Травматичне (але здорове) відділення від дитини

Коли батька немає, віддалення, яке повинно проходити поступово й обережно, відбувається за драматичних обставин.

“Маю намір виконувати свої обов’язки щодо тебе, – сказала мати дитині, яка гнобила її, – але не можу бути твоєю невільницею.”

“І вперше, – розповідала пізніше, – відчула себе дуже добре, мені здалося, що я теж маю право на життя, на щастя, на те, щоб не підпорядковуватися чужим бажанням.”

Звичайно, деякі матері також здатні витворити між собою й дитиною певну дистанцію, змусити її стати відповідальною, не дати її життю повністю поглинути себе, але найчастіше такий розвиток подій є для них занадто складним і для декого з них розв’язок настає лише тоді, коли “вже більше не можуть”.

Нижченаведені розповіді кидають світло на труднощі, з якими бореться жіноча вразливість:

“Учора я вперше відмовилася пакувати наплічник сина, який навчається в другому класі ліцею, — розказує мати. – Я сказала йому: «То ти ходиш до школи, то твоя справа». Раніше я примушувала його, набридала йому, щоб він робив уроки, а він опирався. Доти, доки я стояла над ним, він щось робив, але коли відверталася – переставав. Це завжди закінчувалося тим, що я виконувала за нього половину домашніх завдань. Я щодня мусила телефонувати до котроїсь із його однокласниць, щоб дізнатися, що задано, бо він не записував домашніх завдань у зошит. Я наполягала й змушувала його робити уроки, а він упирався, аж поки я не починала обзивати його й порівнювати з товаришами, які поводяться зовсім инакше. Та це тільки погіршувало ситуацію. Я бігала за ним по квартирі з розгорнутою книжкою в руці, щоб перевірити його, а він утікав від мене. То була постійна боротьба. Я хотіла його примусити, щоб він робив те, що слід, та він не здавався. Ця ситуація була для мене стресом упродовж багатьох років, доводила мене до шаленства, ціла родина страждала внаслідок цього. Та нарешті я сказала собі «стоп». Тепер контролюю, що йому задають, чи виконує домашні завдання, а перевіряю його тільки, якщо він захоче, але не роблю уроків ані з ним, ані за нього. Бачу, що після цього він став спокійнішим, менш неуважним, а раніше цілий час перебував у русі, не міг ні на чому зосередитися… Не вірю власним очам, коли бачу тепер, як упродовж години сидить на канапі й спокійно дивиться телевізор. А недавно прийшов додому з доброю оцінкою за контрольну роботу й розповів, що вчитель похвалив його; я ніколи не бачила його таким щасливим.

Я усвідомлюю, що хотіла його змусити бути добрим і не враховувала того, що це може статися тільки за умови, що він сам забажає змінитися. Коли кажу йому: «Якщо прагнеш досягти успіху, мусиш трохи постаратися, бо якщо хочеш, то можеш», не почуваюся поганою матір’ю, а видається мені, що проявляю до нього довіру й повагу. Бачу, що це діє й що варто було змінитися”.

Ще одна мати розповідає:

“Останнім часом я змінила ставлення до свого сина, який ходить до третього класу середньої школи. Тепер більше не запитую його, як було в школі, й мені здається, що в нього виникає бажання самому розповісти про цілий свій день. Відтоді, як я більше дистанціювалася від нього й почала трохи стриманіше поводитися з ним, він вітається зі мною й докірливим тоном каже: «Тебе більше не цікавить, чи я тебе поцілую, повернувшись додому…» А я у відповідь мовчу. Раніше я безперестанку запевняла його, що мене дуже тішить, що він такий ніжний, щоб часом не подумав, що мені байдуже до цього. А нещодавно одного дня я відмовила йому в чомусь, і він сказав мені майже викличним тоном: «…А я не їстиму обіду!» Я відповіла на це: «Добре», і на цьому припинила дискусію. Залишила обід на столі, й перед вечерею він таки все з’їв. Коли їв, я продовжувала читати книжку, а він промовив: «Яка чудова мама, взагалі не займається своєю дитиною!» Я ніяк це не прокоментувала. А раніше почала б з ним сперечатися й палко намагалася б переконати його, що це не так. Тепер уперше подумала, що добре почуваюся та що є багато речей, які маю бажання робити, і що це несправедливо, щоб син був для мене всім і щоб я повністю занурювалася в проблеми, які виникають через нього.

Раніше я міркувала так: «Хто знає, з яким настроєм він повернувся зі школи…», бо якщо з поганим, то мій день теж було зіпсовано. Тепер кажу собі: «Не хочу залежати від його настрою, він швидко зміниться…» Я знайшла в собі відвагу відверто сказати синові: «Якщо далі будеш таким, то терпітиму тебе доти, доки тобі не виповниться 18 років, бо зобов’язана це зробити, а потім знайду тобі житло й будеш жити сам». А він відповів: «Чи ти уявляєш собі, що я пішов жити в окрему квартиру й залишив тебе в цьому гарному будинку?» Я змушена була йому чітко пояснити, що це мій дім, а не його, й що житиме в ньому той, кого я сприймаю, і лише в тому випадку, якщо захочу цього. А він претензійним тоном сказав: «Чому ти не перепишеш його на мене?» “На цей дім я заробила власною працею, й ти мусиш зробити те саме, якщо хочеш мати власний будинок!”

Одного дня він повернувся зі школи й сказав мені зухвалим тоном: «Сьогодні я нічого не конспектував на уроках!» А я у відповідь: «Упродовж останніх двох місяців ти зробив стільки нотаток, що тобі їх вистачить на наступні два роки!» А далі стрималася від тих зауважень, які раніше завжди висловлювала в таких ситуаціях. Цього разу він також очікував, що я «швидко відтану», якщо продемонструє мені, що все повернулося на свої місця. Однак у мені щось зламалося, і я вже не відчуваю жодного задоволення від його успіхів і змін на краще.

«Поглянь, я отримав добру оцінку!» – сказав мені иншого разу. А я відповіла: «Дуже добре, особливо для тебе, тому не дивуйся, що не підстрибую від радости аж до стелі». Наступного дня вибухнув гнівом: «Через того мого приятеля відмінили поїздку для цілого класу!» А я на те: «То й твоя вина, бо вчителі казали мені, що ти теж заважаєш на уроках, тож не маєш чого нарікати на нього». Почувши це, він ще більше роздратувався, але я не зробила нічого, щоб заспокоїти його, так, як це зробила би ще недавно.

Минулої суботи я сказала йому: «Скоси, будь ласка, траву на газоні». Відповів, що зробить це, але в домовлений час не з’явився. Тож я взяла газонокосарку й зробила це сама. За годину приходить додому й каже мені: «Ти не могла зачекати?» А я на те: «Ні. Я хотіла, щоб завтра газон виглядав як належить, а крім того, мені вже набридло постійно чекати на тебе й пристосовуватися до твого розпорядку дня! Не можу зважати лише на тебе».

Я більше не сприймаю його так, як раніше. Тепер ставлюся до нього просто як до особи, а не як до своєї дитини. Я вкрай утомилася постійно бігати за ним і «промовляти до його розуму», адже він зовсім не хоче мене слухати. Його поведінка завдає мені болю, бо він усе бере й нічого не дає взамін. Я усвідомлюю, що він стає щораз сміливішим зі мною. Та тепер я більше не змушую себе бути задоволеною ним, якщо насправді все зовсім навпаки. Щиро кажучи, часом мене дратує, злостить, коли він поводиться вдома певним чином. Не варто всього того мовчки «ковтати», як я це робила до цього часу.

Я віддалилася від нього”.

* * *

У цій розповіді мати з великою психологічною чутливістю й знанням справи описує всю складність травматичного віддалення від дитини, яке сягає своєї кульмінації в той момент, коли – як каже – “у мені щось зламалося”. Відтак відкривається можливість инакшої інтерпретації стосунків, а в результаті – й власного життя.

Мати інтуїтивно відчуває, що певною мірою нерозсудливо бути щасливою винятково (вже саме використання цього прислівника вказує на надмірну задіяність) тоді, коли в дитини добрий настрій. Кожен з батьків, природно, є щасливим, коли дитина задоволена, але це повинно бути лише “відбитим світлом”, бо всі матері й батьки мають також власні, незалежні від дитини причини бути задоволеними й щасливими.

Той з батьків, який може таким чином “пити воду з власної криниці”, не переживає успіхів і задоволень дитини як чогось абсолютно необхідного для власного щастя. Подібна ситуація й з поразками дитини: вони глибоко засмучують його, але не руйнують ущент життя. Він не страждає менше, а страждає по-иншому. Його біль є чистішим, бо, в певному сенсі, стає безкорисливішим.

Щоб підтвердити небезпеку надмірного заглиблення в стосунки, наведемо ще інтроспективне висловлювання дитини, про яку раніше нам розповіла мама:

“Коли приходжу додому й бачу, що вона задоволена тим, як ідуть її справи, мене це трохи злостить. У такі хвилини починаю усвідомлювати, що шукаю приводу, щоб спровокувати сварку й усе зіпсувати. Чудово знаю, що робити так несправедливо, але це сильніше за мене. Мені здається, що я хочу постійно бути в центрі її уваги та переживань. Коли бачу, що не переймається мною, відчуваю гнів і роздратування. Провокую її й починаю запекло сваритися”.

Такі підсвідомі емоційно-афективні прагнення можуть деформувати стосунки між кимсь із батьків і дитиною до тієї міри, що підтримувати їх далі просто буде неможливо. Цей зв’язок можна врятувати лише тоді, якщо надалі він ґрунтуватиметься на прийнятті (також і дитиною) тих умов, які уможливлять взаємність. Тільки відмова від егоцентричних емоційно-афективних тенденцій, які суперечать вищеназваній цінності (у цьому випадку – претензій на те, щоби перебувати в центрі материнської уваги), може стати основою для взаємної поваги й допомоги. Щойно після відкинення цих претензій може виникнути ситуація, коли мати й дитина зможуть “бути разом” більш конструктивно.

Вищенаведене твердження повинно сприйматися як “закон”, а батько має виконувати роль свідка й гаранта того, що цю конче потрібну умову буде виконано.