Приймати відповідальність за все, що робить дитина

Останньою схильністю, характерною для материнської психіки, є тенденція до того, щоб почуватися відповідальною за все, що робить дитина. Так само й у цьому випадку слово “все” свідчить про невирішену проблему ототожнення себе з дитиною та неправильне розуміння батьківської відповідальности. Таким чином, до помилок дитини мати ставиться (з несвідомою природністю) як до власних провин.

Небагато матерів опираються схильності трактувати дитину як власну “візитну картку”. “Те, що діється з моїм сином, тією самою мірою стосується й мене, – розповідає мати, для якої характерний такий синдром, – відчуваю, що мене осуджують за його вчинки й поведінку. Переживаю його помилки як власні поразки, картаю себе, що не змогла запобігти цьому, так, як инші батьки, безперечно, ліпші від мене”.

Дитина, відчуваючи, як налаштована мама, відповіла на її твердження такими словами: “Якщо розгніваєш мене, завтра в школі отримаю двійку, й про тебе знову погано подумають!” Саме це висловлювання – вже чудовий діягноз несвідомої динаміки, характерної для матері, й спроба використати її емоційну слабкість, щоби таким нечесним способом підпорядкувати собі.

Емоційні схильності, які лежать в основі таких “хворобливих” підходів, стають очевидними у світлі нижченаведених думок, що вказують на типово жіночі й материнські способи переживання найзвичайнісіньких турбот: “Моя дитина не робить того, про що я її попросила? Може, я погано висловилася?” – подумки запитує себе мама. “Впав на велосипеді? Я повинна була це передбачити й не пустити його на прогулянку”. “Пішов до школи без потрібних книжок? Слід було перевірити, як він спакував наплічник…” “Отримав двійку? Якби я його вчора опитала, то найімовірніше…” “Не дає собі ради з англійською? Я англійської не вчила, тож не зможу йому допомогти…” Всі ці думки, які звучать у глибині душі, перекладають відповідальність на батьків, особливо на матір.

Думку про те, що дії дитини визначаються також її “характером”, порівняно незалежним від виховних обставин, уже вважають доволі проблематичною й не надто прийнятною. Мати воліє думати: “Проблеми з донькою виникають тому, що вона ревнує мене до братика” (твердження, яке делікатно натякає: “Це моя вина, бо я хотіла другу дитину”, замість того, щоб, наприклад, визнати – хоча можуть бути й инші причини, – що дівчинка має впертий характер). Звичайно, реальні факти, які могли б стати підставою для такої оцінки (проявляє впертість також стосовно инших осіб; ознаки, які свідчили про такий темперамент, були помітними ще перед народження братика тощо), не здаються матері достатньо серйозними й не сприймаються такими ж істотними, як можлива власна відповідальність, для створення психологічного дискомфорту доньки після народження брата.

У матері спостерігається тенденція до того, щоб не вважати вірогідним той факт, що на ній “не лежить певна відповідальність за проблеми дитини”. Їй легше визнати, що вона допустила помилку, ніж погодитися з тим, що відповідальність лежить “поза нею”, що поєднується й переплітається з відповідальністю чи виною дитини.

Панівна психологічна культура, як видається, базується саме на цих делікатних схильностях жіночої вразливости. Завдяки тому, що нині однозначно наголошують на потребі існування материнських аспектів у стосунках з дітьми (таких, як поблажливість, співпереживання, одержиме акцентування на обов’язку “зрозуміти” їх), поширилося переконання, що емоційна близькість є вирішальним чинником доброго виконання батьківських обов’язків.

Найпоширенішу версію тези, яка випливає з цього, коротко можна сформулювати так: труднощі дітей породжує нездатність батьків витворювати атмосферу психологічної близькости, неготовність зрозуміти проблеми дітей і надати їм емоційну підтримку, якої вони потребують. Дискусії в популярних часописах, курси й заняття, пропоновані батькам, а також коментарі експертів, здається, підтверджують ці думки, наголошуючи на тому, що вони лише частково висвітлюють проблему.

Виховна культура, яка робить ставку тільки на вразливість, типову для жіночого кодексу, відсуває батьків на задній план, схиляючи їх не довіряти своєму чоловічому інстинктові, а також, передусім, покладає величезну й нерозсудливу відповідальність на плечі жінки, якій, власне, й пропонувала допомогу.

Систематичне заперечення впливу темпераменту (що має генетичне походження) й суспільного контексту (який діє незалежно від стосунків з батьками) відбирає в батьків бажання ставити експертам запитання щодо того, якою мірою ці чинники відображаються в поведінці дітей, оскільки батьки побоюються, що справлять враження поверхових, нездатних до розуміння осіб або взагалі прихильників якоїсь анахронічної ідеології. Здається, що головне правило полягає в тому, що все невідворотно зводиться до позірної нездатности батьків розуміти дітей.

У цьому контексті чоловіки не відчувають, що культура, яка їхній специфічний підхід до питань виховання не вважає достатньо правомірним, представляє також і їх. Можливо, тому чоловіки не надто охоче беруть участь у психологічних зустрічах і заняттях для батьків, які черпають натхнення винятково в жіночих принципах і засадах. На таких зустрічах тати, більшою мірою, ніж матері, почуваються чужими, немовби “не у своїй тарілці”. Нерідко буває, що особа, яка веде заняття, прилюдно висловлює задоволення з того приводу, що “в залі є також кілька батьків, бо переважно приходять самі матері…”

Можливо, слід би було в певному сенсі “повернути честь” цьому “незрозумілому” опорові батьків, які не бажають брати участи в таких зустрічах. У них часто складається враження, що вони “проникли на чужу територію” – так висловився один з них – і їм намагаються накинути виховну культуру, що не має на меті вдосконалення їхньої натури й остаточно забула слова, які можуть виразити позитивні аспекти їхнього способу мислення.

Теперішня психологічна культура, справді, запобігає перед матерями, вихваляючи до небес їхні засади й принципи, але водночас нищить їх, звалюючи на них надмірно важку відповідальність.

Дитина завжди невинна

Виховні переконання, сформовані на основі материнського кодексу, нині вважають найвідповіднішим і “обов’язковим” елементом інтерпретування батьківської ролі. Вони виражають те, що стосовно цієї сфери називають “здоровим глуздом”, і непомітно накладають відбиток на спосіб сприйняття різних ситуацій, які виникають під час стосунків, як це, наприклад, бачимо в нижченаведеному прикладі.

Поведінка одного підлітка вже тривалий час була особливо “важкою”: вдома він систематично відмовлявся йти на будь-яку співпрацю й “плював на все”, як висловилися батьки. Мати з приводу цієї ситуації думала таке: “Чи він буде схожим на батька, який часто теж відмовлявся допомагати вдома? А може, він гнівається на мене, бо я кілька разів, понервувавши, порівняла його з братом, який проявляє більшу готовність допомагати сім’ї?”

Щоб дати собі раду з почуттям провини (вічне й неминуче питання для всіх, хто стикається з проблематичними ситуаціями), жінка починала з’ясовувати, на кому – на чоловікові чи ній – лежить відповідальність за ту ситуацію, яка виникла в родині. Мати немовби каже: “Навіть якщо дитина допускає помилки, вона, насправді, не може бути винною; її неправильна поведінка – це ніщо инше, як зрозуміла реакція на якусь завдану їй кривду, певний спосіб демонстрування дискомфорту, який ми самі їй створили; не кажучи вже про те, що вона могла стати жертвою якоїсь нещасливої спадкової генетичної комбінації або поганого прикладу батька”.

Материнське розслідування вихідним пунктом обирає принцип невинности дитини й заборону піддавати це правило сумнівам. Розкопує (тут, справді, проявляючи немилосердність) власні помилки, не проявляє ані найменшої поблажливости до вад чоловіка, але дитина залишається “поза підозрами”, бо не може мати жодної вини, яка не зводилась би до відповідальности инших.

Коли самого хлопця попросили висловити свій погляд на ситуацію, він сказав: “Я розумію аргументи своїх батьків, вони в цьому не винні. То факт, що я доволі впертий; виконувати чужі доручення для мене принизливо, завжди перечу, навіть тоді, коли знаю, що не маю рації. Коли слухаюся, почуваюся слабким і гіршим, і тому не погоджуюся, щоби мною керували”.

Нездатність сказати, що відповідальною за ситуацію є дитина, а точніше, її негативна риса характеру (в цьому випадку впертість), змушує матір узяти вину на себе, аж до переконання, що то з нею майже все негаразд, якщо дитина поводиться не так, як мала би.

Якщо матері ніхто не допоможе правильно, адекватно сприймати ті факти дійсности, які змушують її за все звинувачувати лише себе, то завжди знайдеться хтось, хто виявиться схильним несправедливо перекласти на неї власну відповідальність. Кожен, хто перебуватиме поруч, зможе легко, використовуючи її емоційну слабкість, видавати себе за жертву.