини, з погляду матері. Воно звільняє її від обов’язку “керувати життям дитини”, нехтуючи її власну волю, а також від почуття, що вона цілковито відповідальна за дитину. Ця психологічна операція звільняє і батьків, і дитину, і стає реальністю в той момент, коли вони досягають згоди щодо межі, яка розділяє їхню взаємну відповідальність. Коротше кажучи, батьки не приписують відповідальности дитині, а просто визнають її. Це означає, що вони бачать і шанують недоторканну межу власних обов’язків, визнаючи при цьому, що не можуть, не мають сили змінити дитину, якщо вона сама цього не захоче, чи “вберегти” її від помилок, котрих вона сама не бажає остерігатися.

Відмова від претензій до власної (ілюзорної) всемогутности доволі складна й важка з психологічного погляду, а якщо вона ще й не відбувається природно та поступово, паралельно з розвитком дитини, то обов’язково проходитиме драматично, супроводжуючись зіткненнями з невідповідними й бунтівними реакціями підлітка, який не слухатиме жодних зауважень чи погроз і не зважатиме на будь-які спроби “врятувати” його від того, чого він сам ще не вирішив уникати.

Що більше батьки почуваються відповідальними за життя дитини й що наполегливіше намагатимуться заблокувати дію будь-яких негативних наслідків, які виникатимуть, то більше дитина старатиметься продемонструвати відсутність зацікавлення зі свого боку й пасивний опір.

Що частіше мама каже синові чи доньці купатися й перевдягатися, то менше, як здається, дитина цікавиться своєю особистою гігієною.

Що більше мати турбується про те, щоб вилікувати дитину, й пропонує їй різні ліки, то більше остання сприймає її як набридливу зануду.

Що частіше мама наполягає, щоб дитина вчилася й добре закінчила школу, то виразніше відчуває, що та зовсім не прислухається до її порад.

Що частіше мама кричить на сина, намагаючись добитися того, щоби він нарешті почав розсудливо мислити, то більше їй здається, що хлопець зовсім не зважає на здоровий глузд.

* * *

Ця динаміка розвивається невипадково; надмірна активність матері (часто про таку ситуацію кажуть, що “мати думає за дитину”), спрямована на полагодження наслідків усіх помилок дитини, на прийняття на себе зусиль й відповідальности, котрих дитина уникає, на постійний “порятунок” від поразок і невдач. Таким чином мати створює умови, за яких дитина має змогу вести абсолютно безвідповідальне життя, що потім викликає в батьків незадоволення й скарги.

Підліток може довести батьків до повного безсилля, торпедуючи всі їхні спроби змусити його поводитися розсудливо. Щоби самоутвердитися, дитина зводить нездоланний бар’єр, який захищав би її від батьківського впливу. Волею-неволею батьки будуть змушені погодитися з тим, що неможливо “пояснити дитині, що вона помиляється” й спонукати її робити правильні речі аж доти, доки вона сама того не захоче й не прийме такого рішення.

Підліток воліє почуватися вільним і допускати помилки, ніж робити під примусом те, що є правильним.

Якщо помилку дитини батьки переживають згідно з філософією “я не міг її переконати й змусити думати”, не сумніваючись і не розглядаючи у відповідному контексті свого відчуття, що “якщо вона діє таким чином – у цьому винен я”, то це радикально заперечує волю дитини, її здатність розуміти й робити вибір. Такий досвід (характерний для материнських почуттів) дуже вигідний дітям, які таким чином почуваються звільненими від тягаря відповідальности, але водночас дуже обтяжливий, майже нестерпно важкий, як самі вони нерідко зізнаються.

Відмову від позиції батьківської всемогутности дуже точно відображено в такому типово батьківському висловлюванні: “Якщо він не хоче, то нічого не можу з цим вдіяти”. Добитися того, щоб у дитини сформувалися доросліші й відповідальніші поведінкові реакції, батьки можуть, лише пішовши (до розсудливої межі) на ризик. У протилежному випадку дитина не зможе продемонструвати, що є “дорослою”, здатною приймати рішення, відповідальною.

Тільки після того, як батько чи мати по-новому починають ставитися до свого переконання, що вони є незамінними (“без мене все завалиться, без мене не дасть собі ради”), дитина може віднайти в собі почуття відповідальности, навіть у формі елементарного страху за наслідки власних учинків.

Незаперечною правдою є те, що жоден з батьків не може безконечно й цілковито оберігати дитину від болю, поразок чи нещасть у житті.

“Мені здається, що відбулися певні зміни, – зізнається один з батьків, – оскільки тепер я навчився сприймати його як незалежну особу, а не як «свою дитину»; і від цього моменту наші стосунки значно поліпшилися”.

Вплив батька може бути вирішальним, оскільки він врівноважує емоційну активність матері, у результаті чого вона починає переймати методи чоловіка, для яких характерна більша дистанційованість від дитини й котрі залишають більше місця для відповідального ставлення до взаємин з дитиною. Батькові легше перерізати пуповину, оскільки… сам він ніколи її не мав.

Розмежування власної відповідальности та відповідальности дитини як доказ довіри

Певне дистанціювання стосовно тих рішень, які приймає дитина, з погляду жіночої вразливости часто сприймається як форма егоїзму, браку любови й зацікавлення дитиною, як щось наближене до того, що – говорячи розмовною мовою — називають “попустити собі”, особливо коли хтось із роздратованих батьків вигукує: “Якщо не хочеш цього зрозуміти, то роби собі, що хочеш, я тобі вже більше нічого не скажу”. Навіть якщо цей вигук продиктований неприємним хвилевим настроєм, мати, побоюючись, що дитина сприйме таке твердження як справжній емоційний “розрив”, відразу ж стримує свій гнів. Це, однак, насправді не означає, що про дитину більше не турбуватимуться й не дбатимуть: у цих словах міститься лише відмова змінювати її насильно чи будь-якою ціною змушувати уникати помилок.

Очевидним є той факт, що реакції дистанціювання повинні проявитися тоді, коли звичайні способи виховного впливу (порада, заклик, умовляння, зауваження чи покарання) стануть неефективними й коли опір підлітка здасться нездоланним.

Що більше батьки відчуватимуть щирий жаль з приводу того, що дитина ризикує, зазнає кривди, яку сама собі завдає, то виразніше повинні усвідомлювати, що в певний момент слід зупинитися.

Погоджуючись на відмежування власної відповідальности від відповідальности дитини, батьки створюють умови, які дозволяють їм не почуватися винними в можливих хибних учинках сина чи доньки та переживати їхні помилки без гіркоти, не наражаючи на крах власної душевної рівноваги й спокою цілої родини. Витворення такої дистанції насправді є проявом довіри до дитини, до її розсудливости, здатности приймати рішення та робити те, що приноситиме їй добро. Такий підхід є виявом терплячої, інтелігентної любови, яка є глибшою за звичайну й перевищує рівень переконання, що дитина “марнує собі життя, бо не робить того, що я їй кажу”.

Дистанціювання від дитини не позбавляє батьків прикрощів і хвилювань, бо такі дії не є наслідком утрати зацікавлення дитиною. Навпаки, їхній біль унаслідок своєї безкорисливости стає глибшим і автентичнішим. Батьки переживають за дитину, а не за те, яким чином наслідки її вчинків можуть уплинути на їхню самооцінку. Такий біль вільний від будь-яких аспектів самоідентифікації, що дає змогу уникати роздратування й гніву, навіть тоді, коли хвилювання дуже сильне.

Готовність чекати, поки дитина зрозуміє та зміниться, – це вияв дуже великої любови.

Діти не є божищами

Так само й розчарування (у невеликих дозах) допомагають батькам поступово “сконцентрувати” власне життя на меті, якою в кінцевому підсумку є зовсім не діти: “Ми народилися не для дітей, – твердять батьки, які успішно подолали всі фази виховного процесу, – навіть якщо вони є тим найпрекраснішим і найважливішим, що трапилося з нами в житті”.

І справді, діти не можуть бути остаточною метою життя та всеосяжним сенсом усього існування. Поступове дистанціювання, що відбувається паралельно з розвитком дітей, наново підштовхує батьків, за умов більшої зрілости, до духовних пошуків, пов’язаних з їхнім власним призначенням. Знайшовши трансцендентний сенс свого життя, батьки стають спроможними надати дітям “відповідного значення”, не перетворюючи їх на “абсолютний закон”. І навпаки, той, хто втратив свого Бога (якого розуміємо тут як у буквальному сенсі, так і в сенсі найвищого й остаточного закону власного існування), ризикує перетворити своїх дітей на божища.

А божища часто бувають жорстокими.

Попередній пост

Перерізати пуповину

Перерізання пуповини символізує те, що батько може й повинен зробити для добра дитини. Цей символічний ... Читати далі

Наступний пост

Матері, які спричиняють стрес

За самою своєю природою, материнські почуття намагаються забезпечити захист (вигідний і водночас небажаний), доброзичливо, але ... Читати далі