Матері, які спричиняють стрес

За самою своєю природою, материнські почуття намагаються забезпечити захист (вигідний і водночас небажаний), доброзичливо, але наполегливо пробують коригувати неправильну поведінку дитини, керуючись переконанням, що необов’язково використовувати при цьому волю й рішучість.

Мати несподівано переходить від покарання до нагороди, невтомно вмовляє, стараючись переконати дитину, але ніколи нічого не згадує про свободу. Пробує примусити дитину, підкупити її, підштовхує й просить, але не каже, що перед нею стоїть виклик, який полягає в прийнятті рішення. Хоче уникнути драми можливого відкинення добра й тих позитивних рис, які притаманні дитині. Це виглядає так, наче має намір змінити дитину всупереч її волі, будь-якою ціною, немовби завдання, від котрого мати не може відмовитися, полягає в тому, щоб не дозволити дитині вчинити жодної помилки. Що наполегливіше мати намагається переконати дитину бути розсудливою, то більшою мірою остання сприймає її як “зануду”, переслідувачку, особу, яка надміру й несправедливо обмежує свободу. Складається враження, що ця надмірна наполегливість свідчить про те, що саме мати найбільше зацікавлена в тому, щоб дитина не припускалися помилок.

Натомість підхід батька проявляється у формі таких висловлювань, які мати ніколи не зможе промовити вголос: “І що я тепер маю робити? – каже батько про проблемну дитину. – Може, маю вбити його, бо він не слухається мене? Чи замкнути його вдома й не випускати? Я не дозволю, щоби він до решти зруйнував спокій у цьому домі. Відтоді, як він почав так поводитися, ми не маємо ні хвилини спочинку. Крім того, між мною й дружиною виникли серйозні непорозуміння. Якщо він не хоче прислухатися до здорового глузду, то послухає чогось иншого; я не можу дозволити, щоб його рішення знищили життя цілої родини; адже ще є його брати й сестри, які потребують спокою”.

Инший розгніваний батько сказав таке: “Чим я завинив, що мене постійно викликає директор школи, який увесь час телефонує до мене, щоб сказати мені, що мій син не вчиться або що погано поводиться? У мене більше немає приватного життя, а це несправедливо. Я зробив усе, що було в моїх силах, але мій син не хоче нічого слухати. Ціла родина від цього страждає, до того ж це несправедливо щодо другого сина, який своєю чергою заслуговує на те, щоби жити в спокійному домі. Я теж ще маю бажання жити й тішитися сім’єю, і не хочу дати знищити себе переживанням через когось, хто не слухає розумних порад!”

Безконечні, непродуктивні, нестерпні розмови з матір’ю

Материнській любові – як уже було сказано – нелегко визнати, що дитині можуть бути притаманні “неправильні” риси (такі, як схильність до лінощів, до уникання зусиль і відповідальности чи бажання постійно перебувати в центрі уваги). Мати, докладаючи власних зусиль, намагається “затушувати” ці недоліки, замінюючи дитину й навіть не запитуючи її, чи вона цього хоче, прагне, чи, можливо, більше схильна заплатити певну ціну за подолання деяких негативних рис свого характеру. Матері також важко визнати, що без участи дитини вона не зможе вирішити своїх проблем. Тому матір вдається до тиску: стає настирливою або надмірно “складною”, випробовує тисячі способів, щоб змусити дитину зробити те, що сама вважає слушним.

Часто мама думає разом з дитиною. Веде з нею діялог “у собі”, перш ніж дійде до справжньої розмови. Наперед уявляє собі реакції дитини й намагається вберегти її від страждань. Бажала б сказати, що думає, але водночас не хоче, щоб дитині здалося, що вона її не розуміє, не сприймає. Мати переживає, щоб дитина не відчула прикрости, не розгнівалася або ж у неї не склалося б враження, що мама (час від часу) не любить, занедбує її, віддаючи перевагу молодшій сестричці.

Результатом стає діялог з дитиною, якому бракує безпосередности й рішучости. Пояснення є задовгими й надто складними, немовби, використовуючи їх, мати намагалася передбачити й розвіяти всі можливі сумніви дитини. Мама пробує переконати дитину, а не поговорити, посперечатися з нею.

Материнський діялог незмінно справляє враження трохи “плутаного” саме тому, що базується на таємних припущеннях і прогнозах (якби я вчинила так…; можливо, дитина…; а що буде, якщо я погоджуся на це…; якщо на запитання, поставлене таким чином…).

Одна справа – шукати “відповідного способу”, як сказати правду, яку, певна річ, слід висловлювати тактовно, без жорстокости, так, щоб можна було її легко прийняти, й зовсім инша – говорити дітям напівправду, яка охоплює лише те, що не створюватиме для них проблем, використовуючи твердження, котрі самі діти іронічно називають “маминою правдою”: “Моя мама каже мені певні речі, – розповідає дівчинка-підліток, – але не хоче ні дратувати мене, ні вдаватися зі мною в дискусію”. Такого результату можна досягти лише тоді, коли правду буде “кастровано” задля добра дитини, яка, зі свого боку, може зловживати цими побоюваннями матері, щоб добитися вигоди для себе.

Різноманітні види материнського тиску можна окреслити за допомогою розмовних висловів: пхати дитину, тягнути її кудись, висіти над нею, постійно їй повторювати, нагадувати, пильнувати, щоб чогось не зробила…

Такі стосунки набувають ознак (доброзичливого) примусу, а не домовлености про співпрацю (допоможу тобі, якщо бачитиму, що стараєшся). Нерідко для емоційних реакцій дитини характерна крайня нетерплячість, яку вона часто висловлює таким чином:

  • “Коли моя мама робить щось так, я маю бажання зробити це навпаки”.
  • “Ось що мені спадає на гадку: чому вона не візьметься до своїх справ? Або: чому постійно в усе втручається й не дасть мені спокою?”
  • “Часто маю бажання робити «на зло» все те, що її дратує (вдягатися в те, що їй не подобається, смітити вдома, розкидати свої речі тощо), немовби кажучи: «Дай мені спокій». Або не зважаю на неї й заперечую все, що каже”.

Таким чином мати й дитина опиняються в “зачарованому колі”, життя в якому стає для обох просто нестерпним: що сильніше матір переживає, то більше дитині хочеться погано поводитися. Мати щораз більше підвищує тон, звертаючись до дитини із зауваженнями, а дитина з дня на день поводиться все відчайдушніше. Багато дітей твердять, що “ненавидять” того з батьків, хто так сильно дбає про них.

В инших випадках дитина замикається в собі, вирішивши “ні на що не реагувати”, й постійно живе у власному світі, який складається із задоволень, що не потребують зусиль і діяльної участи, та в котрому їй ніколи не треба проявляти своїх здібностей щось розуміти чи брати до уваги реальність, оцінювати власні вчинки чи приймати рішення змінитися на краще. Ці здібності, якщо їх не використовувати, не актуалізуються, й дитина залишається в безодні нереальности й безвідповідальности. Тільки “якщо хочеш” може так вплинути на дитину, що вона відчує відповідальність за себе, але промовляти до волі й рішучости дитини ризиковано, й тому мати воліє цього не робити. Вона, радше, прагне уникати будь-яких ситуацій, в яких дитина могла б допустити помилку.

Попередній пост

Перерізання пуповини: умови й наслідки

Та все ж, що відчуває той з батьків, який наважується перерізати пуповину? Чому це так ... Читати далі

Наступний пост

Страх перед свободою дитини?

Сказане в попередньому розділі яскраво демонструє нижченаведений приклад. П’ятнадцятирічний хлопець вирішив стати футболістом і занедбав ... Читати далі