Ідеальна дитина – ні; ліпша дитина – так

Любити дитину означає також любити її за те, ким вона може стати в майбутньому, а не лише за те, ким є сьогодні; за внутрішні можливості реалізації, які містяться в ній, за те, ким, як відчуваємо, могла б стати, якби вільно пішла за цими можливостями, змирившись із тим, що дечого конче треба буде зректися, щоб їх здійснити.

Мірою любови є не те, якою чудовою видається нам дитина, а те, яким чином допомагаємо їй усвідомити свої обмеження, пробуджуючи в ній відвагу й мотивації, необхідні для того, щоб подолати ці межі. Мета того напруження, яке батьки привносять у стосунки з дитиною, щоб спонукати її до змін, полягає не в тому, щоб отримати особисте задоволення (хіба що опосередковано), а в тому, щоб допомогти синові чи доньці в їхній автентичній самореалізації, у створенні ліпших стосунків, у тому, щоб не марнувати енергії та засобів на те, що збіднює, а не збагачує, щоб не шукати щастя там, де не можна його знайти.

Батьки не борються з дитиною, а цілком безкорисно гальмують ті недосконалі аспекти її характеру й ментальности, які не дають їй піднятися до рівня своїх здібностей, потрібних для самореалізації.

Будь-який відважний лицар б’ється не з вродливою принцесою, зачиненою у високій вежі, а з драконом, який її там ув’язнив. Так само й прекрасна людина, якою дитина може стати (символом котрої тут є принцеса), може бути визволеною лише тоді, коли буде подолано перешкоди (вади характеру), які не дають їй змоги розвинутися. Така концепція любови має еволюційний характер. Вона приводить у рух психічну динаміку дитини, спонукає її особистість до змін і витворює більш життєздатні стосунки.

Твердження хлопця “Я такий, який є, і нічого не можу з цим зробити” свідчить не про любов, а про ті труднощі, які він відчуває через те, що його люблять. Дозволити любити себе – дуже важко, і кожен з нас чудово це знає.

Тільки глибокі особисті переконання виробляють у батьків силу характеру, яка дає змогу їм вимагати від дитини “розумних” зречень (наприклад, відмови від учинків, продиктованих хвилевою вигодою, від спроб довести батьків до крайнощів, від упертого наполягання на своєму…) та утверджує їх у прагненні допомагати дитині в тому, щоб вона стала ліпшою людиною.

Моральні переконання як основа виховного союзу

Насправді, чимало батьків відчувають, що мають у собі “непохитну впевненість”, що дає їм сили, щоб говорити й робити ті речі, які вони вважають правильними, навіть якщо це завдає дитині прикрощів. Дуже поширеним моральним переконанням є, наприклад, повага до инших людей. Психологічний досвід, пов’язаний з цим, батьки часто висловлюють так:

  • “Що стосується цього, то я не поступлюся”;
  • “У цьому я глибоко переконаний”;
  • “Я не дозволю, щоб моя дитина зростала в…” (ситуації, що суперечить тим цінностям, які сповідує батько чи мати).

Моральна впевненість породжує своєрідну, особливу “силу переконань”, моральну й психологічну енергію, яка дає батькам змогу втішатися своїм авторитетом та протистояти негативним тенденціям, характерним для дитини. Життєздатність цієї цінности, якою, як вважається, не можна поступатися, дає можливість діяти “твердо” й рішуче навіть тим особам, які мають доволі слабкий характер.

Найглибшу суть стосунків між одним з батьків і дитиною (та й будь-яких взаємин, що базуються на любові) найточніше виражає ідея союзу, морального зв’язку, узаконеного взаємними клятвами. Союз ґрунтується не на пошуках взаємовигідних моментів суперечливих інтересів, як це відбувалось би у випадку укладення різноманітних контрактів, а на довірі, яка добровільно поєднується зі словами обіцянки иншої особи. Тільки взаємний обмін “клятвами” єднає, створює життєздатний зв’язок між особами. Союзником є той, хто вірить нашим обіцянкам, й, зі свого боку, просить, щоб ми теж йому повірили, що він дотримуватиметься своїх зобов’язань.

Обітниця, яка пов’язує батьків і дитину, міститься вже в самому акті її зачаття й народження, навіть якщо цих слів ніколи ніхто відкрито не промовить. Привести дитину на світ, то так, немовби сказати їй: “Обіцяю, що ніколи не зроблю нічого, що могло б тобі зашкодити, а особливо ніколи тебе не ошукаю, вказуючи тобі, що правильне, добре, а що погане, що веде до реалізації, а що до життєвої поразки; довірся мені”.

Батько, “приносячи дитину в жертву”, далі без слів просить про те, щоб вона довіряла його обітниці, що любитиме її, навіть якщо реальність видаватиметься протилежною. То так, неначе сказав би дитині: “Якщо зробиш це, навіть якщо це дуже важко, станеш щасливішим… Вір мені”.

Коли батько або мати радить дитині чи виправляє її, то, передусім, просить, щоб вона вірила йому, більшою мірою звертається до його довіри, ніж до страху. Справжньою драмою сучасної культури є той факт, що зник зв’язок між принципом і обіцянкою. Люди перестали бачити сенс в існуванні принципів, хоча раніше пов’язували його зі схильністю любити, яка є їхнім джерелом. Залишився лише примус та звичайна вигода, через що до принципів ставляться як до необхідного зла, яке ніколи не перетворюється ні на обіцянки, ні на доброту, що ними вони, власне, й породжені.

Тільки непохитна впевненість у тому, що він працює задля добра дитини, підштовхує батька до того, щоб “диктувати їй правила”, усвідомлюючи водночас факт, що завдає цим дитині прикрощів, але не безцільних. Батько чинить це, ні на хвилину не сумніваючись, чи любить дитину, не думаючи про те, що, можливо, дитина відчуває, що її не люблять.

Натомість з иншого боку, довіра дитини до батьківської любови робить її здатною прийняти з його рук також і те, що є неприємним. Навіть коли батько вимагає виконання важких речей, це не призводить до руйнування союзу, оскільки дитина сприймає ці вимоги як такі, що походять від особи, яка чимало разів доводила свою любов.

Під цим оглядом батько, завдаючи дітям прикрощів (з важливих причин і відповідним чином), не руйнує стосунків і не наражає їх на розрив.

Союз (довіра до батьківської любови) дозволяє розв’язувати й долати чимало хвилевих непорозумінь. Навчившись приймати з батьківських рук корективи, дитина більше не сумнівається в тому, що її люблять, навіть у ті хвилини, коли не отримує того, чого хотіла б, і продовжує довіряти батьківській любові навіть тоді, коли в цьому не переконують емоційні докази, що випливають із задоволення прагнень.

Попередній пост

Сила віри в цінності

Звідки батько черпає психологічну силу, конче потрібну для того, щоб “зранити” дитину й не почуватися ... Читати далі

Наступний пост

Народження батька

Батько просить дитину змиритися зі стражданням не тому, що керується жорстокістю чи психологічною невразливістю. Батько ... Читати далі