Віддалення від дитини, спричинене відчаєм

Зв’язок між матір’ю та дитиною, який у певному сенсі не регулюється впливом чоловічої виховної настанови, дрейфує в бік поступового виродження, внаслідок чого виникають нестерпні й абсолютно непідконтрольні ситуації. Звичайної, природної прив’язаности не достатньо для того, щоб стосунки між батьками й дітьми розвивалися добре. Треба, щоби вона переросла у зв’язок, в якому обов’язок взаємности було б визнано чимось украй необхідним. Якщо дитина не може змиритися з раною, яку батьки (тато або мама) завдали її необмеженим прагненням, стосунки набудуть такої форми, за якої дитина почне ставати деспотом, а її “ідеальне я” не спрямовуватиме її в напрямі справедливости й поваги до инших, починаючи від самих батьків.

За таких обставин неможливо уникнути травми, якої дитині завдає відділення від матері, оскільки такий результат часто буває продиктований психічним виснаженням, спричиненим нераціональними умовами, які дитина накидає матері під час стосунків з нею. Потреби й прагнення дитини, які неможливо задовольнити (бо це звільнить її від обов’язку взаємности), врешті-решт неминуче завдають матері глибоких “ран”, котрі вона переживає як розчарування, емоційний занепад або відчуття, що більше не може цього витримувати.

Дитина, що звикла до материнського запобігання, раніше чи пізніше починає “перебільшувати”: просить занадто багато, примушує, підштовхуючи матір до того, що вона врешті мусить сказати “ні” чи зірвати виконання завдань дитини (відмовившись допомагати, підтримувати, ставитися з розуміння тощо). У найважчих випадках, в яких заборонний бар’єр постійно затінювали або не зважали на нього, буває таке, що дитина доводить матір до останньої межі. Однак, принаймні з огляду на сексуальну напругу, притаманну підліткові, мати не повинна ні поступитися, ні дозволити, щоб ці імпульси були скеровані в її бік, і, таким чином, змушена сказати – часто вперше справді безапеляційно – “ні”. Сам факт, що дитина може вважати навіть “подумки можливими” такі фантазії стосовно матері, драматичним чином змушує усвідомити “помилковість” того типу стосунків, які існували між ними.

Любов і ненависть: двоїсті почуття дитини до матері

Отож, настає такий момент, коли мати змушена продемонструвати своє “погане” лице, розгніватися, більше не виконувати, наприклад, претензій дитини, яка вимагає обслуговувати її, й не просити нічого взамін за те, щоби задовольняти кожну її примху. Урешті мусить припинити цю її нестерпну поведінку. Мати відштовхує дитину щойно тоді, коли “вже більше не може”, коли не може дозволити далі використовувати, обдурювати, принижувати й не поважати себе, а її терпіння лускає, оскільки дитина робить серйозні речі, які є неприйнятними. Чимало матерів, невипадково саме тих, що найбільше люблять і готові пробачати, скаржаться, що діти погано трактують, та навіть б’ють їх. Такі діти ставляться до своїх матерів з любов’ю і ненавистю водночас, і ці їхні почуття дуже важко контролювати.

Ось історія шістнадцятирічної дівчини, яка стала жертвою такої емоційно-афективної двоїстости: “Щиро кажучи, – зізнається, – відчуваю дивне бажання нервувати маму. Люблю її, вона – моя найліпша подруга, але водночас не терплю її й дуже погано ставлюся до неї. Набридаю їй, провокую її своєю безглуздою поведінкою, але вона все одно робить те, що хоче. Я хотіла б, щоб мати звертала увагу лише на мене, хотіла б бути в центрі її життя, але тільки-но вона починає так поводитися, у мене це викликає роздратування. Часто мені потрібна її підтримка: тож наказую їй і змушую робити речі, яких мені не хочеться робити, та одночасно ненавиджу її, бо в таких випадках усвідомлюю, що сама нічого не вмію робити. У мене немає нічого свого, я невпевнена в собі, бо ніколи не пробувала нічого робити сама, навіть зателефонувати до лікаря чи знайти собі роботу на канікули. А тато? Коли бачить, що я погано ставлюся до матері, нічого мені не каже, просто виходить і йде на роботу. Ніколи не робить мені зауважень, і я дуже мила з ним. Не така, як з мамою, й дуже стежу за тим, щоб його не рознервувати”.

Нерідко буває так, що діти спеціяльно поводяться нестерпно, роблячи все те, що дратує того з батьків, якого хотіли б “скинути із себе”. Демонструють йому свої найгірші риси, немовби бажаючи відбити в нього бажання проявляти турботливість, яка складається з надмірної готовности, доброти, хвилювань про них. Відчуваючи неприязнь до одного з батьків, підсвідомо намагаються спровокувати його віддалення, неначе прагнучи добитися того, щоби він “нарешті перестав ними опікуватися”. Однак їм ніколи не вдається досягти цього.

Помітивши найменший прояв почуття чи почувши найскромніше вибачення, мама про все забуває, і її серце знову сповнюється добротою, яка потім ще раз призведе до руйнівного удару. Турбота, переживання чи допомога матері знову стають водночас бажаними й ненависними, дитина просить усього цього й (у глибині душі) відкидає. Цей процес супроводжується внутрішньою роздвоєністю, з яким дитина не може впоратися. Цьому можуть зарадити лише батьки, особливо тато. Його завдання полягає в тому, щоб допомогти дружині врегулювати стосунки на основі того, що є правильним і може принести реальну виховну користь дитині, виходячи за межі того, що може подобатися чи ні або ж бути легко прийнятим.

Попередній пост

Розмовляти з дитиною як чоловік з чоловіком

Чоловіча розмова з сином є ознакою батьківського стилю, яку діти переважно дуже високо цінують. Вислів ... Читати далі

Наступний пост

Травматичне (але здорове) відділення від дитини

Коли батька немає, віддалення, яке повинно проходити поступово й обережно, відбувається за драматичних обставин. “Маю ... Читати далі