Страх перед свободою дитини?

Сказане в попередньому розділі яскраво демонструє нижченаведений приклад.

П’ятнадцятирічний хлопець вирішив стати футболістом і занедбав навчання, почавши ставитися до нього як до чогось, “що його більше не цікавить”. Мати, усвідомлюючи потенційний ризик, який така позиція сина становить для його майбутнього, “робить усе”, щоб переконати хлопця більше часу присвячувати навчанню, постійно “стоїть над ним”, не пропускає жодної нагоди нагадати йому про розсудливість, вдається до різних способів, щоби змусити його вчитися. У результаті таких дій стосунки між ними стали напруженими й нестерпними. “Як я можу, – каже мати, звертаючись сама до себе, – не допустити того, щоб мій син зіткнувся з труднощами, якщо не доб’ється успіху в спорті?”

Батько, відчуваючи той самий, цілком обґрунтований, неспокій, намагається инакше, ніж мати, змалювати синові проблему. Різниця між підходами батьків має вирішальний характер. Батько ставить сина перед таким твердженням: “Якщо, маючи вісімнадцять років, ти усвідомиш, що не можеш стати одним з найліпших у футболі, й не закінчиш школи, бо все присвятиш футбольній кар’єрі, то що робитимеш далі?” Неможливо заперечити, що такий підхід до проблеми зачіпає зовсім инші струни в душі дитини. Він зводиться до різниці, яка існує між униканням проблеми й намаганням вирішити її. “Можеш приймати рішення, з якими я не погоджуся, – пропонує, таким чином, батько синові, – але цілком зрозуміло, що якщо ти помилишся, вся відповідальність за це ляже на тебе. Я щонайбільше можу дати тобі пораду, а ти вибирай сам, що хочеш робити”.

Може здатися, що мати боїться свободи дитини й не має наміру визнавати її незалежности. Постійно повторює свої зауваження, наполягає й ніколи не закінчує своїх повчань словами “якщо хочеш”, бо, поза сумнівом, боїться, що дитина може вибрати невідповідний, неправильний варіянт, а цього “не може статися”, оскільки мати почувається відповідальною за те, щоб цього не допустити. Безпосередній заклик узяти на себе відповідальність, насправді, набагато більше дестабілізує ситуацію й психічний стан дитини, ніж материнський тиск і нарікання (які завжди можна витерпіти й завдяки котрим можна навіть почуватися жертвою чужого нерозуміння).

Мати сприймає дитину як особу, яка не здатна зрозуміти, що таке “добро й зло”, навіть якщо насправді вже має про них чітке уявлення й бере на себе обов’язок “уникати за неї” невідповідних речей ціною власної участи в її житті, але це не сприяє справжньому дорослішанню дитини. Вона поводиться правильно лише тоді, коли її це змушують робити батьки, які, таким чином, перетворюються на “переслідувачів”, з котрими можна бавитися в кота й мишку, далі використовуючи всі дитячі хитрощі, щоб уникнути осуду власного сумління. Батьки продовжують думати: здається, дитина трохи прислухається до того, чого від неї вимагають, але треба постійно мати її на оці, бо инакше відразу ж “зійде на манівці”; або, инакше кажучи, дитина терпляче зносить докори й покарання, незворушно платячи певну ціну за те, щоб далі робити те, що їй хочеться. Натомість зрілість приходить щойно тоді, коли людина добровільно приймає запропоновані їй цінності.

Обтяжувати відповідальністю не означає перестати цікавитися дитиною

Батькову схильність обтяжувати дитину відповідальністю мати часто сприймає хибно, вважаючи це ознакою відсутности зацікавлення дитиною. Поставити дитину перед лицем відповідальности й припинити про неї дбати – це дві різні позиції, які не мають між собою нічого спільного й котрі легко можна відрізнити одну від одної.

“Ми вже вдвадцяте повторюємо ту саму тему, – розповідає одна мати, – а вона далі нічого не знає. Я завжди допомагаю їй робити уроки вдома, але що більше зближуюся з нею, то частіше вона каже мені: «Ти ніколи не даєш мені спокою, ти – жорстока, вимагаєш, щоб я була ідеальною», натомість я дуже часто заплющую очі на те, чого вона не знає. Що частіше я стою над нею, то більше вона дратується, і найголовніше, що, як мені здається, це не приносить їй жодної користи. У мене складається враження, що я більшою мірою замінюю її, ніж допомагаю їй, і що якщо складе іспит, то це буде моя заслуга, а не її. Почуваюся втомленою, виснаженою й безсилою й у цей момент кажу собі: «Більше нічого зробити не можу, нехай буде, що має бути. Якщо не хоче вчитися, то піде працювати»”.

Инша мати каже: “Коли я перевіряла, чи мій син виконав домашнє завдання, ми постійно сварилися. Я твердила, що він погано підготувався, а він казав, що ні. Це не могло далі так продовжуватися. Тепер я поводжуся по-иншому й кажу йому: «На мою думку, ти повинен ліпше вивчити другу частину тексту, якщо хочеш, прочитай її ще раз, а я потім перевірю тебе». Якщо він відповідає мені: «Ні, не хочу, я ідеально вивчив цей текст, а зрештою, завтра мене й так не запитають», я більше не наполягаю. Якщо він погано й дуже нелогічно написав письмову роботу, я йому лише кажу: «Чи не хочеш спробувати написати ліпше?» Я перестала постійно тиснути на нього. Завжди повторюю, що мені не подобається, як він ставиться до школи, але водночас визнаю, що не можу змінити його насильно. Щоб зберегти хоч трохи спокою в душі, я мусила позбутися сумнівів щодо того, що, «попустивши собі», стану матір’ю, яка занедбала свою дитину, й що не зробила всього, що було в моїх силах, щоб добре виховати сина”.

А ось ще одне зізнання матері: “Що стосується мого сина, який учиться в першому класі середньої школи, – розповідає вона, – то тепер кажу собі: впродовж останніх років я добре підготувала свого хлопчика до подальшого навчання й привчила його регулярно виконувати домашні завдання, тепер – його черга. Я завжди стояла над ним, щоби він робив уроки. Були результати, але чого це мені коштувало! То був для мене тягар, і я дуже втомилася постійно висіти над ним, до того ж він погано на це реагує. Тож нарешті я зрозуміла, що настав час проявити трохи здорового егоїзму. Більше не витрачаю на сина стільки часу, як раніше. Коли він робить уроки, то зачиняє двері до своєї кімнати. Для мене це дуже важко, – зізнається, – бо не знаю, «що відбувається по той бік дверей». Раніше я бачила, коли він ухилявся від відповіді на моє запитання, і це мене страшенно нервувало. Посуд, який залишився після обіду, я починала мити о пів на шосту, бо до цього часу мусила робити разом з ним уроки. Тепер кажу собі: синові допоможуть учителі, вони навчать хлопця того, чого він ще не знає. У мене з’явилося більше часу для другої дитини, яка теж потребує мене”.

Від того, чи батьки відрізнять і відділять відповідальність дитини від своєї, в деяких випадках може залежати їхнє психологічне виживання. Психологічний шлях матері, який веде до визнання того, що дитина здатна й повинна відповідати за своє життя, зазвичай є важчим і складнішим, аніж батьківський.

Обоє страждають, якщо дитина поводиться неправильно, але їхній біль має різні відтінки: батькові прикро, й він розчарований тим, що дитина “не хоче зрозуміти”, а мати зламана й доведена до відчаю тим, що “їй не вдалося достукатися до дитини й пояснити їй, що повинна робити”.

Батько легше погоджується з тим, що неможливо “поліпшити дитину насильно” й що вона повинна мати свободу самостійно приймати рішення. Він легше визнає власне безсилля й не змушує дитину терпіти зовнішній тиск і наполягання. Зводить дитину віч-на-віч з її відповідальністю тією мірою, якою це можливо зробити в цьому віці. Йому легше запитати дитину: “Чи тебе хвилює виправлення оцінок? Чи маєш бажання помиритися з братом? Поприбираєш?” Дитина, до якої батько звернувся таким чином, змушена пояснити самій собі, чого вона, насправді, хоче, а відтак – якою людиною бажає стати.

Життя дитини, здебільшого, не залежить від нас, – про що, здається, невпинно нагадує батьківська психологія, – а наша відповідальність за нього є тимчасовою, й з часом її треба поступово обмежувати.

Погодившись із таким станом речей, ми закладемо підвалини для досягнення всього того, чого за допомогою тиску й наполягань удалося добитися лише позірно.

Попередній пост

Матері, які спричиняють стрес

За самою своєю природою, материнські почуття намагаються забезпечити захист (вигідний і водночас небажаний), доброзичливо, але ... Читати далі

Наступний пост

Розмовляти з дитиною як чоловік з чоловіком

Чоловіча розмова з сином є ознакою батьківського стилю, яку діти переважно дуже високо цінують. Вислів ... Читати далі