МОВА ВИБАЧЕННЯ № 2: ВМІННЯ БРАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВІЙ ВЧИНОК

Лері як бос завжди був спокійним, але цього дня його терпець урвався. Чоловік розмовляв різко з одним своїм працівником. Його слова були правильними, а звинувачення справедливими, але він говорив зі злістю і грубо. Після цього він почувався погано, але сказав собі: те, що я говорив, було правдою, а цьому хлопцю потрібно звикати. Він має знати: я не проста людина.

Джейн часто забувала про домовленості, особливо на вихідні, тому що рідко заглядала у свій записник. Отож, вона знову була на півдорозі на заплановану зустріч. У голові Джейн прокручувала купу причин, через які переплутала час. Першим у цьому списку було її нещодавнє повернення з подорожі країною. Джейн не знала, який це день, тим більше час дня. Натомість люди, з якими було призначено зустріч, відчували: вона повинна вибачитися за нове запізнення.

Малий Шон потерпав від болю під час медичної процедури. Його мама метушилася, намагаючись заспокоїти, і переконувала в необхідності проведення цієї болючої процедури. На жаль, Шон сильно вдарив невинну матір. Шон знав, що вчинив неправильно і образливо, але заспокоював себе: «Ліки можуть довести до божевілля кожного. Моя мама повинна це розуміти».

Три різних випадки: різкі слова, пошук виправдання і ляпас. Лері, Джейн і Шон – всі відчували тягар провини. Однак їхні виправдання відсунули потребу у вибаченні на задній план.

Такі дії руйнують стосунки. Просте вибачення може змінити все, але вибачення означає вміти брати на себе відповідальність за свої вчинки.

Чому для декого з нас інколи так важко сказати: «Я помилився(лася)»? Часто наше небажання визнавати помилки тісно пов’язане з нашим відчуттям власної гідности. Визнання своєї помилки вважається слабкістю. Ми можемо виправдовуватися: «Тільки невдахи визнають провину. Розумні люди намагаються виправдати свої дії».

Зерна цього виправдання себе часто сіються ще в дитинстві. Коли дитину часто карають, докоряють їй чи присоромлюють за незначні помилки, відчуття власної гідности притуплюється. Підсвідомо дитина створює емоційний зв’язок між неправильною поведінкою і притупленою власною гідністю. Отже, визнати помилку означає бути поганим. Дитина, яка виховується за таким принципом, матиме проблеми у визнанні своїх помилок і в дорослому житті, бо це знижуватиме її самооцінку.

Доброю новиною є те, що дорослими ми можемо розуміти цей негативний емоційний принцип і не підкорятися йому. Реальність така, що всі ми грішні; немає досконалих дорослих. У дорослому віці ми вчимося ламати шкідливі принципи дитинства і брати відповідальність за свої помилки. А незрілі люди завжди раціоналізують власну погану поведінку.

«ЦЕ НЕ МОЯ ПРОВИНА»

Така раціоналізація часто набуває форми перекладання вини на інших. Ми можемо визнавати: зроблене чи сказане є не зовсім правильним, але нашу поведінку було спровоковано необдуманими діями іншої людини. Таким чином ми звинувачуємо інших і нам важко визнати «Я помилився(лася)». Таке обвинувачення є ознакою незрілости. Природа дітей є такою, що вони звинувачують інших за свою негативну поведінку. Я (Ґері) пригадую, як мій шестирічний син скинув склянку зі стола на підлогу, а потім сказав: «Це вона сама впала». Ми з дружиною і дотепер жартуємо: «Це сталося само собою», коли щось робимо не так. Ми обоє знаємо, що це жарт, але так добре перекласти вину на «це», а не на себе.

Зрілі дорослі вчаться брати відповідальність на себе за поведінку, в той час як незрілі продовжують фантазувати і перекладати провину на інших.

Головним у прийнятті відповідальности на себе за свої вчинки є бажання визнати: «Я помилився(лася)». Пол Дж. Меєр, засновник корпорації «Мотивація успіху» і співавтор книги «Курячий суп для золотої душі», сказав: «Одним із найважливіших факторів досягнення успіху є бажання визнавати свої помилки». Я також погоджуюся з Спенсером Джонсоном, який вважає: «Декілька речей є важливішими, ніж здоровий глузд – мудрість та відвага визнати помилку і виправити її». Навчитися говорити: «Я помилився(лася)» є основним кроком до того, щоб стати відповідальною й успішною дорослою людиною.

ВИБАЧЕННЯ ОПРИ

Ведуча ток-шоу Опра Вінфрі здивувала глядачів 26 січня 2006 року, розпочавши свою програму такими словами: «Я помилилася». Вінфрі просила вибачення за захист автора, який вигадав багато частин своїх мемуарів «Мільйон маленьких шматочків». Захист із боку Опрі Джеймса Фрея на шоу Лері Кінга після виявлення перекручення ним деяких фактів і введення в оману читачів відштовхнув багатьох прихильників і критиків, які вважали такий вчинок неприпустимим.

Вінфрі вела далі: «Захищаючи містера Фрея, я змусила всіх думати, що правда не має значення, і мені дуже шкода через це, адже я так не вважаю». Вибачення Вінфрі включало в себе мову вибачення № 1 висловлення жалкування і мову № 2 вміння брати відповідальність за свій вчинок.

Приймаючи відповідальність за свої вчинки, Опра відновила повагу ображених. Декілька кореспондентів зробили висновок, що її бажання відповідати інтересам авдиторії – це те, що допомагає залишатися успішною ведучою і людиною. Вільям Бастон, редактор «Беззаперечного доказу», який першим виявив декілька невідповідностей у книзі містера Фрея, висловився з приводу вибачення Опри: «Подібні зізнання у своїх помилках показують людей із кращого боку. Нечасто можна побачити, як людина такого статусу визнає помилку і просить вибачення в авдиторії».

Вибачення Опри нагадує нам про те, що навіть багаті і знамениті повинні брати відповідальність за свої вчинки і шкодувати про них.

ВЧИМОСЯ ВИЗНАВАТИ ПОМИЛКИ

Сказавши: «Я помилилася», Вінфрі визнала: вона не має рації. Для багатьох людей зізнання «Я помилився(лася)» є свідченням щирости вибачень. Без цих слів, які свідчать про прийняття відповідальности за свою погану поведінку, люди не відчують щирости вибачень. Не важливо, чи ви відома зірка телебачення чи сусід по кімнаті в університетському гуртожитку: усвідомлення описаної істини може змінити світ для вас, якщо ви щиро бажатимете вибачитися за свою поведінку.

Джой та Річ прийшли до мого офісу після п’яти років шлюбу. З фінансами в них проблем не було. Річ після закінчення коледжу отримав добру роботу. Джой до появи дитини працювала повний робочий тиждень протягом двох років. Батьки чоловіка і дружини жили в місті і часто доглядали за дитиною. Таким чином, Річ та Джой мали чудову можливість проводити вільний час разом. Джой сказала: «Наше життя є справді прекрасним. Єдиною проблемою є те, що Річ ніколи не хоче просити вибачення. Коли він через щось засмучується, то зганяє всю злість на мене. Замість вибачення він звинувачує мене у своїй злості. Навіть ті декілька разів, коли Річ казав “Вибач”, він додавав: “Якби ти мене не провокувала, я би не злився”. Він виправдовує свою поведінку, перекладаючи вину на мене. Це виглядає так, ніби він не може зробити нічого поганого. Він завжди повинен перекласти вину на мене. Я знаю, що я не ідеальна людина, але я завжди визнаю свої помилки. Річ цього ніколи не робить».

Коли я звернувся до Річа, він пояснив: «Я не думаю, що потрібно просити вибачення, коли ти не зробив нічого поганого. Звичайно, я гніваюся, але лише тоді, коли дружина принижує мене і змушує думати, що я поганий батько. Я проводжу стільки часу з нашим сином, скільки можу, але вона кожного тижня прискіпується до мене зі своїми зауваженнями, як наприклад: “Син не розумітиме тебе, якщо ти не проводитимеш із ним більше часу”. Я багато працюю, тому повертаюся додому втомленим. Мені потрібен час для відпочинку. Я не можу дві години спілкуватися з Етаном».

«Я ніколи не просила тебе проводити з ним дві години, – заперечила Джой. – Для початку вистачило би п’ятнадцяти хвилин».

«Це те, про що я говорю, – наголосив Річ. – Якщо я проведу п’ятнадцять хвилин, то гарантую, що наступного тижня вона попросить мене про двадцять п’ять. Дружині важко догодити, що б я не робив».

Було очевидно: докори Джой руйнували самооцінку Річа. Він хотів бути добрим батьком, а зауваження свідчили про те, що він є невдахою. Чоловік не хотів із цим погоджуватися і виражав свою образу, виплескуючи злість. І Джой, і Річ повинні були попросити вибачення один в одного. Але проблема в тому, що жоден із них не бачив своєї помилки.

Якщо стосунки руйнуються образами і злістю, то є доречним вибачення. У цьому випадку і Джой, і Річ ображалися та гнівалися. Чоловіку дошкуляли звинувачення з боку Джой. Дружину ранили слова, якими відповідав розлючений Річ. Жоден із партнерів не мав наміру ображати іншого. Проте обидва завинили в такому недоброму ставленні один до одного.

У кінці нашого першого сеансу я запитав, чи зміг би Річ прийти на зустріч один, а через тиждень я би хотів порозмовляти віч-на-віч із Джой. А на четвертій зустрічі ми би знову зібралися всі втрьох. Дружина і чоловік погодились. Я відчував: єдиною втіхою для подружжя в кінці нашого сеансу було те, що вони поділилися своєю проблемою з кимось третім і, можливо те, у наступні тижні ми знайдемо спосіб її вирішення.

Причини Річа

На нашій зустрічі з Річем мені не потрібно було багато часу для з’ясування, чому дорікання Джой із приводу недостатнього приділення часу сину Етану провокувало таку негативну реакцію. Річ виростав у сім’ї, де батька більшість часу не було поруч. Зазвичай він ішов із дому в неділю ввечері і повертався після обіду в п’ятницю. А на вихідних грав у гольф або переглядав спортивні канали. Старшокласник Річ грав у гольф із батьком декілька разів і час від часу вони разом переглядали футбол. Але Річ поїхав у коледж із відчуттям, що він насправді навіть не знає свого батька. Він поклявся ніколи не допустити подібного, коли з’явиться своя дитина, що він знайде спосіб досягнення близьких стосунків, що син відчуватиме його любов. Через сильне бажання виглядати добрим батьком звинувачення Джой дуже ображали чоловіка.

Розлючені слова у відповідь пояснювалися сприйняттям того, як мати Річа часто виливала свою злість на його батька. Річ розумів біль матері і відчував справедливість звинувачень. Він ніколи не дорікав матері, але часто дивувався, чому вона мирилася з батьковою поведінкою. Вже подорослішавши, Річ відчував, що має чим виправдати свої різкі, але справедливі слова. Тому він не бачив потреби у вибаченні, хоч і усвідомлював образливість свого вчинку.

Мій підхід був подвійним. Спочатку я намагався допомогти Річу зрозуміти: приклад батьків, на якому він виріс, не обов’язково є правильним. Річ охоче погодився, що в його батька і матері не було стосунків, які би ґрунтувалися на таких бажаних любові, турботі та увазі. Я попередив: доки Річ наслідуватиме поведінку батьків, його шлюб буде ілюзорним, а не реальним. Далі я намагався допомогти усвідомити відмінність між розумінням, чому ми робимо те, що робимо, і примиренням із тим, що ми робимо. Було легко зрозуміти причину поведінки Річа. Але приймати таку поведінку означало б знищити те, чого Річ так прагнув, – міцний шлюб.

Попередній пост

УНИКАННЯ «АЛЕ...»

У щирому жалкуванні немає місця для слова «Але...». Родні, який одружений зі своєю другою дружиною ... Читати далі

Наступний пост

СИЛА МОВИ ВИБАЧЕННЯ № 2

Підхід «погоджуюся/не погоджуюся» Я випробував на Річі новий підхід. Це підхід, який допомагає багатьом парам ... Читати далі