Р0зділ перший, в якому зникає список

Двері до третього «В» рвучко прочинилися. До класу просунулася розпатлана «по моді» голова «організаторки» – Лариси Адальбертівни.

– Привезли! – прошипіла вона, і двері за нею грюкнули.

– Ой! – заметушилася Наталя Никифорівна. Гарячково смикнувши блискавку чорної сумочки, вона вихопила гаманець і розігналася до дверей.

Але під дошкою згадала, що на неї дивляться тридцять пар очей.

– Я мушу вийти в терміновій справі! – суворо звівши брови, промовила вчителька. – До директора! А ви тут щоб тихо! А хто буде порушувати дисципліну, тих мені запише на листочку… м-м… ось ти, Тишко, запишеш! – перебираючи ногами від нетерплячки, закінчила вона, і її клишонога постать зникла за дверима.

Ще якусь мить у класі було тихо.

А потім клас неначе вибухнув. Тепер боятися було нічого. Всі знали, що сьогодні до школи мали привезти якісь дефіцити. Вчителі зранку тільки про це й говорили. Отож до кінця уроку була цілковита свобода.

– Ура! Гей-гей! – гукали хлопці.

– І-і-і! – тонесенько вищали дівчата.

Двоє хлопців видерлися іншим двом на плечі і перед дошкою почали нападати один на одного. «Вершники» намагалися стягти з «коня» супротивника і водночас втриматися на своєму «коні».

– Давай! Тягни! Тримайся! – підбадьорював їх вигуками клас.

І тут один «кінь» перечепився і простягся на підлозі. Він потяг за собою свого «вершника», а той – і двох інших.

Пролунав тріск, зойк… І крислатий старий фікус, що стояв у кутку на ослінчику, опинився на підлозі, серед купи землі й розламаних дощок.

Всі застигли, наче в грі «раз, два, три – на місці замри!»

Винуватці, обтрушуючись, потроху приходили до тями.

– Ой, що тепер буде!

– Оце так!

– Ну й попаде вам! – загомоніли дівчатка.

– Давайте зберемо землю! – запропонував хтось.

– Куди ти її збереш, коли ящик розбився! – заперечила староста класу Люба Чаварга.

– Нічого не зробиш, все одно Кефіра побачить!

І тут всі повернулися до Сашка. Адже це йому доручено стежити за порядком.

– Ти їх запишеш? – спитала Наталка.

– Та нехай пише, хто його боїться! – шморгнув носом Федько Ходанич, один з «вершників». І додав глумливо: – Він же в нас зразковий!

Якби Федько не встряв із своєю єхидною усмішкою, все обійшлося б. Сашко й не збирався нікого записувати. Але після Федькових слів спалахнув:

– А що ти хочеш, щоб я сказав? Що фікус сам вистрибнув з ящика, бо захотів прогулятися?!

Сашко рішуче підійшов до своєї парти, вирвав з чорновика чистий аркуш і акуратно записав на ньому прізвища двох «коней» і двох «вершників». Всі вони винні: не затіяли б «турніру» – нічого б не сталося. А то ж диви які – ще й глузують!

Всі тихенько розсідалися на місця.

У коридорі почулися квапливі кроки. Щаслива Наталя Никифорівна залетіла до класу, притискаючи до грудей купу пакунків. З одного стирчали жовті курячі лапки.

Клас завмер.

Довгенько пововтузившись з пакунками, вчителька нарешті порозкладала їх по кульках. І лише тоді її погляд упав на фікус, що «вийшов погуляти».

– Га? – невідомо кого спитала Наталя Никифорівна, сплеснула в долоні і плюхнулася на стілець.

– Хто, хто… О Боже! Хто це зробив? Що це таке?!

Тут вона згадала про Тишка.

– Тишко, ти записав, як я тобі звеліла?!

У Сашка млосно залоскотало в животі. Він не любив Кефіру (так її називали учні). Але не послухатись її – означало потрапити до директора. Бо директор, невідомо чому, вважав Кефіру зразковою вчителькою. А чого доброго Кефіра ще й батьків до школи викличе…

Сашко хитнув головою і знехотя сягнув за списком. Але на парті його не було. Сашко зазирнув під зошит, підручник… Нема! Він понишпорив у парті, зазирнув під парту… Нема!

– Ну?! – нетерпляче вискнула Наталя Никифорівна.

– Е-е, десь… був… – пробурмотів Сашко під партою. – Пропав! – розвів він руками, випростовуючись.

– Яс-с-сно! – мовила спроквола Кефіра. – Завтра щоб прийшов до школи з батьком.

І звернулася до класу:

– Ну то, можливо, самі зізнаєтесь, щоб я не викликала директора?

– Наталю Никифорівно! – підняла руку Люба Чаварга. – Не треба директора. – Вона невинно поглянула на вчительку. – Бо ще почнуть розпитувати, як це трапилось, де була вчителька під час уроку, чому залишила клас… Навіщо нам ці розслідування! А ми до завтра все виправимо. І ящик новий принесемо. Правда ж? – значуще глянула вона на Федька Ходанича.

Наталя Никифорівна скинула оком на курячі лапки і хвильку розмірковувала. А потім невідомо кому – чи то Любі Чаварзі, чи то своїм пакункам – згідно кивнула головою.