Зазвичай українцям, які іммігрують у США, не так важко адаптуватися. На загал працьовиті та спостережливі, ми знаходимо роботу, американських друзів та вміємо організовуватися у великі та активні діаспорські громади.
Але дуже часто завезені із собою «ментальні таргани» – звички в роботі та спілкуванні, які здаються нормальними в Україні, – перекреслюють наші досягнення та обмежують перспективи.
Особливості, про які мова піде далі, не є звичками, притаманними українцям споконвіку, а радше – спадком радянських часів. Не є вони і чисто українськими – не менше, а часто навіть більше, за моїм спостереженням, вони притаманні росіянам, а також – мешканцям інших країн колишнього Радянського Союзу та Східної Європи. Але для зручності я буду вживати «українці».
Не всі ці звички є винятково негативними, деякі, на мою думку, було б непогано в малій дозі прищепити американцям. Ну і, звичайно, не всі вони притаманні кожній людині рівномірно. Як кажуть коментатори у Фейсбуку «у всіх все по-різному».
Усе, описане нижче – мої особисті висновки на базі власного досвіду 12 років навчання та проживання в США та досвіду друзів та знайомих. Коли я говорю «американці» чи «в США», я маю на увазі мейнстрім. Припускаю, що в громаді Амішів, у бандах з Сальвадору та навіть на Брайтон-Біч очікування дещо інші. Прохання мій опус так і сприймати.
- Невміння планувати та дотримуватися планів
У США не обов’язково бути великим босом, аби мати календар зустрічей та подій. Розписані до хвилини розклади деяких 9-річних дітей, завантажених школою та спортивними заняттями, можливо, і перебір, але те, що дорослі після пропозиції зустрітися дістають свої календарі і шукають час, який всіх влаштує, я вважаю прекрасним явищем.
Хоча деякі «ментальні таргани», все ще продовжують жити та розмножуватися в моєму власному мозку, у цьому плані я, напевно, народилася американізованою.
Шкільний щоденник трансформувався в записник майже негайно по закінченню школи, що допомагало мені вчитися на стаціонарі і працювати на повну ставку в газеті. Щоправда дещо заважало в романтичному житті: не один залицяльник зник, коли на пропозицію побачення, я дивилася в цей записник і відповідала: «Добре, наступного вівторка після сьомої, або в четвер, 8 квітня, зранку».
Усіх, хто їде в США, попереджаю: аналога слову «зідзвонимося» в англійській мові не існує. Що це навіть означає: або ти мені, або я тобі зателефоную, або ніхто нічого робити не буде? І якщо в особистих відносинах це ще можна зрозуміти як м’яку форму відмови, то що це тоді в ділових стосунках? І головне ж – дзвонять і питають: «А що ти зараз робиш?»
Причому в США є нормальним планувати на місяць, два, а то і півроку наперед. Весілля взагалі планується часто за рік…
- Надмірна прямолінійність, критичність та брак делікатності
Кожний, хто коли-небудь розмістив «крик душі» у Фейсбуці, щоб отримати в коментарях «спочатку навчися коми розставляти», з цією душевною рисою українського народу знайомий. Відкрию великий секрет: зовсім не обов’язково виправляти усі помилки та вказувати на усі недоліки, які ви помічаєте.
І над цим я сама важко працюю. Зовсім нещодавно один американський журналіст підвозив мене до дому і розповідав про свою роботу за кордоном: «Ташкент – цікаве місто. Але там майже одні росіяни живуть, узбеки – переважно в селах та маленьких містах». «Неправда, – вирвалося з мене проти моєї волі. – Думаю, що там росіян не більше 20%». Після чого дістала смартфон і знайшла інформацію на підтвердження своїх слів. «Ну і для чого я це зробила? – сварила я сама себе, виходячи з машини. – Жоден узбек не оцінить, а мої відносини з ним можуть і зіпсуватися».
Моя подруга, одружена з американцем, розповідає, як йдучи в гості, він її попереджає: «Кохана, у них новий ремонт і тобі все сподобалося».
«Критика – це неповага до смаку та судження іншої людини», – повчала мене американська подруга ще на першому році мого проживання в США. Ми пішли в крамницю, вона приміряла сукню і запитала мою думку. «Мерієль, у жодному разі її не купуй. Виглядає, ніби вона зроблена з паперу», – чесно відповіла я. «З іншого боку, – продовжувала Мерієль осмислювати наші культурні відмінності, – якщо ти скажеш, що мені щось пасує, то я точно буду знати, що так воно і є».
До подібного висновку прийшов автор бестселеру «Делікатне мистецтво не турбуватися: Контр-інтуїтивний підхід до гарного життя» Марк Менсон. Він був вражений, коли дівчина на побачення в Санкт-Петербурзі чітко йому розповіла, у чому він неправий, та вирішив, що так і треба жити.
Я думаю, що він і тут не правий: пострадянська прямота йде не від невміння брехати, а від відсутності звички дбати про те, як ваші слова будуть сприйняті іншою людиною…
Принаймні, у всіх наведених вище випадках відмінна думка, хоч і доносилася в лоб, але без агресії. А з журналістом ми навіть змогли погодитися, що обидва праві: він був у Ташкенті 25 років тому, коли етнічний склад міста був іншим.
Водночас, на жаль, багатьом людям з країн колишнього Радянського Союзу притаманна агресивна реакція на будь-яку думку, яка не збігається з їхньою власною. Особливо це помітно в соціальних мережах. І якщо, коли мова йде про російську агресію за кордоном, це зрозуміти можна, то чим можна пояснити потік образ під час дискусії на тему, а де і чи можна в США смачно поїсти?
- Несприйняття «невагомих» скарг
Нам притаманно відкидати скарги інших, коли ми вважаємо, що вони не є достатньо вагомими, аби заслуговувати на наше співчуття.
«Знайшла на що скаржитися. Наші прабабки в полі народжували/діди на собі землю орали/ а діти в школу в сусіднє село пішки ходили …» – от із цієї серії. У США так більше роблять люди старшого покоління, а українці – з мого досвіду – в будь-якому віці можуть ошелешити такою відповіддю.
Ще гірше, коли негативний досвід інших використовується для самоствердження та пошуку недоліків співрозмовника. «У ресторані їжа не сподобалася? А мені – нормально. Це просто в тебе шлунок слабкий». «Дві години на метро добиралася? А не треба в такому селі жити. Я за 10 хвилин дістався» (останнє – реальна розмова, у варіаціях якої я неодноразово брала участь).
Одного разу, ще коли я ще жила в Україні, мене попросили опікуватися чотирма волонтерами Корпусу миру – показати їм місто, допомогти закупити шампуні, зубні щітки. Ми прийшли в якусь забігайлівку і одному з хлопців принесли чай з лимоном, а він хотів без лимона. Офіціантка виправляти помилку не поспішала і Браян перебував на межі гострого культурного шоку. Я чомусь встала на бік закладу: «У тебе алергія на лимон?» – запитала я Браяна. «Ні». «Ну так пий».
Таку стереотипну українку, яка закатує очі на «смішні» скарги інших, описала комедіантка Марія Шехата в «NewYorkTimes». «Мені дали список терапевтів і тільки одна, українська жінка, була доступна. Хоча вона мені сподобалася, у неї не було багато співчуття до моїх проблем. Коли я їй сказала, що в моїй квартирі пропадає гаряча вода, вона сказала “Неймовірно, на що ви, американці, скаржитеся”. А коли я їй сказала, що в мене проблема зі встановленням чітких кордонів з іншими людьми, вона відповіла: «І в Росії така ж проблема».
І це – палиця з двома кінцями. Моя сестра, стоматолог, яка теж живе в США, розповідає, що найскладніше в її роботі мати справу з батьками дітей, які у відповідь на будь-яку демонстрацію дискомфорту з боку своїх нащадків, замість того, щоб сказати: «Терпи козак, отаманом станеш», – починають співчувати, жаліти, викликаючи в них справжню істерику…
Інколи знецінюються не лише проблеми, а і особистий досвід («це тобі здалося») та досягнення («це тобі пощастило»), що зовсім не красиво.
- Непрохані поради
Українці інколи дають поради, про які їх ніхто не просить. Мене найбільш вразив мій знайомий, який зустрівши мене в метро, уважно роздивився мій лоб, тоді (дуже давно) з вугрями, і запитав: «А ти прищики спиртом не пробувала виводити?»
У США (і я знову говорю про мейнстрім) непрохана порада сприймається як демонстрація власної переваги та втручання в особистий простір іншої людини. Навіть на Інтернет-форумах, де жінки розміщують питання для того, щоб інші матері поділилися з ними своїм досвідом, американки обережні.
«Це, звичайно, не моя справа, і у всіх свої обставини, але ось у нас вийшло так …» – випереджають вони рекомендацію про те, як привчити дитину до горщика.
І сподіваюся, що писати про те, що не можна нав’язувати свій життєвий вибір як єдино вірний – коли і з ким одружуватися, скільки і чи взагалі мати дітей, де жити і що їсти – вже не треба. Це і так зрозуміло, правда ж?
Але тут не треба плутати з рекомендаціями – якщо ви скажете американцю, що ви кудись їдете, а він там вже був, то ризикуєте нарватися на цілий список пропозицій, куди вам варто піти, в якому ресторані їсти та що робити.
- Ниття та скарги
Хоча нам інколи важко висловити співчуття іншим: «Воду відключили? Та ви на Троєщині не жили!» – багато хто з нас не бачить проблеми в тому, щоб вилити усі сумні подробиці свого життя оптом на іншу людину.
Одна моя американська подруга запитала в мене поради щодо своєї інструкторки з йоги, іммігрантки з України. Та запросила її на каву, після чого за 30 хвилин розповіла усю свою біографію, в якій не було ані промінчика щастя та радості. Подруга, юрист в уряді, мала два версії: або вона самотня і їй немає з ким поговорити, або вона шукає юридичну допомогу.
«Це вона так спілкується», – дала я свою оцінку ситуації. З`ясувалося, що та жінка встигла розповісти свою історію усім відвідувачам занять, так і не попросивши про конкретну допомогу.
У той же час американські психологи радять людям не боятися ділитися своїми бідами з близькими людьми – співчуття оточуючих допомагає зберегти психічне здоров’я, не скотитися в депресію і заощадити на психоаналітику. Для себе я висновок зробила такий: я і сама можу поплакатися, і без осуду вислухаю скарги інших людей, але у вузькому колі родини.
* * *
Виховання – це не лише про батьків та школу. У першу чергу, це те – що ми робимо відносно нас самих. І якщо самовиховання та самовдосконалення на Батьківщині може бути річчю корисною, то в імміграції – життєве необхідною. Інколи приїжджі досягають цього легко та швидко, зробивши незначні зміни у власній поведінці. В інших же випадках – на це йдуть роки та навіть десятиліття.
Автор: Тетяна Ворожко, Джерело