Добра батьківська влада

Навіть найбільші викривлення й помилки, які можуть проявитися в діях батьків, не є підставою для відміни самого принципу батьківської влади. До поняття влади як такого ставляться з великою підозріливістю або ж узагалі відкрито відкидають його, до тієї міри, що саме слово вважається прийнятним лише тоді, коли вживається в надзвичайно туманному й, на перший погляд, найм’якшому значенні “авторитету”. Батьківською владою можуть (і, насправді, роблять це) найгіршим чином зловживати або ж використовувати її для обґрунтування найбрутальнішого психологічного насильства та для приховування під плащиком моральности найгірших рис характеру батьків.

Абсолютно правильно таврувати ті дії, які тільки здаються турботою про дітей, а насправді, якщо їх детальніше проаналізувати, виявляються фальшивкою, спритним лицедійством задля власних потреб чи виправданням власної обмежености. Не всі вимоги й не всі дії батьківської влади є реалістичними, співвідносними з обставинами, здійсненими з повагою до психологічної дійсности дитини. Чимало з них, справді, не слугують добру дитини, навіть якщо батьки не можуть або не хочуть усвідомити цього. Не все, що робиться в ім’я любови, сприяє розвиткові цієї любови.

Культура “підозріливости” остаточно привчила нас не проявляти наївности й не визнавати добром (у нас самих і в инших) усього того, що керується піднесеними мотивами. Тож, напевне, буде дуже корисно дізнатися про ту психологічну шкоду, якої може завдати дитині неправомірне й деспотичне використання батьківської влади.

Однак, акцентуючи на зловживанні владою, ми можемо втрачати важливе інтуїтивне відчуття переконаности в тому, що ця влада також може бути доброю, чесною й навіть гарною.

То що ж діється з батьком (і загалом з батьками), коли він просить дитину, щоби зреклася своїх найбільш незрілих і егоцентричних рис, а вона приймає ці вказівки, корективи й визнає свої помилки?

“Коли бачиш, що дитина слухається тебе, – часто кажуть батьки, – то це викликає в тебе сильні емоції”. Спостерігати, як дитина, згідно з волею батьків, іде на випробування, проявляє послух, жертовність і готовність зробити те, про що вони просять, — навіть якщо це завдає їй прикрощів, – як слухається їх тому, що довіряє їм, – усе це дуже зворушливо.

Дитина може вчинити це не лише тому, що боїться кари чи наслідків, але й через те, що вірить, що варто прислухатися до слів батька, який говорить про те, що слід зробити. Слухається батька не тільки тому, що потребує його, чи зі страху, а передусім через те, що довіряє йому. Виявляє послух, доводить, що вірить у його любов: не вважає батька злим, не сумнівається в його любові, навіть коли він просить зробити щось важке. Довіряє йому, навіть якщо в той момент не отримує за це винагороди; не просто тому, що так їй подобається, а через те, що вірить у нього. Переживаючи такі моменти, батьки відчувають справжній шок: “Відчуваєш, що в тебе відкривається серце”, – зізнається один з батьків.

“Усвідомивши, як дитина довіряє твоїм словам, починаєш розуміти, яким важливим ти є для неї, і в тебе оживає бажання зробити все, щоб виявитися гідним того завдання й відповідальности, котра лягла на твої плечі. Відчуваєш, що не можеш і не хочеш зрадити тієї довіри, яку дитина має до тебе. Пробуджується та відновлюється твоя готовність служити їй. Маєш бажання відтепер присвячувати дитині ще більше уваги, ще більше віддавати їй себе”, – розповів один з батьків, коли після тривалого часу дитина знову відкрилася йому.

Послух дитини надає нової життєдайної сили й свіжих барв любові, яка, можливо, трохи пригасла під натиском “прози щоденности”; уможливлює подальший розвиток і пробуджує прагнення присвятити себе дитині. Довіра дитини, навіть більше, ніж її ніжність чи радість, яку вона може подарувати, проникає вглиб батьківського серця й оживляє в ньому прагнення до решти віддавати себе, жертвувати всім. “Коли відчуваєш довіру своєї дитини, виникає бажання розчинитися в любові”, – сказав один батько. Все це відкриває серце батька та породжує таємничу й глибоку ніжність до дитини.

Такі переживання зміцнюють ідентичність батька: він виразно відчуває, ким є й “що повинен робити в житті”. Починає усвідомлювати, що найбільше прагне змогти до кінця життя дотримуватися своєї обіцянки й що саме це може надати величі й сенсу його життю. Відкриває всередині себе прагнення здійснити цю місію, й це робить його ідентичність незмінною та остаточною.

Бути батьком – це вартий уваги вибір, який стає світоглядною позицією та формою особистої реалізації людини.

Правдивий батько

Слова батька гідні довіри тією мірою, якою він сам протистояв випробуванням і успішно пройшов крізь них. Тоді його слова набувають виразного присмаку правди, що робить їх достовірними; але лише тоді, коли випробував на собі, чого вартують самопожертви, яких вимагає від дитини.

Тільки тоді, коли батько упевнений у принципово позитивному характері певних зречень, може звернутися до дитини з проханням втілити їх у життя. У протилежному випадку в нього складеться враження, що лукавить, розповідаючи дитині про правди, яких сам не вважає переконливими й гідними довіри.

Тільки той, хто сам пройшов крізь випробування й переконався в їхньому позитивному впливі, може вимагати від дитини подібної жертви, не боячись, що обдурює її або занадто суворо ставиться до неї.

Тільки той, хто не розчарувався в тому, у що вірив, може просити дітей теж повірити в це, бо має внутрішню впевненість, що, йдучи за ним, “стануть щасливішими”. Тільки тоді матиме відчуття, що не зрадив своєї обіцянки любити, навіть якщо пропонуватиме дитині щось неприємне.

Якщо батько просить дитину з повагою ставитися до принципів, яких сам ще не прийняв, то матиме враження, що вимагає занадто багато, що є несправедливим. А отже, не знайде правильних слів, відповідного тону, необхідного внутрішнього переконання, бо ще не позбувся сумнівів: “Чи справді те, про що прошу, – правильне і принципово позитивне?”

Батько не може просити дитину відмовитися від того, що вважає відповідним для себе. Не може, бо невидима обіцянка, якою він зв’язаний, не дає йому цього зробити. Батько може диктувати дитині лише ті істини, на основі яких збудував власне життя, може передати віру тільки в те, у що сам вірить.

Лише за цієї умови, особливо в очах підлітка, принцип не стане чимось, що накидають, що підтверджене тільки прагненням батька, який хоче диктувати свою волю або застосовувати свої можливості для примусу. Тільки тоді дитина розумітиме, що принцип базується не на тому, що батько любить мати рацію чи накидати власну думку, а на його любові до того, що він вважає добрим і правдивим. Батько, який диктує правила, тоді вже видається не тираном, якого слід повалити, деспотом, з яким треба боротися, а особою, котра сама підпорядковується цьому принципові, якого він сам не встановлював, а просто визнав і прийняв як важливе й добре правило у власному житті. Для дитини важливо й те, що батько також докладає зусиль, щоб дотримуватися – навіть якщо це йому не завжди ідеально вдається – тих самих правил, жити за якими вимагає від дитини.

Таким чином дитина може визнати, що батько (чи загалом батьки) не вважає свою волю основоположною, а промовляє від імені загальноприйнятих цінностей, які “зобов’язують усіх”, зокрема і його; наприклад, якщо він сам дотримується принципу взаємности, поваги до инших людей, чесности.

Такою мірою, якою батько переживає напруження, спричинене цими правилами, послух щодо нього перестає бути чимось принизливим, бо не йдеться про підпорядкування його волі, а про підпорядкування “разом з ним” тим цінностям, які він також визнає й до котрих прямує.

Попередній пост

Народження батька

Батько просить дитину змиритися зі стражданням не тому, що керується жорстокістю чи психологічною невразливістю. Батько ... Читати далі

Наступний пост

“Нищення” матері

Що відбувається, коли бракує батька? На які небезпеки наражається дитина, якщо її виховують без тата? ... Читати далі