Народження батька

Батько просить дитину змиритися зі стражданням не тому, що керується жорстокістю чи психологічною невразливістю. Батько “відчуває”, як важко дитині розпізнати те, що правдиве й правильне. Він не нехтує ту емоційну ціну, яку доводиться платити за відмову, про яку просить. Він знає, як дорого коштує дитині зізнання в тому, що вона винна, замість якого могла висловити тисячу виправдань.

У глибині душі та в таємниці від усіх (якщо так можна висловитися), коли батько говорить дитині те, що мусить сказати через свою любов до правди, це виглядає так, немовби благав її, щоб вона виявила бажання пройти крізь випробування, щоб не боялася й не втікала від правди й дійсности. Він вважає це випробування “святим стражданням”, оскільки, якщо дитина прийме його, воно виробить у неї готовність протистояти життю з відвагою, мужністю й вірою в його принципово позитивний характер, одне слово, “по-чоловічому”, а не як боягуз, який постійно втікає та змушений цілий час обманювати себе й инших.

Отож, батько просить дитину, щоби вона виявила хоробрість і визнала те, що правдиве й справедливе, відкинувши дитячу ілюзію, що можна мати майже божественну владу над дійсністю. Він дає дитині силу бути людиною, а не вважати себе напівбогом; мужність визнати, що ми не можемо змінити правди й маніпулювати справедливістю за допомогою негідних хитрощів. Тільки таким чином народжуються “великі люди”, відважні, доброзичливі, здатні брати на себе відповідальність і керуватися принципами справедливости.

Батьківська жертва насправді не “вбиває” дитину, а робить її ліпшою людиною. Вона повертається до батька як дитина обітниці – така, якої прагнуло його серце, така, якою бачив її в найсміливіших мріях. Таким чином дитина робить батька “плідним”, переймаючи від нього цінності й беручи участь у його способі розуміння й сприйняття життя. Якщо цю умову буде виконано, дитина стане для батька благословенням, а не лише завданням.

Тільки в цей момент батько визнає дитину “власною”, а не “маминою”. Тепер його єднає з нею не лише кровна спорідненість чи природна прив’язаність, а й спільні цінності. Стосунки між батьком і дитиною стають міцнішими завдяки тому, що вони однаково ставляться до цих цінностей (за посередництвом “такого самого розуміння найважливіших у житті речей”, як це окреслив один з батьків).

Остаточно батько вживається в роль батька лише в той момент, коли дитина приймає його спадщину, а отже, (по-своєму) починає вірити в ті самі цінності, що й він. У протилежному випадку батько дуже сильно відчуває біль моральної відчужености, оскільки те, що є визначальним для його батьківства, більшою мірою має культурну й моральну природу, ніж фізіологічну й психологічну (які становлять підвалини материнської любови).

Батьківські емоції

Що, однак, діється з батьком, коли він бачить, що дитина прислухається до нього? Які емоції (в ширшому сенсі) він переживає, коли відчуває, що дитина “слухає” його?

Виховної компетентности батьків не можна трактувати (хіба що дуже звужено) як знання дитячої психології. Самої здатности сприймати й розуміти емоції та психологічну динаміку дітей замало, щоби можна було відрізнити добре виховне втручання від шкідливого.

Було б добре, якби психологія детальніше розповіла про переживання батьків, дослідивши, наприклад, складні етичні емоції, пов’язані з заборонами, вимогами, засудженням, накиданням, прийняттям рішень (чи слід допомогти дитині, чи дозволити їй діяти самостійно), втручанням або змушенням дитини відчути наслідки власних помилок. Пізнання самого себе як батька чи матері, власної психологічної динаміки видається так само доцільним і конче потрібним, як і зрозуміння переживань дитини як об’єкта наших виховних дій.

Для нинішніх психологічних досліджень характерна “зосередженість на дитині” й систематичне небажання глибше зрозуміти психологічну динаміку дорослих осіб, особливо батьків. Сьогодні наука вивчає виховні стосунки винятково з погляду дітей, ігноруючи всю складність батьківського досвіду. Ознайомившись із сучасною публіцистикою, можна зробити висновок, що добрі батьки повинні бути експертами з дитячої та підліткової психології.

Коли батьки змушені сказати дитині “ні”, продемонструвати їй її непослідовність чи заявити: “Мусиш узяти на себе відповідальність” – усе це викликає в них глибокі емоційні реакції, моральні сумніви (“Чи я зробив добре, чи погано?”), побоювання (“А може, я переборщив? Чи справді це принесе йому користь?”), роздуми й емоції, які заслуговують на те, щоб їх вислухати й пояснити. Узагальнюючи, можна сказати, що батьки стають ліпшими, пізнаючи себе, усвідомлюючи власну емоційно-афективну динаміку, а не лише розуміючи психологічні реакції дітей.

Метою великої частини міркувань, пов’язаних зі стосунками батьків і дітей, було намагання зрозуміти емоційні переживання останніх перед лицем влади батька й батьків загалом. Це, безперечно, цінний досвід, який у багатьох випадках дозволив детальніше розповісти про психологічну шкоду й страждання, спричинені насильством, авторитарними, неприхильними, репресивними, зневажливими, байдужими підходами до дітей чи, навпаки, – надмірними очікуваннями щодо них.